Під редакцією «Tribune» стало тихо. Юрбі була потрібна якась хвилинка, щоб зрозуміти новину. Чоловік із довгою бородою зреагував першим. Він зарікався голитися, доки Чикаго не отримає свого ярмарку. Тепер він виліз на верхню сходинку сусіднього банку «Union Trust Company» — і видав такий крик, який один з присутніх порівняв із ревінням ракети. У натовпі крик підхопили, і невдовзі дві тисячі чоловіків і жінок та трохи дітей — в основному то були хлопчаки з телеграфної служби та кур’єри — вибухнули громовим «ура», яке увірвалося в цегляний каньйон, наче раптова повінь. Кур’єри помчали з новинами, хлопчаки з телеграфу побігли містом із контор Поштово-телеграфної компанії і «Western Union» чи погнали свої «безпечні» велосипеди фірми «Pope»: один до готелю «Grand Pacific», другий — до «Палмер-гаусу», а інші — до «Рішельє», «Аудиторіуму», «Веллінгтону», до розкішних будинків на Мічиган-авеню і Прейрі-авеню, до клубів — «Чикаго», «Сенчурі», «Юніон-ліги», а ще в дорогі борделі, зокрема до закладу Керрі Ватсон із чарівними дівчатами й річками шампанського.

А один хлопчак рушив у темряву неосвітленого провулку, де смерділо гнилими фруктами і стояла тиша, що її порушувало тільки шипіння газових ліхтарів на сусідній вулиці. Він знайшов заповітні двері, постукав і увійшов до кімнати, де зібралися чоловіки — і молоді, і старі, які говорили всі одночасно, дехто був геть п’яний. За бар правила труна посеред кімнати. Приглушене світло йшло від газових світильників, схованих за вмонтованими в стіни черепами. Де-не-де по кімнаті валялися й інші черепи. На стіні висів зашморг від шибениці, а також розмаїта зброя і закривавлене покривало.

Ось як була оздоблена штаб-квартира клубу «Вайтчейпел», названого так на честь району в лондонських нетрях, де два роки тому діяв Джек-Різник. Голова клубу мав офіційний титул Різника; серед членів були здебільшого журналісти, які приносили в клуб історії про вбивства, зібрані на вулицях міста. Зброя, що висіла на стінах, колись була справжнім знаряддям убивства, її надала клубу чиказька поліція; черепи — психіатр із найближчої божевільні, а покривало отримав один із членів клубу, коли писав репортаж про битву між армією й індіанцями сіу.

Дізнавшись, що Чикаго отримало право проводити ярмарок, члени клубу «Вайтчейпел» склали телеграму Чонсі Деп’ю, який найбільшою мірою втілював Нью-Йорк у кампанії за цю честь. Раніше Деп’ю обіцяв членам клубу, що в разі перемоги Чикаго він власною персоною прийде на наступне засідання клубу з тим, щоб бути розрубаним на шматки самим Різником — у фігуральному значенні цих слів, як він сподівався, хоча хтозна, що на думці в цих людей. Приміром, клубна труна колись використовувалася для транспортування тіла одного з членів, який покінчив із життям. Після того як тіло було розпізнане, клуб поніс його в піски над Мічиганом, на Індіана-дюнс, де однодумці покійного спорудили величезне багаття. Тіло поклали зверху — і все підпалили. Зі смолоскипами в руках, у чорних хламидах із каптурами вони оточили вогнище і співали гімни мертвим, попиваючи віскі. Також у клубі був звичай відряджати своїх членів у такому самому чорному вбранні, щоб вони безмовно викрадали приїжджих знаменитостей, везучи їх геть у чорному екіпажі з наглухо закритими вікнами.

Телеграма з клубу «Вайтчейпел» прийшла у Вашингтон до Деп’ю через двадцять хвилин після остаточного голосування, саме тоді, коли чиказька делегація почала святкувати перемогу в готелі «Віллард» коло Білого дому. У телеграмі було сказано: «Коли матимемо приємність побачити вас на нашому препараторському столі?»

Деп’ю, не гаючись, відповів: «Я до ваших послуг. Можу прибути, коли покличете. Після сьогоднішніх подій цілком готовий пожертвувати своє тіло на потреби чиказької науки».

Попри елегантність визнання своєї поразки, Деп’ю мав сумніви, чи дійсно в Чикаго розуміють, скільки труднощів у них попереду. «Найдивовижніша виставка всіх часів щойно успішно завершилася в Парижі, — сказав він журналістам «Tribune». — Те, що ви маєте робити, повинно рівнятись на неї. Якщо виставка буде рівна паризькій — буде успіх. Якщо перевершить — буде перемога. А коли виставка являтиме собою крок назад, то вам відповідати перед усім американським народом за те, що взялися за те, до чого не здатні».

«Стережіться, — попередив він. — Будьте уважні!»

У Чикаго швидко заснували офіційну корпорацію з організації Всесвітньої «Колумбівської» виставки, щоб налагодити фінансування ярмарку та його будівництво. Офіційні особи потайки дали Бьорнему з Рутом зрозуміти, що вони стануть головними архітекторами цього будівництва. Нелегка ноша відновлення честі й слави країни після паризького ярмарку, котра лягла на плечі Чикаго, була твердо, хоч і делікатно, доручена тим, хто сидів на верхівці «Рукері».

Про поразку навіть думати не можна було. Якщо Всесвітня виставка не вдасться, розумів Бьорнем, це стане плямою на честі всього народу, приниженням для Чикаго й руйнівним ударом по його фірмі. Хоч куди б пішов Бьорнем, усюди йому траплялася людина — чи приятель, чи редактор, чи знайомець по клубу, — яка говорила йому, що народ чекає від майбутнього ярмарку чогось грандіозного. І то в рекордний час. Але ж тільки «Аудиторіум» будувався цілих три роки, довівши Луїса Саллівена до межі нервового зриву. Ось тепер Бьорнему з Рутом доручають збудувати ціле містечко приблизно за стільки ж часу — і не просто містечко, а таке, яке затьмарило б блиск паризької виставки. Також від майбутнього ярмарку очікували прибутків. Серед еліти міста прибуток був справою особистої і громадянської честі.

За архітектурними стандартами таке завдання видавалося неможливим. Жоден архітектор не міг би втілити таке самотужки, але удвох із Рутом, на переконання Бьорнема, їм має стати волі та взаємодоповнених сил, щоб вдало спроектувати й організувати виставку. Адже вони разом перемогли гравітацію і приборкали чиказьке ґумбо, що назавжди змінило характер життя в місті; тепер удвох вони влаштують той ярмарок і змінять хід історії. Це зробити можливо, бо це має бути зроблено, але випробування перед ними стояло неймовірне. Міркування Деп’ю про майбутню виставку-ярмарок доволі швидко зазвучали нудно, але цей чоловік зміг влучно й коротко схарактеризувати ситуацію: «Чикаго зараз — мов той чоловік, який одружується з жінкою з дванадцятьма дітьми, — відзначив він. — Неприємності лише починаються».

Однак навіть Деп’ю не передбачив істинного масштабу тих сил, які сфокусувалися на Бьорнемі з Рутом. На той момент і він, і вони бачили те, що постало перед ними, лише в загальних вимірах — час і гроші, і цього було абсолютно досить.

А решта могла хіба що наснитися Едґарові По.

Одного серпневого ранку 1886 року, коли з вулиць здіймався жар такої сили, як дитяча лихоманка, у приміщення одного з чиказьких вокзалів зайшов чоловік, який назвався Г. Г. Голмсом. Повітря було важке й затхле, у ньому стояв дух гнилих персиків, кінських кізяків і не до кінця згорілого іллінойського антрациту. На станції стояло шість паровозів, випускаючи пару в уже пожовкле небо.

Голмс придбав квиток до села під назвою Інґлвуд біля містечка Лейк — той муніципалітет налічував 200 000 мешканців і межував із південною частиною Чикаго. На його території розташовувалися «Union Stock Yards» і два великі парки: Вашингтон-парк із лужками, садами й популярним іподромом і Джексон-парк — безрадісне, недоглянуте пустище на березі озера.

Попри спеку Голмс мав свіжий і бадьорий вигляд. Коли він ішов вокзалом, погляди молодих жінок падали навколо нього, немов звіяні вітром пелюстки.

Ішов він упевнено, був добре одягнений, магічним чином випромінюючи багатство й успіх. Було йому двадцять шість років. Зросту він мав близько метра сімдесяти сантиметрів, важив лише 70 кіло. Темноволосий, із пронизливо-синіми очима, які хтось уподібнив до очей гіпнотизера. «Очі дуже великі й широко відкриті, — пізніше відзначав лікар Джон Л. Кейпен. — Вони сині. У великих убивць, як і в багатьох людей, великих у своїй справі, очі сині». Кейпен також звернув увагу на тонкі губи під густими темними вусами. Але найбільше враження на нього справили вуха Голмса. «Вухо дивовижно маленьке, а гострий верх його сформований у той спосіб, у який давні скульптори підкреслювали порочну й диявольську природу сатирів». Загалом, на думку Кейпена, «цей чоловік має дуже делікатну будову».