— Вони їй зателефонували, — кивнув він.

— Ніна все видалила. Вона мала купу часу, доки ви тягнули з ордером на обшук. Допитайте її. Натисніть на неї. Знайдіть комп'ютер! Він десь захований…

Я розумів, що в безнадійному становищі, бачив це з облич навколо себе.

— Не знаю, що ти замислив, Бренне, — поволі проказав Крістер Бонде. — І знати не хочу. Ми нічого не маємо на Ніну Гаґен, то й шукати не будемо.

— Маєте мене за брехуна? Вважаєте, я все вигадав?

— Я цього не обговорюватиму, — так само спокійно мовив Бонде. — Розумію, ти готовий повірити в будь-що, лиш би виграти справу. Ніна Гаґен нас більше не цікавить, — прокурор підвівся. — Розгляд справи про вбивство починається у понеділок, практично вже завтра. Процес відбуватиметься у нормальному режимі, — він обернувся до мене: — Це означає, Бренне, що тебе буде притягнено до відповідальності за вчинений переступ закону в звичайному порядку. Як я здогадуюся, наступний кроком мав би бути саме допит Бренне.

Сонцесяйний кивнув. Прокурор вів далі своїм спокійним, виваженим тоном.

— Це також означає, що я поки не даю ходу цій справі. Ніяких коментарів для преси, ніяких пліток в управлінні. Нічого. Зрозуміло?

Сонцесяйний приречено глянув на прокурора.

— І в який спосіб я маю це забезпечити? Порушення зареєстровано, Бренне просидів тут цілу ніч, а наше управління — діряве сито.

— А мені начхати! — з притиском промовив Бонде. — Має бути так, як я сказав: юридична процедура, а не цирк на дроті. І мене не обходить, як ти це зробиш.

Крістер Бонде рвучко вийшов і гримнув за собою дверима. У кімнаті повисла тиша. Нарешті Сультведт понуро глянув на Петера.

— Забирай свого клієнта, — сказав він, — і йди додому, адвокате.

Петер кивнув, встав зі стільця, попрощався. Решта теж кивнули йому. Зі мною ніхто не прощався. Мене просто не бачили…

Додому я поїхав автобусом. Моє авто залишилося перед будинком Ніни Гаґен. Був недільний ранок, і нечисленні пасажири, одягнені як для заміської прогулянки, мали свіжий, бадьорий вигляд. За винятком хіба одного молодого чоловіка, який, вочевидь, повертався після нічної забави. Він сидів, випроставши ноги, його голова бовталася на грудях. Щоразу, як автобус зупинявся, він сіпався, насилу розплющував очі, а тоді голова знову поволі опускалася.

Я почувався спустошеним і виснаженим — ні думок, ні відчуттів. Ще ніколи підйом вулицею від автобусної зупинки до будинку не давався мені так важко. Я зачинив за собою двері, відразу бухнувся у ліжко і заснув, щойно голова торкнулася подушки.

Прокидався, немов виринав з бездонної глибини. Голова немов напхана ватою, ноги й руки — немов удвічі важчі, а в роті — бридкий присмак. Спомини з минулої ночі, раптовий страх, як удар по нервах, — знайомі з молодості відчуття, коли після надмірної пиятики продирав уранці очі, похололий від жаху, що ж я наговорив і наробив, і жах той наростав, бо пам'ять мало що зафіксувала з подій напередодні.

Я лежав у ліжку, намагався заспокоїтися, думати раціонально, і не міг. Хотілося заснути знову, натягти ковдру на голову й забутися, але мене припекло за потребою в туалет — переповнений сечовий міхур не залишив жодного шансу полежати ще.

Упоравшись з ранковими процедурами, я перевірив свій мобільний. Дзвонила Карі. Дзвонила Сюнні. Жодних незнайомих номерів. Жодного ймовірного дзвінка від журналістів.

Я щось перекусив, зателефонував Сюнні й домовився з нею про зустріч у конторі за годину. Я саме набирав номер Карі, але не встиг — вона сама зателефонувала знову.

— Приїду ввечері, близько восьмої. Тато мене відвезе.

Я сказав, що радий.

— Щось сталося?

— Ні, чому питаєш?

— Голос якийсь неживий.

— Та ні, все гаразд. Просто втомлений. Я зараз піду на роботу, але повернуся до твого приїзду.

Ми так довго жили разом, що вона знала мене, мов облупленого.

Сюнне почала скрушно хитати головою з перших слів моєї розповіді й хитала, аж доки я закінчив говорити.

— Такої маячні я ще в житті не чула, сказала вона. — У тебе не все гаразд з головою, Мікаелю!

— Мабуть, — відповів я. — Але сталося те, що сталося. Я подумав, тобі варто знати. Газети вже могли розкопати цю історію.

— Як?

— Поліція. Там знайдуться охочі поділитися з пресою смаженим. Або сама Ніна Гаґен розпустить чутки.

— Гадаєш?

— Не знаю, Сюнне. Я сьогодні нездатний ясно мислити.

— Якщо тебе притягнуть… — озвалася за мить Сюнне.

— Притягнуть…

— Що буде з твоєю адвокатською ліцензією? Заберуть?

— Можливо.

— Ми якось можемо цьому запобігти? То ж катастрофа!

— Яке там, Сюнне! — похитав я головою. — Про це ще буде час подумати пізніше. Тепер займімося нашою справою.

Я викликав таксі, щоб поїхати й забрати авто, і встиг повернутися додому ще до приїзду Карі. Щойно переступивши поріг, вона пильно глянула мені в вічі й запитала, що трапилося. Я зітхнув, допоміг їй зняти пальто й повів на кухню. Ми пили чай, я розповідав, вона слухала. Почуте їй не сподобалося.

— Безглуздий вчинок, Мікаелю.

— Мені не пощастило, а ось Ніні Гаґен дуже навіть пощастило. Тепер я вже мав би на руках докази її співучасті в убивстві Майї.

Карі була непохитна.

— Напевно, мав би, та однаково вчинок твій не мас виправдання. Господи, Мікаелю, ти ж адвокат! Ти повинен вивчати документи й виступати в суді, а не вламуватися, чорт візьми, до чужих помешкань!

Карі рідко лаялася. Я бачив її очі, гарячкові червоні плями на щоках і вирішив, що мудріше буде їй не суперечити. Не мав ніяких душевних сил для сварки.

— Маєш рацію, — мовив я. — Дурний вчинок.

Від такої несподіваної сумирності, Карі аж замовкла й помалу заспокоїлася. Я зізнався, що існує реальна загроза втратити адвокатську ліцензію. Карі знов розхвилювалася, збуджено заговорила, але я недовго її слухав:

— Карі, помовчи трохи. Я знаю, ти маєш рацію, але тепер уже нічим не зарадиш. Справа зроблена. Не лай мене сьогодні, будь ласка! Будемо розв'язувати проблеми поступово, — Карі далі палала гнівом, але промовчала, а я повів далі: — Я втомлений, виснажений. Завтра починаються слухання у суді. Ситуація і так дуже непроста.

Карі ще стиха бухтіла, проте вона не вміла довго сердитися. Ось її обличчя розгладилося, а вже за мить вона підійшла до мене й обвила руками.

— Який же ти дурень, Мікаелю, — повторила знову, та голос її став м'якішим, вона притулилася щокою до моєї шиї.

— Погоджуюсь, — сказав я. — Може вип'ємо по келиху червоного вина перед сном?

У темряві її голос існував окремо від усього, окремо від тіла.

— Ота жінка, — мовила Карі. — Ніна Гаґен…. Цілком заморочила тобі голову.

— Ну що ти!

— Правда-правда. Через неї ти геть утратив здатність тверезо ухвалювати рішення.

Я лежав, прислухаючись до її дихання, до тиші після її слів.

— Вона вбивця, Карі. Вона небезпечна.

— Можливо… Але ти зробив усе, що міг. Забудь її. Зосередься на своїй роботі.

— Твоя правда. Так і зроблю.

І за якусь мить знову:

— Я серйозно кажу, Мікаелю. Подумай трохи про нас…

З її голосу мені здалося, що вона не надто на мене покладається.

Уранці я ще почувався стерплим від утоми, майже розбитим від небажання починати новий день, хоч і проспав дев'ять годин поспіль. Важкість, в'ялість у тілі й голові.

Я піднявся парадними сходами судової будівлі, увійшов до вестибюлю, звернув праворуч і рушив на другий поверх до окружного суду. Невеличкий гурт журналістів терпляче чекав перед кімнатою для брифінгів. Я мимоволі здригнувся, боявся витоку інформації про свій злочин. Вони лише помахали мені, а один голосно й бадьоро гукнув:

— Як справи, Бренне?

Я лише відмахнувся, мовляв, дайте спокій, і поспішив до почекальні.

Він називався Офте й був судовим розпорядником, я знав його вже роки, він заспокійливо впливав на мене — завжди привітний, запропонував, як звично, каву. Я вдячно кивнув, взяв гаряче пластмасове горня. Офте гомонів про се й про те, розповів, що він думає про справу, переповів плітки про інших адвокатів, але я був малослівний, не міг заспокоїтися і перейти на звичний вухові жаргон.