Будинок був дуже красивий — високий трикутний фронтон, ліпні оздоби у вигляді мушель — достоту пряникова хатка з казки, тільки не в лісових хащах, а в центрі Торонто, на гарній вулиці з елегантними будинками, двори яких проглядалися за ажурними ґратами, оздобленими вгорі кованими ліліями.

Квітучий ломиніс плівся на одній з підпор веранди. Відчинила нинішня пожилиця — місіс Дж. Армбраст. Райвз познайомив даму з детективами. Місіс Армбраст провела їх у дім. Вони увійшли до центрального передпокою, який ділив будинок на дві половини по три кімнати в кожній. Гвинтові сходи підіймалися на другий поверх. Ґеєр попросив оглянути підвал.

Місіс Армбраст провела детективів на кухню, де відгорнула церату на підлозі. Під нею ховалася квадратна ляда. Детективи відчинили її — і в кухню дихнуло сирим земляним запахом. Підвал був неглибокий, але дуже темний. Місіс Армбраст принесла кілька ламп.

Ґеєр з Кадді спустилися крутими східцями — чи радше щаблями — у маленьке приміщення, приблизно три на три метри, заввишки десь метр і двадцять сантиметрів. Гойдливе помаранчеве світло ламп видовжувало тіні детективів. Зігнувшись, намагаючись не вдаритися головою об балки під стелею, Ґеєр і Кадді перевіряли землю лопатою. У південно-східному кутку Ґеєр виявив м’яку ділянку. Лопата увійшла там у ґрунт з неприємною легкістю.

«Отвір зробили зовсім маленький, — розповідав Ґеєр, — і тут із нього вихопилися гази з жахливим смородом».

На глибині, меншій за метр, виявилася людська кістка.

Детективи викликали майстра поховальних справ Б. Д. Гамфрі, щоб той допоміг відкопати мертві рештки. Ґеєр із Кадді швидко знову спустилися в підвал. Гамфрі стрибнув за ними.

Сморід уже заповнив увесь дім. Місіс Армбраст жахалася.

Потім привезли труни.

Гробарі поставили їх на кухні.

Дітей було поховано голими. Еліс лежала на одному боці, головою на захід. Неллі — долілиць, частково на тілі сестри. Її багаті чорні коси, гарно заплетені, лежали на спині дівчинки, немовби вона щойно зробила зачіску. На підлозі підвалу розстелили простирадло.

Почали з Неллі.

«Ми підіймали її якомога обережніше, — розповідав Ґеєр, — але з огляду на розкладений стан тіла, шкіра з голови відірвалася під вагою кіс».

Виявилася ще одна деталь: у Неллі були відрізані ступні.

Під час подальших обшуків будинку їх ніде виявлено не було. Спочатку це скидалося на таємницю, а потім Ґеєр згадав: у Неллі була клишоногість. Голмс, знищивши її ступні, усував особливу прикмету.

Місіс Пайтзель дізналася, що дівчат знайдено, з ранкової газети. Вона саме гостювала в чиказьких друзів, тож Ґеєр не зміг повідомити її телеграмою безпосередньо. Вона сіла на потяг до Торонто. Ґеєр зустрів її на вокзалі, провів жінку до готелю «Россін-гаус». Пані Пайтзель була виснажена подорожжю й горем, і здавалося, що вона готова зомліти. Ґеєр приводив її до тями нюхальною сіллю.

Ґеєр і Кадді прийшли до жінки наступного ранку й провели її до моргу.

Із собою взяли бренді й нюхальну сіль. Ґеєр писав: «Я попередив її, що вона не зможе побачити абсолютно нічого, крім волосся й зубів Еліс і волосся Неллі. Жінку це просто паралізувало, вона ледь не зомліла».

Помічники коронера зробили все можливе, щоб розпізнання можна було якомога легше перенести. Вони прибрали рештки плоті з черепа Еліс і акуратно почистили зуби, потім накрили тіло полотном. На обличчя поклали папір із прорізом, в який було видно лише зуби, так само, як у Філадельфії коронер робив з тілом батька дівчинки.

Волосся Неллі помили й поклали на полотно, під яким лежало тіло Еліс.

Кадді та Ґеєр стали обабіч місіс Пайтзель і провели її в покійницьку. Зуби Еліс мати впізнала одразу. Вона звернулася до Ґеєра та спитала: «А де Неллі?» І лише тоді помітила довгі чорні коси дівчинки.

Коронер, не виявивши ознак насильства, припустив, що Голмс замкнув дівчат у великій скрині, а потім напустив туди газу з освітлювального клапана. І дійсно, коли поліція знайшла скриню, в її боці виявився просвердлений отвір, недбало залатаний.

«Важко уявити щось більш дивне, — писав Ґеєр, — аніж очевидна легкість, із якою Голмс убив двох дівчаток просто в центрі Торонто, не викликавши підозр у жодної людини». Якби Ґрем не вирішив доручити йому ці пошуки, детектив не сумнівався: «Ці вбивства б ніколи не розкрилися і місіс Пайтзель зійшла б у могилу, так і не дізнавшись, живі її діти чи мертві».

Для Ґеєра ця знахідка виявилася «однією з найбільш вдалих подій у моєму житті», але ця удача була не зовсім повною, адже Говарда ще не знайшли. Місіс Пайтзель відмовилася вірити, що Говард загинув; вона «наївно плекала надію, що його врешті знайдуть живим».

Навіть Ґеєр зловив себе на тому, що сподівається: цього разу Голмс не збрехав і зробив саме те, про що розповідав у готелі в Індіанаполісі. «Чи [59] прилаштували до якого-небудь закладу, як тоді зізнавався в цьому намірі Голмс, чи його сховано в якомусь загадковому місці, яке неможливо знайти? Живий він чи мертвий? Я був у розгубленості, в замішанні, блукав манівцями».

У вівторок 16 липня 1895 року — того самого дня, коли про знахідку Ґеєра в Торонто повідомили всі газети США, — з кабінету окружного адвоката терміново зателефонували до голови в’язниці Моямензінґ з вказівкою не давати Голмсові ранкових газет. Наказ прийшов від помічника окружного адвоката Томаса В. Барлоу. Він бажав захопити Голмса зненацька, сподіваючись, що вражений злочинець зізнається.

Барлоу, однак, спізнився з наказом. Охоронець, який пішов перейняти ранкові газети, побачив, що Голмс сидить за столом і читає їх так спокійно, ніби там писали тільки про погоду.

У мемуарах Голмс стверджував навпаки — новина його шокувала. Газету він отримав о 8:30 ранку, як завжди, писав він, «і не встиг я її розгорнути, як побачив великі заголовки про те, що дітей знайдено в Торонто. На мить це здалося настільки неможливим, що я гадав, ніби це один із тих нерідкісних випадків, коли газетярі здіймають галас ще до події…» Аж раптом, писав Голмс, він зрозумів, що, напевне, сталося. Мінні Вільямс убила їх або замовила їхнє вбивство. Голмс знав, що в неї є неприємний знайомець на прізвище Гетч. Він припустив, що Вільямс задумала вбивство, а Гетч його скоїв. Це було занадто жахливо, просто не вкладалося в голові: «Я не зміг читати далі, у мене перед очима стояли два милі личка, які дивилися на мене, коли я, поспішаючи, їх залишав — я відчував на щоці чистий дитячий поцілунок, сором’язливо подарований мені, і знову чув їхні серйозні прощальні слова. І зрозумів я, що віднині нестиму за собою ще один тягар до самої могили… Здається, я б у той момент зомлів, коли б мене поспіхом не повели до кабінету окружного адвоката».

Ранок був спекотний. Голмса везли на північ уздовж Броуд-стрит до ратуші крізь липке, мов тягнучка, повітря. У кабінеті його допитав Барлоу. У «Philadelphia Public Ledger» про це написали, що «геній виправдань покинув Голмса. Дві години його закидали питаннями, а він відмовлявся говорити. Він не виявляв жодного страху, але не давав абсолютно ніяких відповідей».

Голмс писав: «Я був не в змозі витерпіти ці звинувачення і не знав відповіді на багато з його питань». Він сказав Барлоу, що міс Вільямс із Гетчем, очевидно, вбили й Говарда.

Голмса відвезли назад до Моямензінґ. Він цілком серйозно став шукати редактора, який би надрукував його мемуари, з тим, щоб вони швидко були опубліковані й схилили громадську думку на його користь. Якщо він не міг безпосередньо застосувати свій дар переконувати інших, то хотів принаймні спробувати вплинути в такий опосередкований спосіб. Він домовився з журналістом Джоном Кінґом про публікацію і поширення книжки.

Він писав Кінґові: «Моя думка така: вам треба взяти всі вирізки з газет — нью-йоркської “Herald”, філадельфійської “Press” і ті, що потрібні нам, передати до друкарні, з тим, щоб із них зробили гальваностереотип за їхній рахунок». Особливо Голмсові хотілося, щоб до книжки як ілюстрацію долучили його світлину з «Herald», на якій у нього густа борода. Ще він хотів, щоб під тією фотографією було розташовано два його автографи (як Голмса і як Маджетта). Голмс бажав, щоб ці приготування було зроблено швидко, аби на момент подання рукопису в друк усі компоненти книжки були готові.