— Коли ви знайшли клейку стрічку й заплямлену кров'ю торбу, подальші пошуки припинилися?

— Ні, ми обшукали кожний кут.

— Ретельно?

— Дуже ретельно. Це ж серйозна справа.

— Еге ж… Знайшли іще щось цікаве?

— Ні.

— А закривавлений одяг? Десь він трапився вам на очі?

— Ні, нічого схожого не було.

— Може, не помітили?

Поліцейський рішуче похитав головою.

— Якби він був, ми знайшли б. Одягу не було.

— А в інших місцях? На роботі або в гірській хатинці? Чи знайшли ви щось важливе, окрім аркуша паперу з іменем Альвіна?

— Ні.

— Знаєте, у що був вбраний Ганс Ґудвік під час арешту?

— Ні, про це треба питати інших.

Новий свідок, новий день.

— Ви були присутні при тому, як Ганса Ґудвіка привезли до поліції?

— Так.

— Його одяг був новий і чистий?

Тінь усмішки пробігла обличчям свідка.

— Та де там!

— А детальніше можна?

— Правду кажучи, одяг на ньому був брудний і бридкий.

— Розумію… Як гадаєте, скільки часу він у ньому проходив?

— Важко сказати. Щонайменше тиждень. Або й більше…

— Ага. Ви знайшли на ньому сліди крові?

— Ні.

— Хіба ж не дивно? Підозрюваний мав, очевидно, на собі цей одяг, коли було вбито Альвіна Му… Якщо він так довго його не знімав, як ви кажете.

— Може, перевдягався? — стенув плечима свідок.

— Може… Але навіщо потім знову натягнув на себе брудні лахи?

— Цього я не знаю.

— Дивно, правда?

— Не знаю…

Це були добрі моменти для справи, але їх виявилося надто мало, і вони не мали великої ваги. Дні здебільшого нагадували важкий дорожній каток, який поволі котив перед собою судову рутину. Крістер Бонде не був блискучим оратором, зате був педантом. Присяжні щораз частіше кидали вбік Ганса Ґудвіка погляди, у яких ще відтоді, як їм показали фотографії тіла Альвіна Му, змішалися жалість і відраза. І ті погляди мені не подобалися.

Ірене Ґудвік не пропускала судових засідань. Щодня сиділа на одній з передніх лав і уважно слухала. Вона мала свідчити у справі, тож я просив суд дозволити їй бути присутньою при опитуванні свідків. Крістер Бонде не мав заперечень. По закінченні слухань Ірене завжди підходила до Ганса й перемовлялася з ним кількома словами, але я ніколи не бачив, щоб вони бралися за руки чи обіймалися. Я боявся, що така стриманість справить погане враження на присяжних, але не зміг примусити себе поговорити про це з Ірене.

Тобіас Мунк зайняв місце свідка. Він був одним з небагатьох моїх шансів посіяти сумнів у винуватості відповідача. Я відразу почав із запитання про інших ймовірних злочинців; наголосив, що від рук Альвіна постраждали ще й інші люди, які теж мали коханих і батьків — багато хто мав мотив помститися. Мунк був незворушний, немов старий дуб, який пережив на своєму віку чимало бур і штормів. Він усе передбачив.

— Ми перевірили всіх, — сказав він. — Уздовж і впоперек…

— Геть усіх?

— Усіх, хто реально міг прагнути помсти.

Я пройшовся по кожному, чіплявся до слів Тобіаса, длубався у ньому й мучив його. Він мав відповідь на кожне запитання. Майже на кожне…

— Альвіна Му притягували за зґвалтування, ще коли він перебував у дитячому будинку, — мовив я. — Ви піднімали цю справу?

Мунк глянув на мене — він уперше почувся розгубленим.

— Я не знав. Це достовірна інформація?

— Так. Він сам розповів мені. Справу закрили.

— Що ж, можливо.

— Отже, ви не перевіряли й не шукали мотиву в минулому?

Мунк зітхнув.

— Ні, на жаль. Однак, якщо ви маєте рацію, справа про те зґвалтування припадає пилюкою щонайменше двадцять років. Чи не задовго чекати на помсту?

— Вашим обов'язком було все ж перевірити версію, — наполягав я, хоч і розумів, що це чиста спекуляція з мого боку. — Не можна ігнорувати такі речі тільки через термін давнини.

— Ваша правда, не можна, — погодився Мунк. — У кожній справі завжди знайдеться місце для спекуляції. На щастя, у льоху обвинуваченого знайшли плями крові жертви.

Я здався.

Краєм ока помітив хвилювання серед публіки. Глянув у залу й побачив, як підвелася зі свого місця Ірене Ґудвік, метушливо протиснулася між рядами до виходу. Жінка була бліда й дуже збуджена. Мені подумалося, що, мабуть, вона збагнула: її чоловіка таки засудять за вбивство.

Одного вечора зателефонував батько.

— Як твої справи, Мікаелю?

— Добре. Справа трохи вимотує.

— Охоче вірю. Скоро вже підведете риску.

— Так. Завтра починається оптування моїх свідків. Гадаю, до понеділка закінчимо.

— Ти впораєшся, Мікаелю. Поговоримо по завершенні процесу, — батько примовк, а тоді додав: — Я пишаюся тобою, сину…

І поклав слухавку.

Я завмер, оторопілий, зі слухавкою в руці. Це так несхоже було на нього. Подібні висловлювання батько завжди вважав нестерпними телячими ніжностями, однаково неприємними тому, хто говорив, і тому, як він собі припускав, хто їх вислуховував.

— Хто телефонував? — запитала Карі.

— Батько… переказував тобі вітання, — механічно відповів я.

Раптом на очі набігли сльози. Я відвернувся, щоб приховати їх від Карі.

— Він старіє, — мовила вона.

— Так… — кивнув я. — Візьму собі горнятко чаю. Тобі теж принести?

— Будь ласка…

Коли я повернувся до вітальні, Карі глянула на мене й сказала:

— Мікаелю… Одна лиш річ… Ота справа, над якою ти працюєш… Ти не міг би…

— Знаю, Карі… Знаю, — урвав я її на півслові.

Суддя глянув на мене поверх окулярів. І в погляді, і в голосі вловлювалося несхвалення.

— Ви самі себе внесли до списку свідків, адвокате Бренне. Якось воно… нетрадиційно. Ви ще наполягаєте на свідченнях?

— Так, ваша честь.

— Гм… Гаразд. Можете пройти на місце свідка…

Я підвівся, зняв мантію, одягнув піджака, який висів на спинці стільця, перейшов залу й сів за стіл посередині.

— Запевняю, — відповів я на відоме всім запитання судді, чи готовий говорити правду і тільки правду.

— Адвокате Берґстрьом! Ваш свідок! — сказав суддя.

Сюнне прокашлялася, почала говорити, але помітила, що забула увімкнути мікрофон, зашарілася, знову почала спочатку.

— Я хотіла б розпитати вас про конкретний період, пов'язаний з провадженням справи проти Альвіна Му, — мовила Сюнне. — Ви ж представляли сторону захисту, чи не так?

Я підтвердив, і вона повела мене через все, починаючи від моменту зачитання виправдального вироку.

— Чи виразно ви чули слова, які сказав Альвін Му до Ганса Ґудвіка?

— Так, дуже виразно.

— Як ви їх сприйняли?

— Як зізнання Альвіна Му в тому, що саме він убив Майю.

— Дякую.

Суддя кивнув Сюнне і повернувся до Крістера Бонде.

— Маєте запитання, пане прокуроре?

— Ні, ваша честь. Хіба одне, — Бонде обернувся до мене. — Адвокате Бренне, чому ви тоді не повідомили про це поліцію?

— Я був у непростій ситуації як захисник Альвіна Му. До того ж, розумів, що кинутої мимохідь фрази не достатньо для поновлення кримінального провадження.

Прокурор пильно глянув на мене.

— Гаразд, я приймаю вашу відповідь, та все ж, чи не ліпше було довіритися поліції?

Я промовчав.

— Тоді, можливо, вдалось би уникнути нинішньої нещасливої справи, — додав він.

Я не повірив своїм вухам.

— Ви натякаєте, пане прокуроре, що Альвіна Му вбито з моєї вини?

Бонде почервонів, але очей не відвів.

— Не я сказав, пане адвокате…

— Це просто… — почав я, але суддя урвав мене.

— Дякую обом! Достатньо, — сказав він. — 3 вашими свідченнями закінчено, адвокате Бренне. Оголошую коротку перерву.

Вийшовши з судової зали в коридор, я не міг заспокоїтися. Бо прокурор таки мав рацію. Альвіна вбили через мене, хоч моя вина полягала в іншому, ніж натякав Крістер Бонде. У коридорі стояла Карі, бліда й схвильована. Я швиденько притлумив свою злість, прибрав усміхненого вигляду й обійняв її. Вона мляво усміхнулася у відповідь.