Найжорстокішими були не батькові слова, бо вони лише підтвердили мої найгірші підозри, були відлунням моїх здогадів, які щовечора змушували мене малого безгучно ридати в подушку. Найбільше настрашили його очі. Розпачливий туск у них, що межував з божевіллям. Набубнявіла жилка пульсувала на скроні. Страх втратити ще й батька приголомшив мене, наче фізичний удар, і я ніколи більше не згадував мами в його присутності.

Я замовив ще пива й задумався про Сюнне. Якою вона була цього пообіддя в офісі, як просто й майже недбало вдягнена, зі скуйовдженим віхтем волосся на голові. Ця позірна недбалість підкреслювала її дівочість. Вона нагадувала цибате дівчисько, яке забігло погратися у татів кабінет. Мимохідь я побачив своє обличчя у дзеркалі над барною стійкою. Геть сивий, не лише на скронях. Глибокі ритвини довкола рота. Мішки під очима. У погляді така житейська втома й цинізм, аж я замовив іще пива.

Десь на задвірках свідомості причаїлися думки про недалекий суд, мов грозова хмара, страшна й чорна, яка з кожним днем насувалася щораз ближче. Я вже відчував, як вона тисне, як заряджає електричними розрядами атмосферу. Не хотів про неї думати, замовив горілки, потім ще пива, щоб запити горілку. Уявно цоркнувся зі своїм відображенням у дзеркалі. Мікаель Бренне. Колишній адвокат. Самотній вершник. Зляканий.

І, слава Богу, скоро ще й п'яний буде.

Я замовив ще горілки, потім ще. Відлуння Вестьой пробилося крізь душевний туман, який ось-ось мав огорнути мене всього: «Ми можемо молитися, плакати й благати Господа про милість, але він нас не почує. Бо Господь хоче, щоб ми самі пройшли свої випробування, тому й створив цей світ, а також темінь у людських серцях».

То були слова Крістіана Саломонсена під час проповіді. Мені вчувався його голос, приглушений і далекий, але була в ньому якась фальш. Звучав він не так, як я його пам'ятав. Нараз до мене дійшло, що я проказав ті слова вголос, пробурмотів стерплими губами. Бармен зиркнув на мене.

— Ще пива, друже? — запитав він. — Бачу, тобі треба напитися…

— Що з тобою? — Сонцесяйний здивовано подивився на мене, а тоді всміхнувся. — Ні, нічого, забудь… Мінералка в склянці, перегар з рота, почервонілі очі, руки трясуться. Усі ознаки вчорашнього бурхливого вечора. Але… — він зиркнув на годинника. — Уже давно день, скоро вечір, а ти ніби щойно прокинувся. Навіть боюся собі уявити, як воно було зранку…

— Я теж…

Він знову всміхнувся, відпив пива з бокала. Мене аж занудило, як те побачив.

— Що маєш для мене? — запитав я.

— Подивимося, — Сонцесяйний розгорнув перед собою аркуш паперу, вивудив з кишені окуляри, почепив їх на носа. — Франк Ланде, помічник ленсмана. Після закінчення поліційної школи рік працював в Осло. Ти це знав?

— Знав.

— Окей. Повернувся додому, відтоді й по нинішній день працює в місцевій конторі ленсмана. За моїми даними, не амбіційний. Старанний виконавець, не зацікавлений у просуванні на службі. Не любить паперової роботи, уникає особистої відповідальності… гм… не любить жодної форми відповідальності — щось таке я записав. Тип оперативника. Людина дії, швидко зорієнтовується в ситуації, має організаторські здібності, владний, вроджений лідерський характер, — він глянув на мене поверх окулярів. — Ніби моя характеристика.

— Де ти це добув?

— Friends in low places, — відповів Сонцесяйний. — Я багатьох знаю в управі.

— Та, видно, знаєш… Це все? Нічого негативного?

— Подейкують, важкий на руку.

— Що це означає?

— Його легко вивести з рамок рівноваги, може вдатися до рукоприкладства. Мав кілька доган…

— Але жодного позову? Звинувачення, заяви, доноси?

— Ні, за винятком одного судового позову вже чимало років тому, але наслідків він не мав.

— Он як? — здивувався я. — У зв'язку з чим?

— Одна жінка звинуватила його в спробі вбивства.

— От чорт! Не щодня трапляється…

— Так воно так, але справу закрили. Жінка забрала заяву. Як повідомляє моє джерело, справу однаково розслідували, проте дійшли висновку, що йшлося у тому випадку про любовну історію, ревнощі, які дещо вийшли з-під контролю, тож справу тихенько прикрили.

— Хто кого ревнував? Вона ревнувала і тому подала неправдиву заяву, чи він ревнував і втратив самовладання?

— Ось цього не знаю. Лише цитую свого інформатора.

— Ну, добре. Але ж це дві різні ситуації, хіба ні? Може, розпитай докладніше?

Сонцесяйний завовтузився на стільці.

— Господи, Мікаелю! Я зробив тобі послугу! Це ж не слідство. Що не так з цим фацетом? Чому він тебе так цікавить?

— Ідеться про одну давню Справу, я збираюся ініціювати її перегляд. А помічник ленсмана Франк Ланде — мій єдиний підозрюваний.

— Підозрюваний у чому? Що він міг скоїти?

— Можливо, убив двох дівчат.

Сонцесяйний витріщився на мене.

— Серйозно? Про яке… про який тип убивства йде мова?

— Якщо я не помиляюся, то йдеться про вбивство з ревнощів.

Сонцесяйний почухав підборіддя.

— Я можу ще раз зателефонувати, якщо хочеш.

— Було б добре…

— Ти, дійсно, вважаєш, що поліцейський міг…

— Не знаю, Карле Петтере. Але служіння у поліції не робить подібний вчинок зовсім неможливим, чи як?

Сонцесяйний похнюпився.

— Ні, неможливим не робить. Усе на світі можливо…

Я вже вмостився під ковдрою, вимкнув світло, коли задзвонив телефон. То була Маґда. Я лежав у темряві, мені в вухо жебонів її м'який голос, і раптом така туга за нею охопила мене, за товариством і теплом її тіла, за розрадою. Я їй нічого про свої відчуття не сказав. Лише поцікавився, чи вона щось вивідала.

— Вивідала, — підтвердила Маґда, і я аж сів на ліжку.

— Кажи!

— Багато старших людей їх пам'ятають. Вочевидь, вони часто тут бували, приїжджали щороку.

— Мешкали в пансіонаті?

— Ні. У наметі. Літнє подружжя. Вони були пристрасними спостерігачами за птахами, ну, оті…

— Орнітологи?

— Саме так! Орнітологи-аматори. Тижнями жили в наметі біля маленької бухти, ген на північному краю острова.

— А як їх звали довідалася?

— Не зовсім. Ми мали бурхливу дискусію з цього приводу в крамниці. Врешті одна старша жінка начеб пригадала прізвище — Сьоренсен. Впевнено можу сказати лише одне — чоловіка звали Гаральд.

Я встав з ліжка на холодну підлогу.

— Почекай, Маґдо, мені треба це занотувати.

Накинувши халата, я почалапав униз сходами до кабінету, знайшов аркуш паперу і ручку.

— Пишу… Гаральд Сьоренсен… А ім'я жінки?

— Уявлення не маю. Ніхто не зміг пригадати її імені.

— Ну, добре. І ці двоє були на острові саме в ті дні, коли вбили Анну й Сірі, так?

У слухавці стало тихо, довше, ніж хотілося.

— Так мені здається…

— Тобто, як?

— Так, як кажу. Остаточної певності немає, але кілька літніх жінок гадають, ніби вони були саме в той час.

— Гадають ніби були… Цього мало!

— Це все, що я змогла з них витягнути…

Я зітхнув.

— Гаразд, я розумію. Я ще не розмовляв з твоїм ексом, але знайшов його адресу. Він усе ще мешкає тут, у місті. Провідаю його за найближчої нагоди.

— Не мусиш клопотати собі голову. Якось же я давала собі раду понад двадцять років.

— Я тобі пообіцяв залагодити справу. І дотримаю обіцянки! Ти собі заслужила, допомігши мені.

— Маєш зустріч завтра вранці о дев'ятій, — перше, що сказала Сюнне, коли я переступив поріг контори.

— Новий клієнт?

— Ні, клієнт — ти. Я домовилася з Рюне Сеймом…

Я важко зітхнув.

— Він телефонував?

— Ні, Мікаелю, я телефонувала. Немає сенсу ховати голову в пісок і вдавати…

Решти я не почув, бо гримнув за собою дверима.

У цьому місті Сьоренсени мешкали на кожному кроці, та лише троє з них мали ім'я Гаральд. Голос першого молодо й радісно задзвенів у слухавці, ніби життя для нього було забавою, і саме цієї миті він чекав саме телефонного дзвінка збанкрутілого, захриплого спросоння адвоката. Коли я розповів йому, що розшукую особу, яка літувала на Вестьой двадцять п'ять років тому, він голосно й весело розсміявся.