— Я спробую тобі допомогти, Ароне, — мовив я. — Я ще не опустив рук…

Вона сиділа на самому краєчку стільця, ніби чужа у власному домі, випроставши спину й склавши руки на колінах. Через її застигле мовчання я надто багато теревенив. Я виклав своє бачення справи, розповів, що вже зробив і що планую зробити, аби допомогти Аронові. Що більше я говорив і жестикулював, то затятішим ставало її мовчання. Я спробував розпитати її про сина, але відповіді були короткі й незмістовні. Поступово у розмові западали дедалі довші паузи.

— Послухайте, пані Сьорвік, — нетерпеливився я. — Опрацьовуючи матеріали справи, я помітив одну річ: ви не давали жодних свідчень ні в поліції, ні в суді.

— Вони сказали, що я не мушу, якщо не хочу.

— Правильно. Але я подумав собі, що ви могли б усе-таки свідчити заради сина.

Пані Сьорвік довго мовчала. А коли мовчанка затягнулася так, що я вже й не сподівався на її відповідь, вона раптом глянула мені просто в вічі.

— Ви невіруюча людина, адвокате Бренне, чи не так?

— Я вірю, що можливо, існує якась…

Погляд її був невблаганний.

— Але ви не вірите в Бога. Ви не вірите у Всемогутнього Господа, який знає кожну живу істоту на землі, без волі якого навіть мала пташина не впаде додолу, який є єдиним суддею живих і мертвих…

— Ні, у такого Бога я не вірю.

— Але вірю я. Я вірю у справедливого Бога. Я знаю, Він береже мене і моїх близьких, знаю, що нічого в світі не відбувається без його на те волі, навіть якщо нам не завжди під силу збагнути сенс його діянь.

Я трохи розгубився.

— Так, я розумію. Але не можу збагнути, який це має стосунок до справи?

Тонкі уста стиснулися у напружену риску, зморшки, здавалося, ще глибше воралися в обличчя. До мене поволі почало доходити, що ця жінка має на увазі.

— Ви гадаєте, він це зробив? Про це намагаєтесь мені натякнути? Ви вважаєте, що Арон убив обох дівчат! — я був приголомшений до краю. — Ніби Бог… має свій план, тобто вкладений певний сенс у те, що сталося?

Мій голос мимоволі згас. Було щось незбагненно жахливе в такій несхитній вірі, незламному переконанні, ніби в усьому, що відбувається, є намір Божий. То була віра, яка не залишала місця людяності, любові чи милосердю.

— Навіть пташина не впаде мертвою додолу без Божої на те волі, — повторила пані Сьорвік. — Арон несе ношу гріха. Завжди її ніс. Не знаю, як ви збираєтеся змінити стан речей, змінити те, що вже сталося.

Ми довго дивилися одне на одного. Мабуть, кожен бачив перед собою цілком чужу людину, світогляд якої так глибоко відрізнявся від власного, що порозуміння було просто неможливе.

— Для нас краще жити тут, — додала жінка. — Краще і для мене, і для Арона, ніхто не… Так ліпше для всіх!

Мовчання між нами бубнявіло, ставало густим, тягучим, в'язким. Я радісно стрепенувся, коли з-над моря долинуло жалібне завивання протитуманної сирени, звук наростав і стихав, аж доки згас сумним зітханням.

Тільки-но ми вишили на більш-менш відкритий простір, я відразу помітив різницю. Вітер налітав шквалами, ледь не кладучи набік вітрильника, завивав у натягнутих канатах, змушував вібрувати щоглу й троси, що утримували вітрила. Франк звелів мені одягнути непромокальний костюм і рятувальний жилет. Коли я перевдягнувся, він простягнув мені мотузку з карабінними замками з обох кінців.

— Страхівка! — гукнув він, показуючи, як зачепити один карабін на жилеті, а інший — за міцний кронштейн на кокпіті.

Море вже почало грати. Вітрильником теліпало на бурунах. Коли налітав шквал вітру, його кренило так сильно, що вода перехлюпувала за облавок. Я з усієї моці вчепився однією рукою за леєр позад себе, не в змозі відвести очей від почорнілого моря, що, пінячись, заливало палубу.

Небо над нами потемніло. Вугільно-чорні хмари стрімко наповзали з моря і невдовзі затягнули все небо. Лише над самим північним небокраєм ще було ясно, але й та пасмуга блакиті швидко зникла. Вітер змінив голос, ніби перейшов у вищі регістри, і тепер рівно й моторошно завивав. Франк змагався зі стерном. Щоразу, як вітер міцнішав, він упирався ногами, стискав румпель і відхилявся назад, намагаючись втримати курс.

— Усе гаразд? — гукнув я.

Франк усміхнувся, киваючи, але мене це не заспокоїло. Його усмішка була натягнута, в очах — дивний полиск, ніби від лихоманки. Я всю увагу зосередив на леєрі, лиш би його не відпустити.

Ми виходили у відкрите море. Назустріч безконечною вервицею котилися від самого горизонту могутні хвилі. Я відчув, як вітрильник змінив свою поведінку. Стихло гостре, наче сердите, гупання по обшивці суденця. Це вже було справжнє море, грізний і суворий океан. Ніс яхти невблаганно задирався угору, ніби невидимий коркотяг намагався витягти корок з пляшки; вище та й вище, аж перед очима постало небо. Та не встиг я подумати, що ми ось зараз перевернемося, Франк посунув стерно від себе, вітрильник перевалив через гребінь валу й помчав у наступне провалля між хвилями, у шумовинний вируючий хаос. Я цупко тримався за кокпіт, щоразу переводив подих, коли ми щасливо проминали черговий вал, і міцно стискав зуби, аж хрумтіли щелепи, чекаючи наступного. Згодом я помітив, що хвилі котилися зовсім не так рівномірно й монотонно, як це здавалося; вони клекотали й нуртували без перепочинку, з горами й долами, але й рівними заводями час до часу. Я помічав, як Франк вистежує оті пологі видолинки між хвилями й намагається виминути місця, де море вирувало білим шумовинням, ведучи вітрильника зигзагом, вибираючи шлях найменшого опору.

Поступово я упевнювався, що Франк знає свою справу й контролює ситуацію. Уже й розпружуватися почав, обернувся до Франка гукнути йому щось підбадьорливе, мовляв, усе гаразд. А тоді як грюкнуло!

Наче вистріл, виляск батога просвистів, протинаючи виття вітру. Я уявлення не мав, що б то могло бути, але знав, щось луснуло, щось подалося під натиском оскаженілої стихії, і це не обіцяло нічого втішного. Відразу після ляску почувся громовий тріск, суденце задрижало, ніби розвалювалося на дрібні скалки. Я відчув, як ми втратили потугу й стрімкість руху вперед, тож коли надійшла наступна хвиля, Франк не зумів утримати носа вітрильника проти вітру. Краєм ока я встиг помітити велетенську стіну води над своїм плечем.

— Тримайся! — верескнув Франк.

Я відчайдушно вчепився за поручні, коли човен перевернувся набік. Хвиля накрила нас, здавалося, ніби тонна крижаної морської води звалилася зверху. Коли я знову випростав спину й роззирнувся навколо, ніяк не міг зорієнтуватися у просторі, мені запаморочилося в голові, ніби від удару.

— Генуя-фал полетів! — крикнув Франк мені в вухо, а коли я непорозуміло витріщився на нього, показав рукою на ніс яхти. — Трос, який тримає переднє вітрило. Треба зняти вітрило й закріпити його вздовж фальшборту, доки воно не порвало весь такелаж.

Я глянув уперед: переднє трикутне вітрило, яке раніше нагадувало пружне крило чайки, тепер провисло й звисало ганчіркою з носа. Щоразу, як ми западали у морську безодню, вітрило наповнювалося водою. Корпус болісно здригався, коли вітрильник намагався звільнитися від багатотонної мертвої ваги, що тягнула ніс донизу.

— Тобі доведеться відчепити те шмаття, нам конче треба звільнитися від вітрила, — крикнув Франк, показуючи рукою і пояснюючи, що треба робити. — Пройди на ніс і закріпи вітрило, інакше воно зачепиться за стерно, а тоді йому гаплик.

Я не повірив власним вухам.

— Пройти на ніс? Ти серйозно?

— То, може, сам хочеш взяти стерно?

Я відчепив страховку й порачкував палубою уперед. Останні метри на відкритому просторі носової частини палуби були найгіршими. Я вичікував, вираховував наближення хвиль, а тоді рвучко допався до носа за ті кілька секунд, що ми зависали між двома гребенями. Мої руки намацали металеві поручні, я встиг міцно схопитися, а ніс уже став сторч, поринаючи в наступний вал води. Мною шарпало й теліпало, я заплющив очі, намертво вчепившись у поручні. У наступній западині між хвилями мені пощастило знову припнутися страховою мотузкою. Я відчув себе трохи впевненіше, повернувся спиною до оскаженілого моря і взявся до роботи.