— Нелегко жилося тим дітям, — мовив я, помовчавши. — Тобі не спадало на думку повідомити опікунську раду?

Погляд чоловіка збляк.

— Щоб сюди ввалився Карл з зарядженою рушницею? Ні, красно дякую! — а потім додав: — Не мало сенсу. У тій сімейці всі до одного сміття та й годі.

Такий остаточний присуд родині Гаґенів. Погана кров. Сміття. Вони самі собою, і їхнім сусідам до них діла не було. Цікаво, скільки дітей «сільської» Норвегії пустилися берега через подібні сімейні стосунки. Мабуть, багато. Я підвівся.

— Пройдуся таки догори. Хоч спробую. Такий кавалок дороги проїхав, щоб з ним поговорити.

Чоловік скоса глянув на мене.

— Візьми з собою пляшку горілки. Якщо щось і сподвигне його на балачку, то тільки це.

— Я не маю горілки.

— Купи в мене…

У лісовій гущавині, поміж покручених дерев, вітру зовсім не відчувалося, я швидко спітнів у своєму плащі. У руках тримав пляшку дешевого віскі. Щоправда, дешевим воно було в крамниці-монопольці, але не для мене. Я запхав пляшку до кишені плаща.

Старий чоловік мав рацію, тут важко було б проїхати автом. Колії від коліс глибокі й нерівні, хитке каміняччя і калюжі, вкриті тонкою плівкою криги. На дорозі сніг майже зійшов, зате по обидва боки від неї ще де-не-де лежав — земля під деревами нагадувала білу клаптикову ковдру. За якийсь час схил став пологішим, попереду між стовбурами проблискувала галявина.

Хатина була маленька і нефарбована. Деякі шибки розбиті, а вікна закладені фанерою або дошками. За хатою стримів верхівками в небо темний, похмурий смерековий ліс. Перед хатою — старий трактор і три авта. На двох з них бракувало коліс, а трете — іржавий пікап — можливо, навіть їздило. Засніжене, заболочене, завалене непотребом подвір'я. Автомобільні запчастини, старі пральні машинки, дошки, з'їдені іржею листи бляхи. Повів вітру приніс із собою сморід перетлілого сміття. Я поволі рушив до будинку, обережно ставлячи ноги, та вже на півдорозі вгруз у розквацяний ґрунт по сам край черевиків.

Я зупинився за п'ять метрів від вхідних дверей. Жодних ознак життя. Жодних звуків.

— Агов! — гукнув я. — Є хтось удома?

Голос мій був надто слабкий і трохи захриплий. Я знову гукнув, голосніше. Трохи зачекав. Уже набрав у груди повітря, щоб гукнути ще раз, коли двері відчинилися, і на ґанок вийшов чоловік. Він був кремезний, з розчухраною шевелюрою й очима-щілинками, ніби щойно прокинувся. Живіт звисав над пряжкою паска. Колись біла футболка була запрана до сірості, з плямами невідомого походження.

— Якого дідька тобі треба? — запитав він низьким, скрипучим голосом, ніби не звик ним користуватися.

— Ґустав Гаґен?

— А хто питає?

— Я адвокат. Мікаель Бренне. Хотів би з тобою поговорити.

— Про що? — погляд його став сторожким, мовби він боявся, що я зараз витягну з кишені повістку в суд.

Я вирішив грати відкрито.

— Про твою сестру. Хотілось би більше про неї довідатися.

Ґустав не удостоїв мене й словом, просто рушив назад до хати.

— Агов! Зажди! — сказав я, ступивши два кроки до нього. — Я тільки хочу…

Ґустав рвучко розвернувся, схопив приперті до сходів граблі з обламаним держаком і замахнувся на мене.

— Забирайся до дідька з мого хутора!

Я відсахнувся, ступив кілька кроків назад і підняв долоні. У черевиках чвакало.

— Годі-годі, спокійно!

Чоловік дужою рукою запустив у мене граблями. Я щодуху позадкував, послизнувся на мокрому, втратив рівновагу й гепнув на зад просто в багнюку. Граблі просвистіли над моєю головою.

Я зіп'явся на коліно, і відчув, як миттю промокла тонка тканина моїх костюмних штанів; затулився від нового удару, але Ґустав завмер з піднятою рукою. Його перекошене обличчя побагровіло.

— Послухай, я тільки хотів поговорити, — квапливо запевнив я його. — Онде навіть взяв з собою… — я вихопив з кишені пляшку й простягнув до нього, як талісман, як запоруку мирних намірів.

Ґустав заворожено дивився на пляшку, його очі пожадливо загорілися.

— Хочу тільки поговорити, — знову повторив я. — Мені потрібна допомога, трохи інформації. Ми можемо вихилити чарчину, побалакати…

Я щось безладно белькотів, але не був певний, чи він слухає — його погляд прикипів до пляшки. Потім він коротко кивнув головою і рушив до хати. Дверей за собою не зачинив. Я сприйняв це як запрошення і обережно переступив поріг.

Усередині панувала густа сутінь; кілька уцілілих вікон затулені шторами, але хата виявилась менш брудною і запущеною, ніж я сподівався. Увесь перший поверх був однією кімнатою. У глибині виднілися сходи, які вели, мабуть, до спальні. Вочевидь саморобні меблі були масивні й грубо збиті докупи.

Ґустав мовчки дістав дві чарки, протер їх брудною ганчіркою і поставив на стіл. Я налив віскі, підняв свою чарку.

— Будьмо!

Він не відповів, просто перекинув трунок в горло. Пересмикнувся усім тілом і знову, так само мовчки, простягнув мені порожню чарку. Віскі миттєво зникло в його горлянці й цього разу.

— Ти не п'єш! — завважив він.

Білий день надворі, унизу стоїть авто, а віскі відразливо відгонить бодягою. Я не хотів пити, однак підняв чарку й зробив ковток. Ґуставу наче відлягло, коли я теж випив. Я знову наповнив його чарку, але тепер він тільки надпив.

— Про що хотів говорити? — запитав він.

— Про твою сестру, Ніну.

— Не маю з нею нічого до діла, — трохи невпевнено сказав він.

— Знаю, — заспокоїв я його, наповнюючи чарки; алкоголь вже наповнив важкістю мій шлунок. — Це ти змайстрував меблі?

— Ні, бать… Карл. Мав золоті руки. Будинок. Меблі. Усе… — віскі вже почало робити свою роботу, чутно було з голосу.

— Ти завжди тут жив? Усе життя?

— Так. Хіба кілька років — ні, коли жив… далеко.

— У дитячому будинку?

Ґустав скоса глянув на мене, знову насторожився.

— Звідки знаєш?

— Та провів невеличке розслідування. Розпитував декого. Про Ніну… А що?

Чоловік пересмикнув плечима, простягнув порожню чарку, щоб налити.

— Не так вже й багато зосталося у пляшці.

Я налив.

— Ніна…

— Мені немає до неї діла.

— Ти вже казав. Чому тобі байдуже до неї? Вас же тільки двоє лишилося на світі, хіба ні? — а що Ґустав промовчав, то я повів далі. — Батьки померли, так? Вона твоя єдина жива родичка. Дивно, що ти з нею не спілкуєшся. Вона ніколи сюди не приїжджала? До речі, Ніна ж спадкоємиця половини цього будинку, правда?

На останні слова він відразу зреагував, рвучко підвів голову. Мені не сподобався вираз його очей.

— То ти для цього приїхав? Вимагати спадку? На Ніну працюєш? Можеш передати їй вітання! Скажи, як заявиться сюди, я її вб'ю!

Я підняв руки долонями догори.

— Ні, я тут не для цього. Заспокійся… Я не працюю на Ніну.

Ґустав трохи заспокоївся. Очі його поволі затуманювалися, стали склянистими, як в усіх хронічних п'яниць. Я роздумував, як продертися до його свідомості, і вирішив дещо розказати.

— Я приїхав сюди, бо… проваджу одну справу. Справу про вбивство. І маю підозру, що тут замішана Ніна.

Ґустав довго мовчав, а тоді раптом сказав:

— Цілком можливо. Вона здатна на що завгодно.

— Чому так кажеш?

Ґустав знову замовк. Я налив йому ще, а сам лише пригубив.

— Їй було тут погано, так? Я чув балачки…

— Люди собі балакають, але нічого не роблять.

— А мали б щось зробити?

— Мій… Карл був справжнім дияволом, — сказав Ґустав, і я раптом помітив сльози в його очах; пляшка спорожніла більше, ніж наполовину. — Він був справжнім дияволом.

— Чи не тому… чи не був він… він вам щось заподіяв? — я відчував, як кострубато говорив, але не зважав.

Раптом слова полилися з Ґустава потоком, нестримною лавиною. Усе, що мені треба було робити, слухати, вставляти час до часу запитання і регулярно наповнювати чарку.

— Він нас лупцював. Бив нас і бив матір. Нещадно бив. Він… він ґвалтував нас обох. Наче ми не люди, а суки.