Ми поверталися додому, так само тримаючись за руки. М'який літній вечір. Асфальт, нагрітий за день сонцем, ще був теплий, ще в світлі надвечір'я яскріли навколишні барви, але магія вже зникла. Хоч Карі й заснула біля мене при відчинених вікнах, хоч нічний бриз ніжно ворушив фіранки, думка про нову справу цвяхом вбилася у потилицю, нагадуючи, що після погожого дня обов'язково зарядять дощі.

Наступного дня я поінформував своїх партнерів. Петер — адвокат, але на противагу мені він має у своєму віданні більше цивільних справ, аніж кримінальних. Фінн, маленький, висхлий, літній чоловік, сферою зацікавлень якого одвічно було підприємницьке право та справи про банкрутство, взагалі ніколи не з'являвся у суді. Щовесни й щоосені він погрожував вийти на пенсію. Тепер він тикав у мене неприпаленою люлькою і питав:

— То й що? У чому проблема?

— Нема ніякої проблеми, — відповів я. — Просто справа чималенька й анітрохи не приємна. Притягне до себе надмірну увагу. Хотів лишень, аби ви про це знали.

— Будь-яка реклама — добра реклама, — мовив Фінн.

Петер випромінював менше ентузіазму.

— Так воно ніби так, але… Не знаю. Треба бути готовими й до несхвального ставлення до твоєї персони, Мікаелю. Такі справи хвилюють громадськість.

— Я знаю, проте саме такими справами я займаюся. Адвокати не можуть відмовлятися від тухлих справ. Назвався галушкою, мусиш лізти в суп.

— Гаразд, але будь готовий до всякого, Мікаелю. Коли спливає термін?

— Не знаю… А що, є термін судового розгляду? — вражено перепитав я. — Ніхто мені не казав.

— Певен, щось подібне потрапляло мені на очі в котрійсь із газет, — глянув на мене Петер. — Здається, таки є. А хіба ти не збирався у відпустку?

Я зателефонував до суду зі свого кабінету. Термін становив шість тижнів. Мій офіс уже підтвердив, що я беруся за цю справу, хіба я цього не знав? Я попросив вибачення і відкрив календар на своєму комп'ютері.

Там стояло чорним по білому: «Кримінальна справа — Альвін Му».

Шість тижнів — не надто багато часу для підготовки справи з убивства. Я вже розумів, що з моєї відпустки вийшов великий пшик.

У шпарку дверей просунулась голова Сюнне.

— Береш мене помічником у цій справі?

Вона була готова негайно братися до роботи. Гінка, тонка й елегантна. Довгі пальці, довгі ноги — дівчисько в убранні жінки, у темно-синьому костюмі й білій блузці. Образ молодої адвокатки.

— У справі Майї? — перепитав я і заперечно похитав головою. — На жаль, ні. Справа обмежена шістьма тижнями. Щоб не запороти всю роботу, тобі доведеться зайнятися рештою відкритих справ.

В очах Сюнне малювалося розчарування.

— Справа аж ніяк не з приємних, тому тішся, що не тобі її розгрібати, — додав я.

Я вийшов у туалет, ополоснув обличчя холодною водою. У світлі неонових ламп моє дзеркальне відображення здавалося блідим і вимученим. У шевелюрі з'явилося більше сивини, ніж чорного волосся, ніс наче побільшав і загострився, складки навколо рота стали глибшими. На якусь мить я побачив себе у старечому віці — з дзеркала на мене дивився мій батько. Ніколи не помічав своєї схожості з ним, але тепер час ніби поволі стирав верхні нашарування, оголюючи структуру черепа, — так навесні, коли тане сніг, з-під нього проступають обриси ландшафту. Отак виявилася прихована досі моя родинна схожість з батьком.

Після вечері вдома, за кухонним столом, я про все їй розповів.

— Треба змиритися, Карі. Я замовлю нову подорож, і ми поїдемо у відпустку, щойно я закрию цю справу.

Новину вона сприйнята спокійно, та я її надто добре знав, щоб за ледь сумовитою усмішкою та виваженими словами не помітити розчарування. Решту вечора Карі дивилася телевізор, а я читав.

Коли ми лягли в ліжко, і я пригорнув Карі до себе, вона відповіла на ласку, але тіло залишалося непіддатливим, штивним — я не зумів подолати її відстороненості. Карі вже давно заснула, а я лежав без сну, тримаючи її в обіймах і прислухаючись до її рівного дихання у тиші літньої ночі, ніби сподівався від неї обіцянки, що все буде добре, усе владнається.

Альвін Му гойдався на стільці, доки я виголошував йому стандартну промову про конфіденційність та довіру. Важко було сказати, чи уважно він слухає. Його погляд міцно зачепився за щось на моїй голові. Тінь усмішки застигла навколо вуст.

Я ніяк не міг зосередитися на своїх словах.

Альвін мав екстравагантний вигляд. Він був худорлявий, легкої кості, трохи нижчий за мене. Вік, мабуть, не більше тридцяти років. У кімнаті для відвідувачів було душно. Антициклон з денними температурами понад двадцять п'ять градусів тривав уже десять днів і не збирався відходити. Альвін сидів у спортивних шортах, тонкій футболці й лиснів від поту.

Його тіло було без жодного волоска: абсолютно гладкі руки й ноги, блискуча, мов більярдна куля, голова. Я не помітив жодного натяку на брови чи вії. Риси обличчя немов розмиті, маленькі вуха щільно прилягали до голови, ніс та рот, наче в дитини. Лише очі нормальної величини — порожні, блякло-голубі. Його дивний вигляд спантеличував. Здавалося, Альвін Му належав до іншої раси — не людської.

Мій голос поволі видихнувся, і в кімнаті стало тихо. Я дозволив тиші нагромадитися поміж нами, але чоловіка це, вочевидь, анітрохи не гнітило. Він і далі не дивився на мене.

— Послухай, Альвіне, — озвався я за якийсь час. — Я хотів би… може, питати про таке не надто ввічливо… та я хотів би знати, чому на тобі зовсім немає волосся? Вроджена вада чи…

— Ні-ні, нічого подібного! — урвав він мене. — Я голюся. Не люблю волосатих тіл. Це гидко. Відчуття, ніби завжди брудний.

— Усе голиш? Тобто все тіло?

— Геть усе до волосинки.

— Це ж забирає неймовірно багато часу!

— Годину й п’ятнадцять хвилин.

— Щодня?

— Так, щоранку. Найперше, що роблю, прокидаючись. Я… я не можу почати день, доки не поголюсь.

Я мовчки кивнув, не знайшовши жодного притомного слова для відповіді, тиша знову заповнила кімнату.

— Ти мешкаєш сам? — раптом запитав він і вперше глянув на мене; його погляд перестав бути безтямним, у ньому з'явилася осмисленість і зацікавлення.

— Я? Ні, я мешкаю разом зі своєю коханою. А що?

Альвін пропустив моє запитання повз вуха і повів далі.

— Скільки їй років? Яка вона?

— Тридцять два. Цілком звичайна на вигляд.

— Струнка? Блондинка чи брюнетка?

— Струнка. Блондинка.

Здавалося, він не помічає моєї нехоті продовжувати цю розмову.

— Як її звуть?

Я розпрямився на стільці.

— Послухай, Альвіне, навіщо ти розпитуєш?

Голос Альвіна став гострим від роздратування:

— Цілком нормальне запитання. Як її звуть?

Це прозвучало так несподівано й напористо, що я ледь не відповів, однак тривога й моторош, які він сіяв навколо себе, взяли гору. Я рвучко підвівся.

— До дідька, Альвіне! Хай тебе не обходить її ім'я!

Альвін наче знову заховався у себе; очі стали безтямними, як тоді, коли я тільки прийшов. Він знову зачепився поглядом за щось над моєю головою, але я не мав наміру його відпускати.

— Слухай мене, Альвіне! І дивися на мене. Дивись на мене, коли я говорю!

Наші очі зустрілися.

— Я прийшов, бо тебе звинуватили в убивстві, і ти потребуєш адвоката. Це — єдина причина моєї присутності тут. І це означає, що ми повинні говорити про справу, щоб надати тобі найкращий захист, на який я здатний. Правила гри прості. Ти можеш розповісти мені геть усе, далі воно не піде. Але розмовою керуватиму я. Ми говоритимемо про справу і про тебе тією мірою, якою це стосуватиметься справи. Жодного слова про мене, про моє приватне життя чи про мою кохану. Якщо тобі бракує співрозмовника для балачок, попроси, щоб прислали священика, або заведи собі іншого адвоката.

Я замовк, глянув на Альвіна. Його обличчя абсолютно нічого не виражало. Я вичекав кілька секунд і знову озвався вже тихішим голосом: