— Нащо я тоді, по-вашому, телефонував у службу порятунку?

Гансен хотів відповісти, але тієї миті постукали в двері. Молодий поліцейський в однострої просунув голову до кабінету й попросив товстуна вийти на два слова. Гансен вийшов у коридор. Крізь прочинені двері я чув їхні голоси, але не міг розрізнити слів.

Коли Гансен повернувся, я помітив з виразу його обличчя — щось трапилося.

— Що там? — запитав я.

— Щасливчик ви, Бренне! Зголосився водій жовтого авта. Літня жінка, яка досі, за її ж словами, не може отямитися від того, що сталося. І ось об'явилася…

— І?..

— У загальних рисах підтвердила ваші слова. Можете йти, пане Бренне! Спасибі за співпрацю з нами.

— Нема за що, — я спробував іронізувати, та всередині весь обм'як від полегші. Гансен, без сумніву, відчитав це на моєму обличчі.

Аж опинившись нарешті ввечері під ковдрою, втупившись у темряву, я усвідомив усе, що трапилося зі мною того дня і всі можливі наслідки. Знову й знову, наче сповільнений фільм, прокручував у голові загибель Мортена Олішера, його зліт у небо, наче хто вистрелив його з катапульти, — політ у вічність. Бачив перед собою його невидющі очі, задивлені в небеса. Згадалася муха, яка придзижчала не знати звідки й сіла на сухе око — остаточне підтвердження, що життя покинуло людину. Саме Мортен Олешер затаврував мене як злочинця, котрий замовив брутальне побиття Ґерд Ґарсгол. Тепер Мортен мертвий, і тієї миті, коли він помер, для мене зник останній шанс виправдатися. Смерть зцементувала наклепи Мортена Олешера довкруги мене, укарбувала їх у камінь назавжди, і вся моя надія добратися до суті розвіялась, мов дим. Планів більше не було, можливостей — теж. Я програв партію, і що найгірше — сам собі винен.

Сюнне, почувши про події минулого дня, лютувала несамовито. Вона лаяла мене на чім світ стоїть, обзивала бовдуром, погрожувала звільнити. Вона мала рацію, тому я зціпив зуби, похнюпив голову й не суперечив. А що не знав більше, як порятувати себе, вирішив натомість рятувати Арона Сьорвіка. Зачинив за собою двері до крихітного кабінетика, загнав у далекий кут власні проблеми, відсторонився від телефонного дзеленчання, хряпання дверей, човгання клієнтів і поринув у вивчення документів.

Нелегкою то було справою відтворити загальну картину. Я перечитав вирок суду першої інстанції, сподіваючись знайти підґрунтя для подальшої роботи, зрозуміти, на які докази опирався суд, але все це не надто допомогло. Присяжні не дають письмового обґрунтування свого рішення, а сам суд подає лише найнеобхідніші для мотивації вироку факти. Так було й у цьому випадку.

Під час одного з моїх нечисленних кавувань з Сюнне в перерві між роботою, я поскаржився їй на свою біду. Вона стенула плечима.

— Не бачу, у чому проблема. Так чи так, тобі треба опрацювати всі матеріали, Мікаелю?

— Звісно, треба перебрати кожний аркуш, надія ж знайди щось таке, чого не помітили інші, дуже мізерна. Двадцять п'ять літ минуло! Яка ж це проблема? Це не проблема, Сюнне. Проблема в тому, що, перш ніж я надумаю мріяти про вдалу знахідку в справі, вже настане моя гірка година. Треба встигнути все впорядкувати, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Як розгортатимуться події і коли вони стануться, на це натякаєш?

— Саме так. І цей момент найважчий. Добре було б, якби хтось зі слідчих зробив якесь узагальнення чи окреслив часову шкалу, тобто створив допоміжну документацію, але нічого подібного не знаходжу. Суцільний безлад…

— Я знаю, чого тобі треба, Мікаелю.

— І чого?

— Помічника.

Сюнне розсміялася. Я не поділяв її веселощів, але цілком розумів, про що вона. За ті роки, що Сюнне працювала на мене, саме таку роботу вона часто й виконувала. Мала тепер чого сміятися.

Часи змінилися. Я купив туш і рулон білого паперу, приніс додому. В інтернеті знайшов карту острова Вестьой, старанно скопіював її від руки, а тоді намалював на ній будинки, дороги й основні природні ареали. Готове мальовидло не було, звісно, зразком картографії, але для моїх потреб годилося. Наступного дня я приніс карту в офіс і повісив на стіну над письмовим столом.

Під картою почепив білу смужку глянцевого білого паперу. Посередині провів чорною тушшю товсту лінію, трохи подумав і провів ще одну поперечну з лівого боку. Над поперечною надписав 26 серпня 1984, час — 05.00. То було сірого досвітку за два дні до вбивства Анни. Потім я поділив товсту горизонтальну лінію на чотири дні, позначив час.

Тоді почав заповнювати два аркуші фактами. Спершу зосередився на свідченнях свідків. Обох жертв, Анну і Сірі, позначив кольорами, зеленим і жовтим відповідно. Арона — червоним. Щоразу, виявляючи нові факти, я відмічав фігурантів на карті й часовій шкалі, кожного своїм кольором. Згодом, коли карта була заповнена цятками, сполучив їх лінією. У такий спосіб я зміг унаочнити, як пересувалися в часі та просторі головні дійові особи справи. Я працював від раннього ранку до пізнього вечора, білі аркуші на стіні поволі заповнювалися. Сюнне кілька разі зазирала до мене, дивилася на те, що я роблю, усміхалася і зникала.

Так гарував я кілька днів. Настали вихідні, я почувався утомленим і мов прибитим. Робота стримувала на віддалі думки про власний клопіт, а тут вони раптом вирвалися з загати й навалилися всі на купу. Сам лише помисел про повернення додому був нестерпним. Крізь відчинені двері я чув голос Сюнне, вона розмовляла телефоном, голосно засміялася і замовкла. Я одягнув пальто і, піддавшись несподіваному імпульсові, зазирнув до її кабінету.

— Кінець робочого тижня, Мікаелю?

— Так, беру вихідні, — я завагався на мить. — Може, підемо на пиво?

— Вибач, але не можу. Маю іншу домовленість…

— З Свейном? Отим смаглявцем?

— Це тебе не стосується, Мікаелю.

— Отже, з Свейном…

Сюнне пожбурила в мене кульковою ручкою, і я забрався геть.

Не задумуючись, я попрямував до завсідницького «водопою». У п'ятницю по обіді там зазвичай збиралися журналісти, деякі адвокати, поліційні юристи, іноді навідувався хтось з обласної управи чи антимонопольного відомства. Уже в фойє пивнички мені раптом спало на гадку, що я давно тут не бував, жодного разу після арешту, після того, як мене позбавили адвокатської ліцензії. Востаннє я сюди приходив, коли моє життя ще котилося по добре наїжджених рейках, коли я ще був ватагом невеликої купки місцевих правників, які забрідали сюди випити свою більш чи менш заслужену гальбу пива.

Я затримався на сходах. До мене долинав пронизливий жіночий сміх, голоси людей, які перекрикували одні одних, хтось щось вигукував. То були звуки вихідних, коли пиятика набирає обертів, а попереду ще субота й неділя. Нагорі сходів я перехилився через поруччя, глянув униз, у залу. Біля барної ляди було не протовпитися. Я багатьох знав у тому юрмовиську. Посеред гурту галасливих молодиків стояв попід руку з молодою білявкою Ганс Улав. Я знайомий з його дружиною. То була не вона.

Раптом мене, мов заціпило, я не міг приєднатися до тих людей. Не мав сили вислуховувати фальшиві співчуття, шепотіння по кутках і позирки крадькома. Можливо, б наважився, якби зі мною пішла Сюнне, але я був сам. Паленіючи від сорому, я втік в осінню згуслу темряву. Я чоловік непитущий, хоча полюбляю вихилити чарчину в свята. Пиття на самоті завжди для мене було ознакою життєвої поразки, та бувають вечори, коли інші варіанти видаються ще гіршими.

У понеділок вранці я з'явився на роботу з мішками під очима, порізом на верхній губі, бо голився тремтячими руками, і головним болем, який стугонів у такт з артеріальним пульсом. Таки добре, що вихідні скінчилися і знову можна податися до праці.

Сюнне розчахнула двері з бадьорим побажанням доброго ранку. Я аж зіщулився. Її шкіра мовби світилася, очі променіли — вигляд мала фантастичний. Зайве було цікавитися, як вона провела вихідні. Ми випили кави в її кабінеті. Вона щебетала без упину, я лиш вставляв окремі слова.