— Ні! Звісно, ні!

— Може, вона параноїк? Ніна ж не зовсім ментально адекватна.

— Гм… Можливо…

І враз мене протяла несподівана думка. Я завмер посеред кухні, мов укопаний, і голосно вилаявся. Карі отетеріло глянула на мене.

— Мені треба пройтися, — сказав я.

— Куди?

— Потім поясню!

З неба лило так, що довелося увімкнути на повну потужність склоочисники. Щітки шалено миготіли на лобовому склі, і все ж я мусив їхати дуже обережно. Нечисленні перехожі здавалися невиразними тінями на тлі суцільної дощової завіси й темряви; хвилі води з-під коліс зустрічних автомобілів накочувалися прибоєм у світлі моїх фар.

Я залишив авто за сотню метрів від будинку Ніни Гаґен. Підняв комір плаща і рушив вулицею. Навколо було темно й безлюдно. За двадцять секунд я промок наскрізь; дощівка скрапувала з волосся, стікала обличчям, я відчував, як вологість просочується через тонку тканину плаща на плечі.

Авто стояло навпроти воріт садиби Ніни Гаґен, по інший бік вулиці, як я і боявся. Зелений рено універсал, з вимкненими фарами; запотілі шибки зраджували чиюсь присутність усередині.

Я сторожко підійшов до авта з боку пасажирського сидіння, натиснув клямку й відчинив дверцята. Ірене Ґудвік здригнулася, повернула до мене голову, на обличчі — переляк і лють водночас.

— Привіт, Ірене!

Жінка оніміло дивилася на мене, але страх поволі відступав.

— Злякалися, що це Ніна вас застукала? — запитав я. — А таке цілком можливе.

Ірене мовчала.

— Гадаю, це погана ідея, Ірене! Повертайтеся ліпше додому.

На її обличчі вималювалась ображена затятість, наче в маленької дитини, яку застали в момент, коли вона робила збитки.

— Їдьте додому, Ірене, — наполіг я. — А я — за вами. Нам треба поговорити.

Нарешті жінка ворухнулася, кивнула головою. Я стояв, доки вона маневрувала, виїжджаючи з місця стоянки. Повернувшись, щоб йти до свого авта, я кинув оком на будинок Ніни Гаґен. Не можу сказати напевно, але мені здалося, ніби гойднулися штори на вікні другого поверху. Ніби хтось стояв там у темряві й виглядав надвір.

Ми пили чай, дуже міцний і дуже солоджений. Ірене дала мені рушника висушити волосся. Плащ парував на радіаторі опалення. Я відчував, як у мені наростає гнів.

— Про що ви думали, Ірене? Чого, на Бога, добивалися? — повторив я вже вчетверте, а вона вчетверте мовчки дивилася на мене.

— Ірене… Ви повинні зрозуміти…

— Вона вбила мою доньку, — раптом озвалася жінка.

— Можливо.

— Можливо? Це ж ви сказали, що вона!

— Правда, я так сказав. І мені здається, що я маю рацію. Я впевнений, що так воно й було. Але поки ще не можу цього довести.

— Вона вбивця.

Я зітхнув.

— Гаразд… я теж так думаю. Але що з того? Який сенс стояти перед її будинком ніч у ніч? Чого ви сподіваєтесь цим досягти?

— Вона не повинна відкрутитися.

— Ні, не повинна. Проте не в такий спосіб. Залиште це мені.

— Що ви зробите?

— Викличу її до суду, — сказав я з такою бравадою в голосі, якої насправді не відчував. — Я потроху збираю проти неї докази.

Ірене Ґудвік недовірливо глянула на мене.

— І це щось змінить?

— Сподіваюся… Та навіть якщо мені не пощастить, я замельдую її поліції, передам поліції все, що маю на неї. Урешті-решт, її таки покарають.

— Не вірю я у справедливе судочинство. Не довіряю системі…

— Чому?

— Самі ж бачили, як було з Альвіном. До того ж…

— Що — до того ж?

— Нічого.

Я пив чай, позираючи на жінку, що сиділа за столом навпроти мене. Її обличчя, мов цупка маска з уже знайомою впертою складкою навколо рота. Тиснути на неї — марна справа.

— Ваше чергування під її вікнами однаково не допоможе. Я хочу, щоб ви перестали шпигувати й залишили Ніну Гаґен мені. Ви не допомагаєте, а навпаки, перешкоджаєте. Прошу вас, послухайтесь доброї поради і дайте мені шанс виконати свою роботу. Обіцяєте?

Легкий кивок голови, майже непомітний.

— І ще одне, Ірене. Ніна Гаґен убивця. Маю підстави думати, що вбила багатьох. Вона небезпечна й відчуває, як її заганяють у пастку. Дуже не хотів би, щоб з вами щось сталося…

Я не знав, чи чує вона мене. Ірене замкнулася, здавалося, прислухається до чогось у собі, чутного тільки їй.

— Ірене! Усе гаразд? Ми домовилися?

— Так, — тихо відповіла вона. — Усе гаразд…

Карі доклала купу зусиль, та, видно, недостатньо, щоб врятувати вечерю.

— Що з вами обома нині діється? — запитала вона. — Копирсаєтесь у тарілці, відповідаєте мені казна-що, ніби з місяця звалилися… Якась біда трапилася? Щось від мене приховуєте?

Батько ніяково усміхнувся.

— Ні-ні, аж ніяк! Вечеря неперевершена! Чудова… Так приємно скуштувати хоч раз за тривалий час справжньої домашньої їжі. Просто… я постарів. Апетит уже не той, що колись.

— Вас погано годують? — стурбувалася Карі.

— Непогано, але ж ти знаєш… масове приготування страв… Чого ж тут сподіватися?

— Вибач, — сказав я. — Голова забита роботою. Але я зараз виправлюся. Кави?

Доки кавоварка поволі витискала каву, я думав, що Карі має рацію. Батько глухо мовчав. Майже, як у давні часи, коли я ще був малим: мовчазні обіди, мовчазні вечері, коли батько сидів за столом із замкнутим виразом на обличчі, з відсутнім поглядом, занурений у свої думки. Скупі відповіді на мої запитання чи зауваження. Я звик… Поступово мовчання поміж нами стало природнім. Мовчимо, то й мовчимо.

Останніми роками відбулися зміни. Щось у ньому розтануло. Ніби невидимі стіни в його єстві поволі руйнувалися часом, і людина, замурована в них, змогла вийти на волю, змогла знову повернутися у світ. А може, то заслуга Карі, її щирість і сміх. Може, саме вона спонукала нас зрозуміти, що мовчання роз'єднує. Для неї трапезування у тиші було неприємним і незручним. Приперті до стіни її очікуваннями, нам довелося поламати свої звички, і раптом ми заговорили майже про все. Майже… Але не сьогодні. Сьогодні наче повернулися старі часи — не з моєї вини.

Я подав каву, розпалив коминок. Карі зателефонувала котрась із подруг, і вона вийшла поговорити до іншої кімнати. Ми чули її голос, інтонації, сміх, але не розбирали слів.

— Вона завжди така радісна щебетуха, — усміхнувся батько.

— Мабуть, так. Здебільшого…

— Еге ж…

Батько знову замовк. Згодом я запитав:

— Щось тобі дошкуляє? Карі має рацію, ти сьогодні зовсім притих.

— Ти — теж, Мікаелю.

— Але я знаю причину свого настрою. Моя нинішня робота, думки товчуться у голові, мов шалені. А от, чого мовчиш ти, я не знаю.

— Ну, можна ж помовчати час до часу, — я вловив у його голосі бурчливі нотки, добре знайомі з давніх-давен, чіткий сигнал, аби йому дали спокій.

Я тільки пересмикнув плечима.

— Звісно, можна, — відповів я, підкладаючи цурпалок у вогонь.

Ми ще трохи посиділи, дивлячись на полум'я, аж раптом батько сказав:

— Я починаю забувати.

— Це ти про що?

— Я забуваю. Забуваю речі, які мав би пам'ятати.

— Ми всі іноді забуваємося.

Батько насупився.

— Не придурюйся, Мікаелю. Я ще не зовсім дурень. Суть у тому… Останніми місяцями я почав помічати, як забуваю очевидні речі. Імена. Мені розповідають про якісь події, а я не пригадую, ніби вони стерлися з пам'яті, — батько замовк, а тоді заговорив знову: — Якось я вибрався до міста, до банку — як завжди, зайшов випити кави в цукерню поблизу суду. Ну, ти ж знаєш…

Я кивнув. Кілька разів зустрічав там його вранці.

— Але цього разу… я раптом не впізнав, де я. Тобто впізнав, але забув, як дістатися туди, куди мені треба.

— І що ти зробив?

— Повернув назад, знайшов автобусну зупинку й поїхав додому.

Я не знав, що казати. Його очі враз наповнилися слізьми.

— Я ненавиджу цей стан, Мікаелю. Така… така безпорадність. Наче світ зникає… Я хотів би… покинути цей світ гідно — раз, і немає! Не зникати поступово, не розсотуватися у небутті.