— Може, ти й маєш рацію, Франку, хтозна… Ти був з нею близький, правда ж?

— Так, я її любив. І не забув. Інші забули, але не я. Вона заслужила, щоб хоч хтось її пам'ятав.

У молельні, коли ми проходили повз неї, було темно й тихо. То був зовсім маленький двоповерховий будинок. Щоб вистояв під натиском осінніх штормів, його укріпили розтяжками й сталевими прогоничами, вбитими глибоко в скельний ґрунт. Я запитав, чи тут і далі служать молебні, Франк кивнув.

— Так, відправи відбуваються, хоча й не такі велелюдні, як раніше. Здебільшого приходять старші люди. А молодь… — він тільки махнув рукою. — Ти знаєш, яка тепер молодь…

— А ти?

— Чи я сюди ходжу? — тінь усмішки майнула на його обличчі. — Та ні, боюсь, я надто люблю земні радощі й спокуси, щоб турбуватися про потойбічне життя.

— А пастор Саломонсен тут мешкає, чи не так?

— Еге ж, має помешкання на другому поверсі, та скидається на те, що вдома його зараз немає. Він часто ходить на проходи. Можеш зустріти його будь-де на острові. Саломонсен полюбляє казати, що гуляє, подивляючи творіння Боже. Хочеш з ним поговорити?

— Колись іншим разом.

Ми зійшли на дорогу.

— Дякую, що взяв мене з собою, — мовив я.

Франк знизав плечима.

— Я за те, щоб ти облишив цю справу, Мікаелю. Але не шкодило показати місце загибелі Анни. Не всі пам'ятають, де саме це сталося, — він зупинився, обернувся до мене. — Навіщо це тобі, не розумію. Щось скористав з прогулянки?

— Мені кортіло побачити місце злочину.

— Ясно, але чи зумів побачити щось нове, що б допомогло тобі в подальшому розслідуванні?

Я похитав головою.

— Ні, нічого такого я не побачив.

— Марнуєш час, — кинув Франк і рушив знову. — Усе, чого доб'єшся, — зворохобиш і засмутиш людей…

Стеля у кімнатці нависала так низько, що, здавалося, цей невеличкий будинок, збудували в часи, коли люди росли нижчими або горбатими. Літня жінка, яка відчинила двері на мій стук, була, у кожному разі, така згорблена, що мусила вивертати набік голову, аби подивитися мені в очі.

— Пані Єнсен? — запитав я.

Жінка кивнула. Я відрекомендувався адвокатом і щось промимрив про справу давніх днів. Старенька мала розгублений і нерішучий вигляд, та все ж я попросив дозволу ввійти. Властиві цим північним краям над берегом океану звичаї та з дитинства закладені правила ввічливості взяли гору. Вона знову кивнула, усміхнулася і почовгала поперед мене в темне помешкання.

Я балансував, утримуючи рівновагу, на крайчику маленького фотелю і почувався завеликим не тільки для фотелю, але для всієї кімнатки. З кухні долинав дзеленькіт посуду, я уявив собі, як старенька тремтячими руками виймає з шафки філіжанки і тарілочки. Канапа, кавовий столик і два фотелі заповнювали всю вітальню. Відразу впадало в вічі, де жінка полюбляла сидіти. Диванна подушка під самим вікном була найбільше витерта і збита, а на побічниці лежав зібганий плетений плед. На столику — розгорнений ілюстрований журнал. На канапі — плетиво з в'язальними дротиками. Навпроти — старомодний телевізор, але чому мені здалося, що користувалися ним украй рідко.

На стіні, ліворуч від канапи, висіли світлини. Я підвівся, мимоволі пригнув голову під низькими балками стелі й підійшов ближче, щоб ліпше їх роздивитися. На всіх світлинах була Сірі. Сірі немовлям. Сірі — школярка з ранцем на спині, мабуть, першого дня у школі. На одній світлині вона у святковому народному строї — бюнаді, на іншій — у купальнику на пляжі, мокре волосся, широка усмішка: дівча на порозі зрілості. Переважно Сірі була сама на світлинах, за винятком однієї, де по один від неї бік стояв високий, поважний на вигляд чоловік, а по інший — жінка, котра, як я здогадувався, саме цієї миті поралася на кухні.

Звичайна, маленька родина. Можливо, щаслива. Так, на загал, щаслива, міркував я собі. На світлині батьки мов запишнилися. Батько поклав руку на плече своєї доньки, мати, усміхаючись, обіймала її за стан. Сірі мала дуже ординарну зовнішність. Пересічний норвезький підліток з доволі щасливої родини, яку любили батьки й яка зростала в маленькому норвезькому селі. Ймовірність померти кривавою, жорстокою смертю була мінімальною, та все ж це сталося. Я роздивлявся світлини маленької галереї у кутку, що відтворювали короткі фрагменти життя Сірі, а сам думав про фотокартку, якої тут не було, але яку я невідомо з якої причини носив у внутрішній кишені: Сірі на землі з задертою до самого стану сукнею, з білявим закривавленим волоссям на личку. Її остання світлина.

Позад мене скрипнули двері, я озирнувся… До вітальні, важко переставляючи ноги, увійшла господиня, несучи в руках велику тацю з печивом та кавою. Я забрав у неї тацю. Вдячна за це, вона почовгала до канапи й принишкла в кутку.

— Частуйтеся, будь ласка…

Кава була, мов помиї, а печиво черстве й без смаку, та я ввічливо пив і жував. Старенька тішилася, що я частуюся, але жодної зацікавленості не видно було в її погляді. Вона наче й забула, що я чужак, її начеб не дивувало, з чим я прийшов. Їй було достатньо мого товариства, того, що пив каву й заїдав печивом.

— Смачно, — похвалив я, а вона всміхнулася і кивнула. — Ваш чоловік… помер?

Жінка розгублено глянула на мене, ніби не зрозуміла запитання. Я мусив напружити пам'ять, щоб згадати його ім'я.

— Ваш чоловік, Педер… Він помер?

— Так, — кивнула стара головою. — Помер, тому вже… кілька років.

— Сумно, я не знав. Співчуваю…

Жінка знову кивнула, промовчала.

— Та я, власне, хотів поговорити про Сірі.

— Сірі? — вона непорозуміло втупилася у мене вологими, карими очима, немов у якоїсь тваринки.

— Так, про вашу доньку Сірі. Мені цікаво…

— О так, Сірі! — її обличчя проясніло, а тоді раптом обм'якло, рот розтулився, і вона заплакала.

Плакала, не ховаючись, скривджено й нестримно, як плачуть діти. Рукою намацала між подушками світлину.

— Сірі мертва, — судомно схлипувала вона. — Сірі мертва. Вона була такою гарною, чемною дівчинкою, але вона мертва.

Я підвівся, обережно поклав їй руку на плече, глянув на світлішу в подолі. То був портрет Сірі, з тих фотографій, які роблять професійні фотографи у школах. Великим пальцем жінка водно гладила підборіддя дівчинки на світлині. Поверхня фотокартки, яка колись була глянцевою, стала матовою і затертою.

Поволі стара заспокоїлася і звичним рухом запхала портрет за подушки канапи. Я випив ще кави в темному присмерку. Потім ми ще трохи поговорили про погоду, про те, як хочеться весни. Про Сірі більше розмови не велося. Я й не знав до пуття, про що розпитувати, а навіть якби знав, то не зміг би. Минуло двадцять п'ять років, але для пані Єнсен горе від втрати доньки було таким же пекучим, як тоді, рана досі не затягнулася і кровила. Я подякував за частування і подався до свого прихистку над кав'ярнею з гірким відчуттям, ніби скоїв злочин.

Вечеряв у себе в кімнаті, сидіти в чужому товаристві в кав'ярні я не хотів. Опісля засів до матеріалів справи, але зосередитися на роботі було важко. Слова зливалися перед очима, речення здавалися позбавленими сенсу. Замість корпіти за столом, я вийшов на прогулянку.

Нечисленні вулички маленького поселення були пустельними, асфальт і гладка бруківка блищали від дощу. Душу стискала тривога, я швидко крокував у південному керунку тією ж вузькою стежиною, якою вранці ми йшли удвох з Франком. Вуличні ліхтарі невдовзі лишилися позаду, безпросвітна темрява здавалася ледь не фізичною перешкодою. Інстинктивно я стишив крок і виставив перед собою руки, ніби в темній кімнаті, коли боїшся наштовхнутися на меблі та стіни. Я завагався, чи йти далі, вже хотів було повернути назад, але мої очі поступово призвичаїлися до пітьми, дорога чорніше темніла на тлі пустища, тож я пішов далі. Десь за чверть години рушив у зворотному напрямку.

Уже вдома я побачив у мобільному телефоні текстове повідомлення від Сюнне. «Як справи? Усе гаразд?»