Він сказав про Пайтзеля: «З першої години нашого знайомства, навіть ще до того, коли я дізнався про його сім’ю, котра пізніше мала дати мені додаткових жертв, щоб утамувати жагу крові, я мав намір його вбити».

Боячись, що хтось може викрасти його тіло після кари, Голмс уклав разом зі своїми адвокатами розпорядження, як його належить поховати. Робити розтин він не дозволив. Адвокати відмовилися від пропонованих 5 тисяч доларів за його тіло. Вістарівський інститут у Філадельфії хотів отримати мозок убивці. У цьому проханні адвокати також відмовили, на превеликий жаль для Мільтона Ґрімена, куратора славнозвісної колекції інституту, яка містила різні медичні зразки. «Цей чоловік був далеко не простий лиходій, який коїть злочинства імпульсивно, — відзначав Ґрімен. — Цей чоловік досліджував злочини й планував свою кар’єру. Його мозок міг би дати науковцям цінні дані».

Незадовго до 10 години ранку 7 травня 1896 року, після сніданку, що складався з варених яєць, тоста й кави, Голмса відвели на шибеницю в’язниці Моямензінґ. Для охоронців то був тяжкий момент. Їм Голмс сподобався. Вони знали, що він — убивця, але ж яким приємним чоловіком був цей убивця… Помічник суперінтенданта на прізвище Річардсон помітно нервувався, готуючи зашморг. Голмс подивися на нього з усмішкою і заспокоїв його: «Можеш не поспішати, старий!» О 10:13 Річардсон відкрив ляду й повісив його.

За вказівками Голмса помічники гробаря Джона Дж. О’Рурка налили в труну цемент, поклали туди небіжчика, а потім залили його цементом. Його повезли на південь за місто на католицький цвинтар Святого Хреста в окрузі Делавер коло Філадельфії. Вони насилу затягли важку труну до центрального склепу цвинтаря, де всю ніч коло неї чатували два детективи з агенції Пінкертона. Вони по черзі спали на білій сосновій труні. Наступного дня копачі вирили подвійну могилу й теж налили туди цементу, після чого опустили туди труну з Голмсом. Потім полили її цементом і засипали землею. «“Голмс” мав на думці вберегти своє тіло від будь-яких наукових досліджень, від формаліну й ножа», — прокоментували в «Public Ledger».

Почали відбуватися химерні речі, від яких заяви Голмса про те, що він — диявол, видавалися майже правдивими. Детектив Ґеєр серйозно захворів. Начальник в’язниці Моямензінґ покінчив із життям. З головою суду присяжних стався дуже дивний нещасний випадок, і його вбило струмом. Священика, який проводив над Голмсом останній обряд, знайшли на території його церкви загиблим за нез’ясованих обставин. Батько Емеліни Сіґранд зустрів абсурдну смерть у вогні, коли вибухнув котел. Кабінет окружного адвоката Джордж Ґрема згорів дощенту — крім фотографії Голмса, яка навіть не обгоріла.

Ні каменя, ні хреста, ані іншого знака немає на могилі Германа Вебстера Маджетта, відомого також як Г. Г. Голмс. Його присутність на цвинтарі Святого Хреста — своєрідна таємниця, записана лише в давньому реєстрі: секція 15, ряд 10 ділянка 41, між могилами 3 і 4, зовсім близько від доріжки, яку на цвинтарі називають проспектом Лазаря, на честь біблійного Лазаря, який, померши, воскрес.

Також у реєстрі зазначено «10 футів[62] цементу». На території це місце — просто заросла травою ділянка між двома старими могилами. В одній із них — діти, а в другій — пілот, який загинув у Першу світову війну.

Квітів тут ніхто для Голмса не залишає, але, як це буває, він не повністю забутий.

У 1997 році поліція в Чикаго заарештувала лікаря-терапевта Майкла Свонґоу в аеропорту О’Гара. Спочатку його звинувачували в шахрайстві, але Свонґоу підозрювали в серійних убивствах пацієнтів смертельними дозами ліків. Урешті, доктора Свонґоу визнали винним у чотирьох убивствах, але слідчі були переконані, що жертв насправді значно більше.

У ході арешту в аеропорті поліція знайшла у підозрюваного блокнот, куди він записував цитати з книжок — чи то задля натхнення, чи то ті, в яких стверджувалося щось важливе для нього особисто.

Одна з цитат була з книжки Девіда Франке «Лікар-кат» про Г. Г. Голмса. Цитата, переписана Свонґоу, мала відкрити для читача душу Голмса:

«Він міг дивитися на себе в дзеркало й казати собі, що він є наймогутнішим і найнебезпечнішим на землі. Він відчував себе богом, який вдає, ніби він людина».

Бьорнем чекав звістки про Френка Міллета і його корабель. Щойно перед відкриттям він написав Міллетові великого, на дев’ятнадцять сторінок, листа, запрошуючи його на наступне засідання Лінкольнівської комісії, яка тоді збиралася обрати оформлювача для Меморіалу Лінкольна. Бьорнем і Міллет активно виступали за кандидатуру Генрі Бекона з Нью-Йорка. Бьорнем був переконаний, що його промова на попередньому засіданні стала переконливою. «А проте — і я знаю, і ти знаєш, любий мій Френку, що… пацюки часто знову гуртуються і починають гризти в тому самому місці, щойно пес відвернеться». Він наголошував на тому, що присутність Міллета є надзвичайно важливою. «Будь там і долучись до справжньої аргументації, яка полягає в тому, що слід обрати таку людину, в якій ми впевнені. Це я повністю довіряю тобі». Адресу на конверті він написав сам, переконаний, що пошта США точно знає, що робити:

Бьорнем сподівався, що, коли «Олімпік» допливе до місця аварії «Титаніка», він знайде Міллета живим і почує від нього неймовірну історію про пригоду, але вночі «Олімпік» ліг на свій звичний курс — до Англії. На допомогу «Титанікові» вже прибуло інше судно.

Але була й іще одна причина, з якої «Олімпік» повернувся до старого курсу. Інженер, який спроектував обидва пароплави — Дж. Брюс Ізмей, який сам плив на «Титаніку» й був одним із нечисленних чоловіків, які залишилися живими після кораблетрощі, виступав категорично проти того, щоб інші люди, які врятувалися, побачили, як на допомогу пливе копія щойно затонулого корабля. Він боявся, що це видовище їх надто тяжко вразить і стане великим приниженням для компанії «White Star Line».

Масштаби катастрофи «Титаніка» швидко стали очевидні. Бьорнем утратив друга. Стюард — сина. Вільям Стед також був на тому судні й потонув. 1886 року в «Pall Mall Gazette» Стед попереджав про ймовірність катастрофи, коли пароплавні компанії й надалі виводитимуть у море лайнери, на яких замало рятувальних шлюпок. Один із тих пасажирів «Титаніка», які вижили, згадував, що той сказав: «Та, мабуть, нічого серйозного, піду ще посплю».

Тієї ночі, у тиші своєї каюти, у той час, коли десь на північ від нього замерзле тіло останнього близького друга гойдалося серед на диво спокійних вод Атлантичного океану, Бьорнем відкрив щоденник і став писати. Він відчув себе жахливо самотнім. Записав він такі слова: «Френк Міллет, якого я дуже любив, був на ньому… і тепер усі мої зв’язки з найкращими людьми виставки обірвано…»

Бьорнем після того прожив лише сорок сім днів. Коли він і його сім’я були проїздом у Гайдельберзі, він впав у кому — очевидно, вона стала наслідком одночасно діабету, коліту, інфекції, яка не відпускала його ногу, до яких додалося харчове отруєння. Він помер 1 червня 1912 року. Марґарет, урешті, переїхала до Пасадени (штат Каліфорнія), де пережила війну, епідемію, страшну економічну депресію, потім другу війну. Вона померла 23 грудня 1945 року. Обоє поховані в Чикаго, на цвинтарі Ґрейсленд, на маленькому острівці посеред єдиного ставу на цвинтарі. Неподалік спочиває Джон Рут, а також Палмери, Луїс Саллівен, мер Гаррісон, Маршалл Філд, Філіп Армор і багато інших — у могилах і склепах, одні з яких простенькі, інші — грандіозні. Поттер із Бертою й зараз панують у тому краєвиді, неначе могутність важлива навіть після смерті. Вони лежать у масивному акрополі з п’ятнадцятьма величезними колонами на пагорбі над ставом. Інші зібралися навколо. Чистого та свіжого осіннього дня тут майже чути передзвін кришталевих келихів, шурхіт вовни й шовків, мало не запах дорогих сигар.