Мабуть, я тоді здався. Щось замкнулося у мені. Я вже знав — це кінець. Я почав помирати — для себе, поволі, десь глибоко в собі. На мить згадалася Карі. Батько. Я й не здогадувався, що плачу, доки Ніна не обтерла мені сльози, шепочучи в вухо якісь безтямні слова. Опісля я вже не думав. Опісля був лише біль.

Вона майже відразу зламала мій другий мізинець, а за ним — безіменний палець. Я спробував щосили вдарити головою до стіни, щоб знепритомніти. Ніна відхилилася назад, досягла рукою подушку з канапи й запхала мені під голову. Я теліпав головою збоку вбік, щоб зсунути подушку. Тоді Ніна прибила її до стіни цвяхом і вгатила молотком по руці. Я чув, як хряснули кості.

Потім вона взялася за ножа. То був звичайний ніж для розрізання шпалер, лезо якого втягувалося і висувалося на потрібну довжину. Вона колола неглибоко, зосереджено, раз попри раз, уникаючи життєво важливих органів. Я бачив перед собою її рот, розтулений, з обвислими губами; відчував, як вона, звиваючись на мені усім тілом, підсувається що раз ближче. Вона була страшенно збуджена. Дощовик закривавлений; краплинки крові скочувалися донизу, збираючись струмками й стікаючи їй у поділ. Вона важко дихала, груди ходили ходором, ніби після тривалого бігу. Раз обхопила долонею моє чоловіче достоїнство, погойдала, немов зважуючи. Жалібний голос у мені безгучно заволав: «Ні, тільки не там!» Вона розтулила долоню і знову заходилася колоти груди. Важко працювала. Важко дихала.

Я не чув, як відчинилися двері. Ані звуку не було чутно. Ніна Гаґен у своєму божевільному мареві теж нічого не чула. Здається я скрикнув, закричав, щоб заглушити скрип дверей і кроки.

Я глянув поверх плеча Ніни Гаґен, але спершу нічого не побачив, бо вже давно перестав сприймати довколишні речі — жив лише всередині себе. Зосереджений на вмиранні. То була голова. Русява голова. Тіло.

Ніна нічого не помітила, вона перебувала в трансі, у власному, знесамовитілому світі. Вона нічого не помічала, доки голова позад неї сказала: «Привіт». Дуже тихим і цілком нормальним голосом. Жіночим голосом.

Ось тоді Ніна Гаґен зреагувала. Здригнулася і так швидко зірвалася на ноги, що ледь не втратила рівноваги.

— То ти… — промовила вона; лезо ножа зблиснуло в її руці. — То ти…

А мені причулося: «То тать…»

Ніна ворухнулася, занесла руку з ножем і блискавично кинулася на некликану гостю.

Я хотів гукнути, застерегти, але голосові зв'язки, які щойно надривалися криком від болю, немов зімкнулися. Я усвідомлював, що весь зранений і не мав сили встежити за тим, що відбувалося перед моїми очима. Це було схоже на запис аматорського відео з часів дитинства: зненацька завислі посеред руху люди, законсервовані в часі… А потім усе покотилося дуже швидко, набагато швидше, ніж я міг уловити.

Навколо голови жінки, що увійшла, світився німб — світло. Вона здавалася чорним ангелом, палаючим мечем — прекрасна й грізна водночас. Якась частина мене розуміла, що я запаморочений, і все зовсім не так. На мить мені подумалося, що я марю, бачу галюцинації, що насправді ніхто не прийшов мене рятувати, а бачене відбувається у моєму затуманеному мозку.

Але ні, я не марив. Я бачив, як Ніну Гаґен зацідило в шию щось схоже на дерев'яний молот. Побачив і почув звук потужного удару, глухий звук, наче по м'якому. Ніна повалилася на підлогу. До мене долинув гуркіт від падіння тіла; мною трусило, і аж тоді я повірив, що все відбувається у дійсності.

Жінка замахнулася і ще раз ударила. По тому ж місці.

Ніна перевернулася набік, її голова опинилася між моїми випростаними ногами. Я бачив, як вона вмирала. Це не зайняло багато часу. Вона намагалася вдихнути повітря розтрощеною горлянкою, трималася руками за горло, а груди натужно здіймалися й опускались; вона билася у конвульсіях, молотила ногами по підлозі, аж врешті затихла. Я ні на мить не зводив з неї очей, намагаючись перехопити її погляд. Не знаю, що сподівався там побачити… Проблиск людських почуттів? Може, каяття, страх? Хоч що-небудь… Але не побачив. Я зміг роздивитися одне її око, тільки тоді як вона затихла. Око дивилося на мене з-під волосся, розсипаного на обличчі, наче водорості, але в ньому вже годі було щось відчитати. У ньому вже не було життя. Воно вже нічого не бачило, і в ньому вже нічого не віддзеркалювалось. Ні ненависть, ні хіть, ні страждання, ані страх. Нічого не зосталося у голові, яка колись була Ніною Гаґен.

Лише після того, як вона згинула, я підвів голову й упізнав Ірене Ґудвік. Ірене схилилася наді мною, довго не зводила з мене погляду. Я не міг зрозуміти виразу її очей. Десь на дні зіниць щось ворухнулося, думка чи почуття, які так і не виринули на поверхню.

— Допоможіть мені, — попросив я, але голосу не було, лише хрипкий шепіт прошелестів у кімнаті.

Вона ковзнула поглядом по мені, по руках, грудях, закривавленому тілу.

— Так, — озвалася нарешті, а, здалося, минула вічність. — Я покличу на допомогу…

Поговоривши з кимось телефоном, Ірене заходилася обережно розплутувати вузли навколо моїх зап'ястків і стіп.

— Як?..

— Цить! Не шарпайтесь. Вас жахливо покалічено.

— Так, — прошепотів я. — Але як ви мене знайшли?

— Стежила за нею. Чекала перед її будинком. Коли вона від'їхала автом, я подалася услід, — Ірене ледь помітно всміхнулася. — Знаю, ви веліли мені припинити стеження, але…

Я нічого не сказав. Кров знову потекла жилами стерплих кінцівок, а біль був такий нестерпний, що я боявся знову зімліти. Ірене допомогла мені лягти на підлогу, підклала під голову подушку.

— Котра година? — запитав я.

Мій голос був наче й не мій, долинав немов здалеку, немов сягав моїх вух через довгий час після того, як вимовив слова мій рот. Це мене трохи лякало.

Вона сторопіло подивилася на мене, та все ж глянула на годинник на руці.

— Четверта ночі. Чи ранку… А що?

— Я мушу бути в суді, — сказав я і знову знепритомнів.

Я з'явився у суді, але аж за три тижні, ледь оклигавши. Я ще почувався слабким, мов дитина; опирався на руку Сюнне, коли ми йшли коридорами до судової зали, одягали мантії, а потім чекали на початок засідання. Ганс Ґудвік був уже на місці. Крістер Бонде — теж. Він непорушно сидів в іншому кінці зали, втупившись поглядом у стіл. Увійшов суддя, заскрипіли стільці — усі встали. Суддя, щойно переступивши поріг, глянув у мій бік і сказав:

— Не вставайте, адвокате Бренне!

Я вдячно послухався його. Моя голова була забинтована, на обох руках — гіпс. Під сорочкою — теж купа бинтів.

— Черепно-мозкова травма, — діагностували лікарі. — Внутрішні кровотечі. Перелом основи черепа. Ви померли б, якби не вчасна допомога. А решта — дурниці, поверхневі поранення.

Лікарі мали, певно, рацію, але мене досі ночами мучив біль, а шрами на грудях і плечах вже ніколи не зникнуть. Медицина не давала гарантії, що відновиться рухливість лівої руки.

— Як ви знаєте, — почав суддя, — ми змушені були три тижні тому перервати процес через… різні обставини, добре відомі вам з преси. У зв'язку з тими обставинами нині з'явилися нові важливі докази в справі. Прокуратура, згідно з кримінальним правом, мала намір просто зняти обвинувачення, як це буває, коли з'являється формальне підтвердження факту невинуватості. Однак я вважав, а прокурор зі мною погодився, що Ганс Ґудвік, який пережив усе те, що він пережив за час цього тривалого й виснажливого процесу, заслуговує на виправдальний вирок у відкритому суді. На це дозволяє § 279 Кримінального кодексу. Минуло кілька тижнів, але, зважаючи на нинішню ситуацію, я не бачу підстав для нового аналізу доказової бази. Вам слово, пане прокуроре!

Крістер Бонде поволі встав зі свого місця. Я глянув у залу. Там сиділа Карі, поруч з нею — Петер. Петер дивився на прокурора. Карі дивилася на мене. Я усміхнувся їй.

Карі сиділа біля мене, коли я отямився після операції, але тоді вона не всміхалася. Щойно я трохи оклигав, вона висварила мене, на чім світ стоїть. Приходив Петер. Приходила Сюнне. Усі лютували й обзивали мене ідіотом. Я вирішив за ліпше потрактувати той гнів як доказ їхньої любові й турботи про мене.