У відповідь — холодна мовчанка, проте відчувала: хтось є поряд неї. Це що, не вона? Тоді хто ж?!! «хто… хто тут?..»

Намагалась розплющити очі, проте не вдавалось навіть на дещицю розтулити повіки; поворухнутися, звісно, теж було неможливо. Тепер, коли невідомість була такою явною, а холод тиші все загрозливішим і моторошнішим, знову відчула таку знайому їй безпорадність, безвихідь, а ще — небезпеку. Вона не може керувати собою, нічого не може вдіяти, нічогісінько!!! Колючий мороз жаху невблаганно розповзався усім тілом.

Раптом у коридорі почувся стишений, мовби пригальмований бабусин голос.

«бабусю, зайди до мене! зайди!»

Звісно, старенька не почує її підсвідомого оклику… Все марно…

Тим часом бабусин голос втонув у чиїхось розмитих, невиразних, таких самих пригальмованих голосах. Аж тоді збагнула, що всі голоси зовсім не є реальними, і бабусин теж. Все це — омана! Омана через цей її клятий «феноменальний стан»…

Раптом голоси чулися вже у кімнаті, поряд неї, однак розібрати бодай щось було неможливо — сплутані поміж собою звуки вже перейшли на шепіт. Від шепоту, оповитого якоюсь дивною ефемерною поволокою, кров холонула в жилах, а голова, здавалось, зараз розколеться навпіл, бо не може витримувати цього жахіття.

Що ж це коїться? Чому все не так, як раніше? Це щось інше… Хто тут?!!

«хто тут?!! хто тут?!!» — знову подумки заволала, намагаючись почути бодай щось. Однак відповіді так і не дочекалась. Натомість двері в кімнату обережно прочинились.

— Нілочко, ти ще спиш?

Здригнулась і розплющила очі.

— Ти спи-спи. Я сходжу на Привоз,[14] — бабуся всміхнулась і вийшла з кімнати.

Розкинувши руки, очманіло дивилась у стелю. А що би було, якби бабуся не розбудила? Відчувала, що впритул наблизилась до небезпечної, фатальної межі, за котрою…

Скрип дверних завісів вивів із роздумів; відчула, як спиною знову поповз холодок тваринного страху. Отже, це триває, її тіло знову спить…

Обережні кроки наближались до ліжка — цього разу це точно вона. Завше-бо рухалась неспішно, обережно, мовби намацуючи ногами долівку чи ж линучи понад нею. Та й характерний шурхіт сукні, що волочеться по підлозі… Хоч повік Ніла розтулити не змогла, але добре відчула її.

«ти в небезпеці»

«я вже зрозуміла…»

«я не можу це контролювати, протистояти цьому. це сильніше від мене, від усіх моїх зусиль…»

«що ж мені робити?..»

«спробуй одягнути сукню, обряд із духами предків може тобі допомогти»

«так, я спробую, що для цього потрібно?»

«бажано одягнути її, будучи наодинці, щоб ніхто не завадив, хоча, можна з близькою тобі людиною, якій цілковито довіряєш, коли одягнеш сукню — все піде мимоволі, побачиш»

«добре, я зрозуміла, хто до мене приходив?»

«тобі краще не знати цього…»

«чому?! вічні таємниці! вічні недомовки! я про все маю довідуватись сама! лише час втрачаю, розкопуючи самотужки… чому ти нічого не скажеш мені про кляту статуетку? що з нею таке?»

«вона справді клята, а якщо точніше — прóклята…»

«то нащо ж ти мені її принесла?!!»

«бо вона — наша! має бути в нашій родині, ти мусиш зняти з неї прокляття, тоді все закінчиться і вона вже не приноситиме нещастя…»

Ніла напружено міркувала, безліч питань роїлось у голові…

«я не зможу більше приходити до тебе…»

«чому?!»

«бо шлях, яким до тебе ходила, помітили… ним же і скористалися цього разу ті, кому тут бути не слід…»

«що ж тепер…»

Двері знову прочинились, Ніла здригнулась і розплющила очі. Бабуся!!! Та що ж це таке!!!

— Вибач, Нілочко, що знов тебе розбудила. Знаєш, забула тобі сказати…

— Бабусю, що ж ти накоїла! — розпачливо стиснула руками простирадло. — Тепер я її не побачу!!!

— Кого?

— О… — Ніла невтішно дивилась у стелю, обличчям покотилися сльози. — Ми навіть не попрощались… Я не встигла про все розпитати… Боже, що ж тепер буде…

— Про що ти говориш, Нілочко? — розгублено дивилась на неї бабуся. — 3 ким ти не попрощалась?

— Та, ні з ким… пусте… Не зважай…

— Нічого не розумію, Нілочко, ти мене лякаєш! Про що ти говориш?

— Мені треба заснути! Я мушу ще раз заснути, може, вона ще тут!

— Ти мариш, чи що? — бабуся занепокоєно дивилась на неї, стискаючи в руках порожню торбу.

— Я потім усе тобі поясню, гаразд? Мені треба заснути, бабусю, вибач! Не буди мене, будь ласка!

Бабуся ще якийсь час постояла у дверях, намагаючись бодай щось збагнути, затим ображено схилила голову і мовчки вийшла з кімнати.

Ніла напружено дивилась у стелю. Заснути! Їй конче треба заснути! Хоч би вона ще була тут! Хоч би дочекалась її!!!

Однак цього разу випасти з реальності не вдалося — свідомість і тіло були надто бадьорими, наче після потрійної порції міцної кави. Ну, звісно ж, такі речі на замовлення не стаються, як могла припустити, що це можливо?! А якби і вдалося заснути, вона би її тут не чекала…

Попленталась на кухню. Бабусі не було. Приготувала каву, вийшла на терасу і вмостилась у крісло.

Ну, гаразд. Що їй тепер відомо? Статуетка прóклята. Але ким? І як зняти прокляття? Спитати не вдасться, бо вона вже не прийде, а шлях, яким приходила, помітили, тож будь-якої ночі до неї можуть навідатись непрохані гості… Хто вони? Посланці Темряви? Так, явно ж не Світла — чому б тоді вона так цим тривожилась… Отже, вона не в Раю? Мабуть, і не в пеклі — блукає десь на межі між нашим і їхнім світом, у пошуках заспокоєння. А як же її Айдар? Вона казала, вони разом. Точніше, майже разом…

Стільки ще питань, стільки нез’ясованого, незбагненного й невідповідного! Потрібно чимшвидше одягнути сукню, можливо, все з’ясується. До того ж так сказав і Михайло. От тільки як і де краще це зробити?

Хвіртка скрипнула — бабуся повернулася з базару. Ніла підхопилася з крісла й пішла назустріч.

— Бабусю, вибач мені за сьогоднішній ранок, гаразд? Я була не при собі.

Ніла взяла в неї торбу з продуктами.

— Це я помітила, — погодилась бабуся, в голосі відчувалась образа.

— Я мала би сходити на базар замість тебе. Мені соромно…

— А я що, без ніг чи без рук? Та й люблю я ходити на Привоз! Не треба мене позбавляти цього задоволення, його й так небагато в моєму житті лишилось, — всміхнулась нарешті старенька.

— Так, любиш, я це пам’ятаю, — Ніла полегшено всміхнулась у відповідь: лід образи розтопився.

— Нілочко, що з тобою таке, розкажи? Я ж бачу: щось із тобою відбувається. Тільки не кажи мені, що все добре, не обманюй стару стріляну птицю!

Проте Ніла лиш зітхнула. Ну, що вона може розповісти? Про все оте жахіття? Навіщо?

Увійшли в дім. Бабуся почала розбирати торбу; Ніла сіла за стіл і мовчки спостерігала за її вправними, швидкими рухами.

— Мовчиш? — радше констатувала, ніж спитала бабуся.

— Я не знаю, що сказати, справді.

— Ну, як знаєш.

— Покажи мені ту сукню.

— Ага! Ось, значить, у чому справа…

Ніла відвела погляд у вікно.

— Я все тобі розповім, бабусю. Обов’язково. Але трішки пізніше, гаразд? Поки не можу про це розповідати, а обманювати не хочу. Не розпитуй, будь ласка…

— Розпитаєш у тебе, а як же! Та легше, як ото кажуть, «зайця навчити курити», ніж із тебе щось витягнути! «Скелети у шафі» — це ж наше, сімейне! Теж передається у спадок! Чому ж тут дивуватись…

Бабуся скрушно зітхнула і вийшла з кухні. За хвилину повернулась, тримаючи в руках згорток. Серце в Ніли підскочило й схвильовано закалатало у грудях. Сукня… Її сукня…

— Ось, тримай, Нілочко.

Дивилась на згорток, долоні спітніли від хвилювання. Подумати лишень: цій сукні, мабуть, років сто п’ятдесят, як мінімум! А може, й більше! А відтепер належить їй. Обережно розгорнула цупку посірілу — теж давню — тканину, в яку була загорнена…