Франк біг просто переді мною, нас розділяли не більше тридцяти метрів. Він зменшив темп. Він вже не біг, а йшов. Спершу я подумав, що біль або ж зловживання куривом забивало йому подих. Я й сам важко дихав. А тоді зрозумів, чому Франк перейшов на крок. За п'ятдесят метрів попереду виднівся Крістіан Саломонсен, він теж уже нікуди не квапився. Стояв з незворушним спокоєм на тому місці, де вбив Анну.

Та спинився він не тому. Спинився, бо більше нікуди було бігти. Не міг повернути вглиб острова — там шлях перегороджувала десятиметрова круча, видряпатися якою міг хіба що професійний альпініст. Далі теж не підеш, бо по інший бік плато берег полого спадав до води, і хвилі з гуркотом обвалювалися на камені, сягаючи язиками підніжжя кручі. Через ті кілька метрів перепаду висоти стежка, що вела на північ, ставала клекотливим, смертельним виром.

П'ять природних сходинок зводили до місця, де стояв Саломонсен. Я наздогнав Франка саме тієї миті, коли він вже почав спускатися.

— Франку, зачекай! — гукнув я, хапаючи його за плече. Він спробував вивернувся, але цього разу я вже міцно тримав. — Він нікуди не подінеться, Франку. Почекай трохи, послухай, що кажу.

Франк збагнув, що я маю рацію, зупинився. Саломонсен стояв, чекаючи. Його руки безвольно звисали донизу, здавалося, він готовий здатися.

— Ну, що? — буркнув Франк.

— Запізно, Франку. Ти не можеш його арештувати.

— Чому це?!

— З моменту вбивства минуло двадцять п'ять років і три місяці.

— То й що?

— Минув термін давності.

— Термін давності? — Франк непорозуміло витріщався на мене, його обличчя осунулося.

— Так, термін давності минув три місяці тому…

Франк довго мовчав.

— Він… він вислизне? Він убив Анну. Мою Анну! І я дозволю йому вислизнути?

Я сподівався спалаху гніву, непокори, але Франк був хіба здивований. Здивований і трохи засмучений.

— Так, він вже вислизнув. Якщо хтось і покарає його, то Всевишній.

Ми стояли мовчки. Розбурхане море, непогамовне, прекрасне, заворожувало й наганяло страх. Сірі скелі, рудий верес, що випинався з тріщин і розколин; пожухла трава, що чіплялася за найменший клаптик землі — усе навколо золотило призахідне сонце. Безкінечна вервиця важких хвиль накочувалася від виднокола, зблискуючи аквамариновими, майже смарагдово-зеленими гребінцями. Ближче до берега вони спиналися вище, здиблювали спини, перш ніж захлиснути прибережні скелі й згаснути.

Крістіан Саломонсен був кремезним чоловіком, але на тлі розбурханого моря видавався зовсім крихітним. Він стояв спиною до хвиль, незмигно дивлячись на нас, ніби чекав остаточного присуду. Я підняв руку, поманив його до себе..

— Зажди, — гукнув Франк. — Зажди, Мікаелю!

Я глянув на нього, простежив за його поглядом і побачив те, що бачив він.

Здалеку надходив вал. Три хвилі одна за одною. Велетенські, одна більша за іншу. Спершу здавалося, ніби вони застигли під самим горизонтом, закрижаніли в бурхливому морі, та нараз підкотилися дуже близько. Я сторопів.

Крістіан Саломонсен усе ще стояв.

Франк зблід, заціпенів, очі мовби оскліли. Я вже бачив його таким одного разу.

Я знову перевів погляд на Крістіана Саломонсена. Він далі стояв обличчям до нас, але тепер заплющив очі. Може, зрозумів з нашої міміки, що насувається, або ж почув, як дедалі ближче підкочується грізне ревисько. Спів Немезиди. Його уста ворушилися, він молився.

Перша хвиля розбилася об край плато. Я інстинктивно затулився руками. Саломонсен на мить зник у шумовинні й бризках. Коли хвиля схлинула, Саломонсен, на моє превелике здивування, усе ще стояв.

Наступну хвилю, мабуть, погасила, відкочуючись, перша. Закружлявши в запаморочливому вирі, вона так і не досягла берега.

Надійшов третій вал. Презирливо нехтуючи законом тяжіння, хвиля здіймалася щораз вище — ось уже й сонце зелено проблискувало крізь здиблений гребінь. Вона обрушилася на скелі, просто на каменисте плато, з таким ревищем, ніби позбавлений гальм товарняк. Міріади спінених бризок зависли заслоною перед нашими очима. Коли водяне марево розвіялось, Крістіана Саломонсена на маленькому плато вже не було.

Ми, мов два поранені вояки, були знеможені, мокрі й замерзлі. Франк шкутильгав, опираючись на моє плече. Діставшись до дому молитви, ми зупинилися. Двері хиталися на ослаблому вітрі. Я зачинив їх і замкнув на ключ. Підійшов до Франка, поклав ключа йому в долоню. Він глянув на мене, я лиш стенув плечима.

— Хтозна, може, це своєрідне місце злочину…

Червоне, набрякле сонце торкалося горизонту там, де море зливалося з небом. Зависло на мить, мов за щось зачепилося, а тоді відірвалось і швидко закотилося. Доки ми брели додому, настала майже ніч.

На ґрунтовій дорозі йти стало легше. За якийсь час Франк відпустив моє плече. Ближче до крайніх хат зустрілися перші парафіяни, які простували в зворотному напрямку. То було літне подружжя, вони раніше вийшли з дому, бо в жінки боліли ноги. Я згадав про вечірнє зібрання у домі молитви, сказав про це Франкові. Він перепинив подружжя, повідомив їм, що зібрання скасовано. Коли ті поцікавилися причиною, сказав лише, мовляв, сталося нещастя, отця Крістіана Саломонсена змило хвилею в море. Старенькі зблідли, жінка розплакалася. Чоловік пообіцяв почекати на дорозі решту парафіян і повідомити про лихо. Ми рушили далі, нам стрічалися дорогою ще люди, усі доволі похилого віку. Вони кивали нам, віталися, але ми на розмову більше не ставали.

Пройшовши з сотню метрів, я озирнувся. Маленька громадка стояла тісним колом. Вони здавалися маленькими, розмитими силуетами у дедалі густішому присмерку, наче ось-ось мали розчинитися у пітьмі. А може, й справді, мали… Молельня багато років була частиною їхнього життя, і ось цієї частини не стало. Ніхто більше там не вклякатиме, ніхто більше не ходитиме туди вузькою, звивистою стежиною, щоб молитися і восхваляти Господа. Будинок почне руйнуватися. За кілька років облущиться зі стін фарба. Шибки висиплються від зимових штормів, черепицю здують вітри. Урешті-решт сталеві прогоничі, які утримували ветхі рештки будівлі, поіржавіють від вогкого морського повітря, потріскають, і молитовний дім зірветься з місця, як всохлий листок восени, і понесе його в море — у вічність…

Кав'ярня була майже порожня. Лише за одним столиком вечеряв якийсь стариган. Він навіть голови не підвів, коли ми ввійшли. Зате Маґда, вгледівши нас, поквапилася через усю залу назустріч.

— Мікаелю? Що ти тут робиш? Що з твоєю ногою, Франку? Що трапилося?

— Заспокойся, все гаразд, — мовив я, але мої слова прозвучали якось по-дурному. — Нічого не трапилося.

Мене винагородили суворим, несхвальним поглядом.

— Ви ж мокрі, як хлющ, обидва…

Маґда завела нас до свого помешкання, знайшла два халати і, доки ми перевдягалися, принесла з кухні їжу. Франковий халат сидів на ньому, як влитий. Мій був надто куций.

Маґда поставила на стіл дві великі порції м'ясних фрикадельок. Я накинувся на їжу, поспіхом наминав страву, відчувши раптом нестерпний голод. Франк длубався у своїй тарілці, з'їв кілька шматочків, а більше штрикав навмання виделкою.

— Я не голодний, — буркнув він.

Маґда ледве дочекалася, доки я попоїв. Замість довгих пояснень я увімкнув диктофонний запис. Якість запису була не найліпша. Маґда схилилася до самого диктофона й напружено вслухалася. Я ж чув лише окремі, уривчасті слова та фрази. Упізнався голос Саломонсена. «Царство Боже на землі… — казав він. — Гріх… любив їх… пастир… чума». Здавалося, ніби слухаєш розмову з примарою, короткі повідомлення з царства мертвих, без субстанції та внутрішнього взаємозв'язку. А тоді нараз прозвучало ціле речення, протяте болем і здивуванням: «Що іще я міг зробити?»