Чоловік смикнувся, ніби я поранив його словом.

— Де знаття, що добре, а що — зле. Ситуація ж не буденна. Я не знав… — він змахнув рукою, і стільки відчаю було в тому жесті. — Я… люблю Ганса, але в нашій родині не прийнято говорити про почуття.

— Хай там як, він вас потребує, — наполягав я. — Ірене його не провідує, вона погано почувається у тюремних стінах.

— Я поїду до нього, — пообіцяв Нільс.

Нільс Ґудвік не надто допоміг у просуванні справи. Коли він пішов, я ще довго сидів і думав про Ірене. Як багато вона від мене приховала. Вона казала про візити до психолога, але в мене склалося враження, що вона почала відвідувати лікаря після вбивства Майї. Ніби й не збрехала, однак не все розповіла. Може, воно й не дивно. Жінка мала важке дитинство, до неї жорстоко ставилися в дитбудинку, а зі свого адвокатського досвіду я знаю, що жертви насильства дуже неохоче розповідають про свої страждання.

Коли Сюнне зазирнула з-за дверей до мого кабінету й поцікавилася, чи не заважатиме, я здогадався — вона щось розкопала. Нетерплячка промовляла в кожному її русі, вчувалася у ледь стримуваному, збудженому голосі.

— Звісно, не заважатимеш. Заходь!

Сюнне поклала на мій стіл стос аркушів і документів, але, розповідаючи, в нотатки не зазирала.

— Перш ніж осісти тут, Ніна Гаґен жила ще в чотирьох регіонах, окрім Осло, — Галлінґдал, Нур-Трьоннелаґ, Еґерсунн і Сьорланн. Усюди працювала медсестрою, у пансіонатах для літніх людей або в лікарнях.

Я кивнув.

— Одержати інформацію про нерозкриті убивства чи зникнення було легко. Управління поліцїї має всі звіти. Не так багато злочинів трапляється у нашій країні. Більшість убивств розкриваються.

— Це я знаю.

— Гаразд. В Еґерсунні я нічого не знайшла.

— Але…

— У Сьорланні було одне нерозкрите вбивство в період, який нас цікавить. За кілька місяців до переїзду звідти Ніни Гаґен було знайдено тіло молодої жінки.

— Як її убили?

— Ножем.

— А що в інших місцях?

— Галлінґдал, теж жінка, теж убита ножем. Трохи старша цього разу — двадцять п'ять років. Те ж саме, що в Сьорланні — за кілька місяців Ніна Гаґен виїхала звідти.

Я чекав, відчував, як починає розганятися пульс.

— У Трьоннелазі я нічого не знайшла, — вела далі Сюнне. — Жодних нерозкритих справ за актуальний період. Однак я зателефонувала туди і покопирсалася трохи глибше. Таки була справа… зовсім мала дівчинка…

— Ну?!..

— Вона зникла. Її знайшли через півроку на пустищі, але на той момент від неї майже нічого не залишилося, — Сюнне наморщила носа. — Вона пролежала просто неба… сам розумієш. Неможливо встановити причину смерті. Коли це сталося, рясно дощило. А зникло дівча за шість тижнів до від'їзду Ніни Гаґен.

Ми переглянулися.

— Укладається схема, правда, Сюнне?

Сюнне кивнула.

— І це ще не все. Я розмовляла зі слідчими. І навіть з родичами дівчат. Питала про Ніну Гаґен, чи знайоме комусь ім'я…

Я вражено глянув на неї.

— Як… як ти їм пояснювала?

— Казала, що досліджую нерозкриті справи. Родини охоче зі мною спілкувалися. Усім здавалося, що поліція зробила недостатньо. І це природно. Ми вели довгі бесіди, а Ніну Гаґен я згадувала тільки мимохідь, ніби випадково. Мовляв, знала колись таку, цікаво, чи жила вона тоді в тій місцині… Ну, ти розумієш, — якось невизначено змахнула вона рукою.

— І?..

— Бінґо! В усіх трьох випадках її знали. З першою жертвою вона була колегою по роботі. У Галлінґдалі — сусідкою. У Трьоннелазі… Ніна Гаґен була подружкою сестри покійної.

У кабінеті стало тихо. Я міркував над словами Сюнне.

— То ж маленькі селища, так?

— Еге ж. Я теж про це подумала, Мікаелю. Усі всіх знають. Але… збіги… існує межа випадковостям. Це… — Сюнне на мить стала безпорадною, розгубленою. — … страшно. Ось як раптом, купаючись, помітиш щось у глибині, під поверхнею води, щось гидке й небезпечне, про існування чого там навіть не здогадувався…

Голос Сюнне малів, завмирав, ніби вона не знала, як висловити свої почування. У кабінеті було тепло, але на секунду я відчув повів холоду; руки вкрилися гусячою шкірою. Я дуже добре знав, що вона мала на увазі.

— Отут, — Сюнне простягнула мені аркуші паперу, — я все записала у вигляді нотаток і доклала кілька газетних вирізок. І світлин. Роздобула фото всіх трьох дівчат.

— Добре! Чудова робота!

Сюнне пішла, а я довго розглядав фотографії. Три звичайні, пересічні жінки, різного віку, несхожі зовні. Жодної, на перший погляд, спільної риси. Хіба одна: усі вони знали Ніну Гаґен і всі троє були мертві.

Голова поволі закипала тягучим болем, отим, що затаюється під чолом і лиш чекає слушної нагоди розквітнути буйним цвітом. В очі немов піску хтось понасипав. Я вже було запідозрив, чи не хворіти зібрався.

— Мусиш визначитися, Мікаелю, — сказала Сюнне. — Клопотання про виклик свідків треба було подати ще тиждень тому. Подавати Ніну Гаґен як свідка чи не подавати?

Я роздратовано подивився на неї, хоч і знав, що дратуватися несправедливо і трохи по-дитячому. Біль моєї голови — не її вина.

— Так, подавай клопотання. Звісно, вона повинна свідчити.

— Гаразд, — Сюнне не йшла, переступала з ноги на ногу. — Що ти будеш… я маю на увазі, як ти уявляєш собі процедуру? Чого сподіваєшся досягти з її свідченнями в суді?

Біль наростав, роздратування — теж.

— Ще не зовсім уявляю.

Тон мій був сухий і стриманий, але Сюнне не помітила сигналу. Або не хотіла помічати.

— Ми надто мало на неї маємо… А те, що є… не зовсім стосується справи. Навіть якщо доведемо, що вона, можливо, убила когось, можливо, й не одного… ти ж не зумієш прив'язати її до вбивства Альвіна, правда ж? А саме це наша мета!

— Просто внеси її до списку свідків. А там побачимо.

Сюнне глянула на мене з ледь ображеною міною, стенула плечима й вийшла з кабінету.

Звичайно ж, вона мала рацію. Я навіть гадки не мав, з якого боку братися за Ніну Гаґен у суді, як довести її причетність до вбивства Альвіна. У ланцюжку бракувало однієї ланки, яка могла б неспростовно прикувати її до справи про вбивство Альвіна Му. Я встав і подався на пошуки піґулок від болю голови.

— Перепрошую, що прийшла без попередження — мовила Ірене Ґудвік.

Вона сиділа в моєму кабінеті, гарніше вбрана, ніж будь-коли раніше, — у спідниці й піджаку, але в темних сонячних окулярах, хоч надворі було хмарно. У кріслі для відвідувачів жінка здавалася маленькою і трохи пригніченою.

— Не біда, — відповів я. — Я сам мав би вам зателефонувати.

— Я лишень хотіла поцікавитися, як просувається справа. Чи є… чи є хоч якась надія, що Ганса виправдають? Я читаю газети… вони так пишуть, ніби його вже засудили.

— З газетами завжди таке. Не варто перейматися їхніми публікаціями.

— І все ж…

Ірене Ґудвік мала розгублений, безпомічний вигляд, і я відчув докори сумління, що замало комунікував з нею, замало інформував. Я розповів про Ніну Гаґен. Про свої здогади й про те, що вже зроблено. Коли закінчив оповідь, вона якийсь час мовчала.

— Ви підозрюєте, що вона могла вбити Альвіна?

— Дуже ймовірно.

— А Майю?

— Так, на мою думку, вона теж була причетна до вбивства Maйї.

— Але довести цього ви не можете?

— Поки що ні. Я працюю над доказами. Побачимо…

Ірене більше й слова не сказала. Її мовчання мене тривожило.

— Важливо, щоб про нашу розмову ніхто не знав. Розумієте. Ірене?

Жінка розсіяно кивнула.

— Так.

Я змінив тему.

— Наскільки я знаю, ви не провідуєте Ганса…

— Що?

— У в'язниці… Ви туди до нього не приходите.

— Hi.

— Може, зробіть таку спробу. Він потребує вас. Сидіти в камері дуже нелегко.

Але мої слова, здавалось, пройшли повз неї.