Усе скидалося на бійку з вітряками. Я пітнів, зі шкіри пнувся, але удача вислизала мені з пальців. Я не міг гідно відбивати ударів, мої докази не трималися купи; коли ж наставала моя черга ставити запитання свідкові, відчував, як присяжні дивилися на мене похнюплено й втомлено.

Свідки були різні: поліцейські, техніки, але бракувало головного свідка. Жодний не міг переламати ходу справи. Напередодні арешту Альвін щось спалив у грубці. Серед попелу знайшли рештки пластмаси й паперу, але неможливо було сказати однозначно, що воно таке. Це могли бути бахіли на взуття і захисний паперовий халат або… щось інше. Волоски на светрі Альвіна належали Майї. Можливо, вони потрапили на светр, коли вони розмовляли на лавочці. Може, так, а може, й ні. Ніщо прямо не вказувало на Альвіна, як на вбивцю. Лише відчуття, що все поволі змикається навколо нього, навколо нас — так западає темрява осінньої ночі, непомітно, але невпинно.

Коли я по обіді, після того, як прокурор допитав останнього свідка, повернувся до контори, на мене чекала молода жінка. Я спробував відкараскатися від неї, але секретарка на рецепції сказала, що жінка сидить у приймальні вже дві години.

— Каже, має інформацію по справі, — прошепотіла секретарка. — У справі Альвіна Му.

Я уважно розглядав відвідувачку по інший бік свого письмового столу. Вона відрекомендувалася Ніною Гаґен. На мій погляд, їй було ледь за тридцять. Непримітно вбрана в сіре пальто, чорні штани й чорний светр. Гарна фігура, повні груди, наскільки я міг побачити з-під пальта, приваблива, хоч і не красуня. Трохи завеликий ніс, надто м'яке підборіддя, зате пухкі уста й великі сіро-блакитні очі. Жодних прикрас, ані сліду косметики. Вона сиділа на стільці, випрямившись, склавши руки на колінах, і трохи здивовано дивилася на мене.

— Чому я не пішла до поліції? А що, треба було?

— Так було б правильно.

— Я не знала… я побачила в газеті, що ви адвокат у цій справі. Це ж так, правда?

— Правда. Але чому ви не прийшли раніше, якщо маєте інформацію. Від моменту вбивства минає вже скоро рік.

— Я нічого не знала про вбивство, бо була за кордоном. У Данії. Учора повернулася додому і прочитала в газеті.

— Коли ви виїхали за кордон?

Вона назвала дату. То був день, коли вбили Майю. Я зацікавився.

— Я працювала в Данії, — додала вона. — Медсестрою… Там легко одержати роботу.

— Гаразд, — мовив я. — Послухаю вашу історію…

Коли вона закінчила розповідь, я на мить замислився. Я боровся зі спокусою запросити її свідчити завтра в суді, але розумів, що робити це з наскоку не варто, треба все ретельно зважити. Тому схопив слухавку й зателефонував до прокуратури. Там відповіли — ще хтось засидівся допізна, але Крістера Бонде я вже не застав, він пішов додому.

— Це адвокат Бренне, — відрекомендувався я. — Я представляю захист у «справі Майї». Розшукайте, будь ласка, Бонде за приватним чи мобільним телефоном і попросіть негайно зателефонувати мені. У моєму кабінеті сидить свідок у справі. Вона повинна дати свідчення поліції. Це важливо.

Бонде зателефонував менш, ніж за п'ять хвилин. Я пояснив, у чому річ. Він аж заскрипів.

— Господи, Мікаелю, та ж ми майже закінчили розгляд справи! Що ще за вибрики?

— Послухай, Крістере, цей свідок важливий. Я хотів би запросити її завтра до суду, щоб вона дала свідчення. Мені аж так на цьому не залежить. Я тільки хочу дотриматися букви закону. Можеш допитати її ще нині ввечері, якщо хочеш. Вирішуй!

Бонде голосно застогнав у слухавку.

— Моя дружина вже дивиться на мене вовком. Боюся, буде ще гірше. Зустрінемось у прокуратурі за… сорок хвилин.

Я сидів у садку. Надворі вечоріло. Сонце зайшло й залишило на північно-західному прузі неба лілові й оранжеві пасмуги. У сутінках пронизливо дзижчали комарі. Але я не помічав нічого навкруги. Напружено обдумував формулювання і процедуру завтрашнього допиту свідка. Я відчував, як у мені закипає адреналін — таке знайоме відчуття збудження, необхідне для успіху справи. Уперше з'явилася надія на виграш у суді. Нараз я усвідомив, що Альвін може бути невинуватим. Адвокати навіть не намагаються думати, винен чи ні їхній клієнт, але моя підсвідомість цього разу мене підвела. Від найпершої нашої зустрічі я вважав Альвіна вбивцею. І раптом все перевернулося з ніг на голову. Я знову став захисником, робив те, що найкраще умів. Думки безладно роїлися в голові, я не встигав їх осмислити. Подався до будинку по ручку та папір.

Ніна Гаґен сиділа на місці свідка, так само напружено виструнчившись і склавши руки на колінах, як тоді в моєму кабінеті. Навіть одягнена була так само. Від нашої першої зустрічі минуло два дні. На вчорашній день суд взяв перерву, бо поліція мала перевірити достовірність її свідчень. Про перерву попросив Крістер Бонде, я його підтримав, і суддя неохоче погодився.

— Отже, ви поїхали до Данії працювати медсестрою того ж дня, коли вбили Майю. Правильно? — запитав я.

— Очевидно, так. Я не знала, що її убили. Прочитала про вбивство кілька днів тому, коли повернулася додому.

— Гаразд. Проаналізуймо день вашого від'їзду. Коли ви поїхали?

— Пізно по обіді. Літаком до Копенгагена. Точного часу не пригадую.

— Чудово. Можете розповісти, що ви робили того дня… Я маю на увазі, до від'їзду?

— О, так. Уранці спакувала речі, а потім мені закортіло прогулятися.

— Навіщо?

— Навіщо? Я часто гуляю у лісочку позаду нашого будинку. Заманулось пройтися востаннє. Так би мовити, попрощатися.

— Окей, то ви тут гуляли? Тут, де я показую на карті?

— Так.

— Можете показати на карті свій маршрут?

Жінка підвелася, підійшла до карти, показала. То був той самий маршрут, яким ішов Альвін, тільки в протилежному напрямку.

— Можете назвати час, коли ви там проходили?

— Приблизно об 11:40–12:20.

— Звідки така точність?

— Мені треба було повернутися додому до пів на першу, щоб встигнути на літак. Тому я пильнувала за годинником. І я знаю, скільки часу я зазвичай потребую на такий прохід. Гуляла там безліч разів.

— Добре… Хтось траплявся вам назустріч того дня?

— Звісно, чимало людей.

— Когось з них ви бачите тут?

Жінка обернулася і показала на Альвіна.

— Я зустріла цього чоловіка.

— Де саме?

Жінка знову підвелася і показала на карті.

— Десь отут.

— Впевнені?

— Цілком. Він зупинив мене й заговорив.

— Що він сказав?

— Щось про погожу днину…

— Ви довго розмовляли?

— Та ні, недовго. Обмінялися кількома словами, і я пішла далі, — жінка поглянула на Альвіна. — Я не мала бажання затримуватись на розмову. Він видався мені надто дивним, — вона вибачливо стенула плечима й додала: — Але я його запам'ятала.

Ось воно. У свідченнях було багато дрібних деталей. Прокурор теж розпитував її від самого початку, але суть її свідчень від цього не змінилася. Вона зустріла Альвіна в тому місці і в той час, які називав сам Альвін. Тобто вони перетнулися на стежці саме тоді, коли вбивця убивав Майю.

Крістер Бонде не здавався. Він викладався на повну, у процедурі робив ставку на попередні судимості Альвіна і на знайдені в його комп'ютері матеріали. І все ж видавався пригніченим, ніби сам не вірив своїм словам.

Я ж, навпаки, вірив у те, що казав. За два короткі дні я перейшов в інший стан: обернувся з невіруючого у віруючого. Я мусив стримувати свій запал, знижувати темп; робити крок за кроком, викладати аргумент за аргументом, пильнувати, як сприймають сказане присяжні. Усе ставало на свої місця, усі деталі головоломки лягали правильно. Ніна Гаґен була тим пазлом, якого найбільше бракувало, який під час гри випадково, так би мовити, упав на підлогу. Коли я його знайшов, усе склалося. Короткочасні відхилення Альвіна від стежки, щоб справити малу нужду чи скоротити шлях, чітко вписувалися у картину й пояснювали, чому ніхто інший його не бачив. На крихітну частку секунди мене шпигнула думка, що все це занадто легко, що справа з безнадійної стала тріумфальною буквально за ніч — насправді так не буває! Але я відігнав її від себе, говорив далі, рвався до переможного фінішу. А коли закінчив промову, мене огорнуло відчуття, яке завжди з'являється, коли процедура відбувається, як книжка пише, без заковик. Захмеління. Смак перемоги на язиці.