Я вертівся на матраці, скинув з себе вовняного коца, якого мені видав наглядач, та мені не полегшало. Камера здалася тіснішою, ніж досі. Здавалося, ніби бетонні стіни брудно-жовтого кольору непомітно зсунулися докупи. Я почав відчувати вагу всієї поліційної будівлі над собою, усіх поверхів — немилосердну багатотонну вагу сталі й бетону.

Заплющив очі — даремні намагання. Піт цебенів струмками. Я заткав рота пальцями, не то гриз їх, не то смоктав. Пітьма росла, ширилася, заповнювала по вінця моє нутро. Я чув власні звуки. Короткі схлипи.

А тоді, не знаючи, за що вхопитися, не маючи іншого порятунку, прикипів поглядом до базгранини на стіні, ледве видимої у сутіні.

X… П…. І ерегований пеніс.

Щось було в тому надійне й добре знайоме, майже буденне. Схожу писанину я бачив сотнями на стінах убиралень, на зашмарованих кам'яних мурах, та вперше вони стали для мене не порожнім звуком. Ніби промовляли: «Я тут. Я живий. Я чоловік. Я хочу кохатися, хочу жити».

Я теж цього хотів. Усю довжелезну ніч я не зводив очей з нашкрябаних слів й убогого малюнка, аж доки якась ледь вловима зміна ритму тюремного пульсу підказала мені, що ніч нарешті скінчилася.

— Ви ж знаєте процедуру, пане Бренне, — мовив огрядний слідчий. Забираючи мене з камери й ведучи на допит, він відрекомендувався, але я відразу забув його ім'я. — Та все ж, задля порядку, хочу нагадати, що ви не зобов'язані давати будь-які пояснення поліції, натомість, якщо забажаєте, маєте право на адвоката.

Я йорзнувся на стільці, підняв руку почухати голову й раптом відчув власний запах. Кислий запах немитого тіла. Провів долонею по підборіддю і намацав колючий заріст. Язик наче болотом обліплений. Сухі, потріскані уста. Інший слідчий голосно зареготав. Я обернувся, здивовано глипнув на нього.

— Отже, це ви мали всі шанси стати найкращим адвокатом у місті? — хмикнув він. — То, мабуть, немає сенсу приводити вам вашого ж колегу?

Мені смішно не було.

— Ви готові давати пояснення, пане Бренне? — знову озвався огрядний.

Я здвигнув плечима.

— Так. Чом би й ні. Може, нам пощастить раз і назавжди з'ясувати це непорозуміння.

— Побачимо, — усміхнувся товстун, однак усмішка не сягнула його очей. — Почнімо трохи здалеку.

Так воно завжди. Поліцейський допит ніколи не відштовхується від головного, не починається з суті справи. А зовсім з іншого місця, з певних, надійних фактів, які важко піддати сумніву. Як ваше ім'я, де ви мешкаєте і таке подібне. У такий спосіб відбувається розподіл ролей і задається темп. Поліцейський запитує, підозрюваний відповідає. Постає певна комунікативна ситуація, а бесіда, як і будь-яке міжлюдське спілкування, має свою динаміку й підлягає власним законам. У процесі розмови брехня, недомовки, не надто правдиві свідчення можуть виявитися ледь помітними відхиленнями від нормальної поведінки, порушеннями природного ритму розмови. Досвідчений слідчий зуміє вловити в ваганні, зміні темпу розповіді, у перепаді емоційних температур підозрюваного найменші ознаки того, що йому таки вдалося заторкнути вразливу струну.

Усі ці тонкощі я знав, не раз вдавався до них під час допиту свідків у суді, а тепер — нікуди не дітися — сам мав через це пройти. Я підтвердив, що звуся Мікаель Бренне, мені сорок п'ять років, адвокат з фаху.

— Адреса проживання, — вів далі слідчий. — Ви мешкаєте сам?

— Так.

— Одружений чи живете в громадянському шлюбі?

Я був одружений, але це було так давно й залишило по собі такі прикрі спогади, що я про той шлюб майже забув. Мав донедавна й співмешканку, Карі. Ось її я не забув. Анітрохи не забув.

— Я живу сам.

— Гм, — слідчий клацав на клавіатурі. — Раніше суджений?

— Що?!

— Чи були ви раніше засуджений за якийсь злочин, пане Бренне?

Кілька років тому я вбив чоловіка, клієнта, який погрожував мені й шантажував, але про це ніхто не знав.

— Ні. Під судом ніколи не був.

Так текла собі бесіда, нейтральні запитання, нейтральна інформація. Я навіть відчув, як почав розпружуватися. Огрядний слідчий відхилився на спинку стільця.

— Переходимо до справи, пане Бренне. Напад на Ґерд Ґарсгол.

— Про який я нічого не знаю, — докінчив я фразу.

— Хтозна, можливо, й не знаєте, — усміхнувся слідчий. — Це нам треба спробувати з'ясувати. Може, почнемо з ваших стосунків з Гансом Міккельсеном, він же Грек?

— А що з тими стосунками?

— Ви були його адвокатом, так?

— Так.

— Як він став вашим клієнтом?

— Вибачте?

— Хто кого знайшов, ви Грека чи він вас?

— Ясна річ, він!

— Як?

— Зателефонував мені, здається.

— І що сказав? Про що була розмова?

Я вже, було, розтулив рота відповісти, але миттю збагнув, що ступаю у пастку. Адвокатське правило номер один: Ніколи не розкривайся!

— Я не маю права говорити про стосунки з клієнтом, це конфіденційна інформація.

— Але ж не все, про що ви розмовляли з Гансом Міккельсеном, потрапляє під це визначення, пане Бренне. Я не прошу вас розголошувати подробиць, які могли б зашкодити Грекові. У цій ситуації вам варто думати насамперед про себе…

Мене раптом втомило це монотонне, химерне тупцяння на місці. Час переходити до суті справи.

— Я хотів би прочитати заяву Мортена Олешера.

— Звісно, ви матимете таку нагоду, але на все свій час. Може, повернемося до…

— Ні, я наполягаю.

— Не будьте таким нетерплячим, пане Бренне. Ми могли б принаймні…

Я підвівся зі стільця.

— Тоді я вимагаю адвоката. І мені потрібні туалетні приладдя та чистий одяг. Якщо ви не маєте наміру мене відпускати?

Слідчий заперечно похитав головою. Вигляд він мав нерадісний, бо щойно втратив шанс витягнути з мене хоч дещицю.

— Про звільнення поки навіть не йдеться, пане Бренне…

Рюне Сейм мав важке м'ясисте обличчя з обвислим подвійним підборіддям і щоками, помережаними потрісканими кровоносними судинами, зате його лагідні карі очі завжди наводили мене на думку про великого, доброго собаку. Чималий кавалок життя він пропрацював штатним адвокатом місцевого суду, і хоч не славився красномовством, невдахою його теж годі назвати. Він був педантичним, ретельним, сумлінним, а це, зазвичай, важливіші якості, аніж спонтанна геніальність.

Я обрав його, бо покладався на нього, а ще не хотів нікого з близьких мені людей у ролі адвоката. Це не означає, ніби ми не були знайомі.

— Мікаелю, Мікаелю, — мовив він, хитаючи головою, аж складки підборіддя заколихалися. — Ти втратив ясність думки.

— Як це? Вони нічого не можуть на мене мати з тієї простої причини, що я нічого протиправного не вчинив. Якого біса я мав би влазити в таке? Я успішний адвокат, я маю у провадженні дуже поважні справи. Мені не потрібно порушувати закон, щоб виграти суд!

— Знаю, Мікаелю, і цілком з тобою погоджуюся. Але…

— Що — але? — я ледь не верещав.

Душа Рюне Сейма була не на місці, так іноді почуваються люди, свідомі того, що прийшли з поганими новинами.

— Ти публічна людина, Мікаелю. З неабияким реноме. Саме тому… Не мені тобі казати, яку бучу здійняла преса з приводу цієї справи… Сам подумай!

Я кивнув, але, правду кажучи, жодного разу не подумав.

— Саме тому, — вів далі Рюне, — важко собі уявити, що такий тертий калач, неймовірно обережний і марнославний чоловік, як Ульв Ґарман, зміг би відважитися на подібний відчайдушний крок — арештувати тебе в усіх на очах у залі суду, — не маючи вагомих на те підстав, — він замовк на часину, вичікуючи, доки його слова впадуть в благодатний ґрунт, і повів далі: — Тому я майже певен, що вони на тебе щось мають, Мікаелю. Не знаю, що, але щось таки є, і воно не зникне само собою.

Досі я не думав. Не аналізував, не вибудовував логічних ланцюжків. Я нарешті збагнув, що перебував у глибокому шоку й усі сили поклав на те, щоб не зламатися психічно. Рюне Сейм мав рацію. Я спробував опанувати себе, думати чітко й тверезо.