На виставці він катав її на оглядовому колесі, на гондолі й гуляв із нею темними запашними стежками Лісового острова під делікатним світлом китайських ліхтариків.

Він зробив їй пропозицію. Вона погодилася.

Проте він її попередив, що під час шлюбної церемонії йому треба буде вдатися до іншого імені — Генрі Менсфілд Говард. То було ім’я його покійного дядька, пояснив він. Дядько пишався своїм походженням і відписав Голмсові свій маєток за умови, якщо той повністю візьме собі дядькове ім’я. Голмс був зобов’язаний це зробити на спомин про покійного дядька.

Мер Гаррісон теж не мав сумніву, що закохався, — у жінку з Нового Орлеана на ім’я Енні Говард. Йому було шістдесят вісім, він двічі став удівцем; а їй було двадцять із чимось — із чим саме, ніхто точно не знав, але її вік оцінювали як 21–27 років. Вона була, за одним описом, «дуже повною» і «сповненою життя». Вона приїхала в Чикаго на весь час ярмарку й винаймала будинок у сусідстві з мером. Вона цілі дні проводила на ярмарку, скуповуючи витвори мистецтва.

Гаррісон і міс Говард мали деякі новини для міста, але мер не збирався ділитися цими новинами з громадськістю до 28 жовтня, коли на виставці проводитиметься День американських міст. І то буде, власне, його день — за два дні до офіційного закриття, але саме того дня він постане перед кількома тисячами мерів міст з усієї країни й насолоджуватиметься своїм статусом мера Чикаго — міста, що збудувало найбільший ярмарок усіх часів.

31 липня 1893 року після двох ознайомчих слухань Комітет з економії надіслав доповідь у Комітет директорів. У тій доповіді стверджувалося, що розпорядження фінансами виставки «можна назвати не інакше, як ганебно марнотратницьким». Абсолютно необхідними є радикальні скорочення витрат і персоналу, і то негайно. «Щодо Будівельного відділу ми просто не знаємо, що сказати, — писали представники Комітету з економії. — Ми не мали часу заглиблюватися в деталі, але в нас сформувалося чітке уявлення, що цей відділ і раніше, і сьогодні керувався принципом не рахувати витрати».

Комітет з економії чітко пояснив, що принаймні для трьох його членів фінансовий успіх ярмарку важливий так само, як і його очевидний естетичний успіх. Честь перших людей Чикаго, які пишалися своїм позбавленим сентиментів (а на думку декого — просто безжальним) прагненням максимального зиску, була в небезпеці. Доповідь завершувалася так: «Якщо ми не хочемо зганьбитися перед усіма як ділові люди, маємо діяти в цьому напрямку рішуче й категорично».

В окремих твердженнях доповіді директорів переконували зробити Комітет з економії постійним і надати йому повноваження затверджувати всі видатки на виставці аж до найдрібніших.

Це вже було занадто, навіть для таких самих жорстких ділків, які сиділи у Виставковому комітеті. Президент цієї організації Гіґінботем сказав, що коли він і дасть комусь такі повноваження, то лише після своєї відставки. Інші директори були налаштовані аналогічно. Ображені цією відмовою, троє з Комітету з економії пішли у відставку самі. Один із них сказав репортеру: «Якби дирекція вважала за потрібне продовжувати роботу комітету з тими повноваженнями, які були заплановані від початку, то голови б полетіли в такій кількості, що вистачило б на весь став Великого двору…»

Доповідь Комітету з економії була занадто різкою, занадто нагадувала догану, а зроблена була саме в той час, коли в усьому Чикаго тривало загальне піднесення тим, що виставку взагалі збудовано, що вона виявилася ще прекраснішою, ніж уявлялося. Навіть Нью-Йорк попросив пробачення — ну принаймні один редактор із Нью-Йорка. Чарльз Т. Рут, редактор «New York Dry Goods Reporter» (часопису, присвяченого тканинам) і не родич покійного товариша Бьорнема, у четвер 10 серпня 1893 надрукував передову статтю, у якій говорив, яку насмішку й ворожість нью-йоркські редактори висловлювали на адресу Чикаго, відколи місто отримало право будувати виставку. «Сотні газет, зокрема й найпотужніші щоденні газети нашого сходу, аж бралися за боки від сміху від однієї думки, що ці грубі вискочки, ці свинарі зібралися влаштувати в себе істинну Всесвітню виставку…» Сміх угамувався, писав він, але мало хто з насмішників приніс amende honorable[56], при тому, що Чикаго на це, без сумніву, заслуговує. Свою безсторонню думку він доповнив тим, що, коли б право проводити виставку виграв Нью-Йорк, він би не впорався із тієї справою настільки чудово. «Як свідчать мої спостереження, Нью-Йорк ніколи не давав собі ради з жодним великим проектом так, як Чикаго змогло дати собі раду тут, — а без цієї блискучої організованості, престижу, фінансових переваг тощо неможливо було б створити нічого й близько подібного до Білого міста». Тож настав час, писалося у статті, поглянути правді в очі: «Чикаго розчарував своїх ворогів і здивував весь світ».

Однак ніхто з дирекції й офіційних осіб виставки не плекав особливих ілюзій. Кількість платних відвідин, хоча й стабільно зростала, усе одно мала бути збільшена, і то чимшвидше. До закриття 30 жовтня залишалося лише три місяці. (Закриття мало відбутися в останній день того місяця, тобто 31 жовтня, але якомусь невідомому розумникові з федеральних законодавців подумалося, ніби в жовтні лише тридцять днів.)

Директори намагалися домогтися від залізниць зниження цін на квитки. «Chicago Tribune» розгорнула з цього приводу ледь не хрестовий похід і відкрито звинувачувала залізничників. «Вони геть позбавлені патріотизму — йдеться ж не просто про місцеву виставку, а про подію національного масштабу, — проголошувалося в передовій статті 11 серпня 1893 року. — А до того ж це шалений і крайній егоїзм». Наступного дня в газеті особливо ущипливо взялися конкретно за Чонсі Деп’ю — президента залізничної компанії «Нью-Йорк сентрал»: «Містер Деп’ю увесь час виставляє себе особливим другом Всесвітньої виставки, розсипає наліво й направо заяви, що його залізниця неабияк допоможе ярмарку й дасть змогу десяткам тисяч людей прибути сюди аж з-поза Ніагарського водоспаду… Але Деп’ю не виконав своєї обіцянки, пише газета. — Чонсі Деп’ю нині доречним було б відмовитися від статусу прийомного сина Чикаго. Чикаго він не потрібен».

Френк Міллет, головний церемоніймейстер, тим часом щосили намагався додати ярмарку популярності за допомогою дедалі екзотичніших дійств. Він організував регату на Почесному дворі між суднами селищ, розташованих на «Мідвеї». Змагання відбувалися щовівторка ввечері, участь у ньому брали автентичні судна відповідних народів. «Ми бажаємо якось оживити лагуни й став, — казав Міллет в інтерв’ю. — Люди вже надивилися на електричні катерки. Якщо в нас тут великим ставом плаватимуть турки, сенегальці, тубільці південних морів, ескімоси й індіанці на своїх народних суднах, то це, безумовно, і оновить, і пожвавить краєвид».

Міллет організовував і змагання з плавання між мідвейськими «типами», як їх називали в пресі. Запливи відбувалися по п’ятницях. Перше змагання плавців відбулося 11 серпня в лагуні: зулуси проти індіанців Південної Америки. У змаганнях брали участь і дагомейці, і турки («деякі — такі волохаті, немов горили», — чудувалася «Tribune» із характерною для того часу антропологічною легковажністю). «Змагання були відомі тим, що їхні учасники майже не мали на собі одягу, й завзятістю, з якою вони ставилися до того, щоб виграти свій приз — п’ять доларів».

Особливою знахідкою Міллета став великий бал на «Мідвеї», котрий відбувся ввечері в середу 16 серпня. «Tribune» назвала його «Бал мідвейських химер» і розпалювала апетити читачів передовою статтею, в якій спочатку йшлося про те обурення, яке в Жіночого комітету викликали танцівниці живота на «Мідвеї». «Чи то переймання поважних дам… стосуються порушення норм моралі, чи того, що такими рухами ті можуть заробити напад перитоніту, невідомо, а проте вони тримаються такої думки, що те, що не є поганим на берегах Нілу чи базарах Сирії, — геть недоречне на «Мідвеї» між Джексон-парком і Вашингтон-парком».