— Статуетка богині жіночої пристрасті, де вона? — безцеремонно перебила браваду непотрібної їй передмови.
На обличчя чоловіка наповзла тінь розгубленості впереміж із недовірою.
— Вона вам не сподобалась? Ви нею розчаровані?..
— Звісно, сподобалась! Її хтось купив у вас учора?
— Даруйте, пані Ліно, але ж учора ви з превеликим задоволенням її придбали!
— Я не маю часу сперечатися, дуже поспішаю. Так, звичайно, я була не проти її придбати, але вийшла з магазину ні з чим! Що за дивні жарти!
— Та до чого ж тут жарти… — щиро розгубився чоловік.
— Скільки вона коштує?
— Триста сімдесят гривень. Але для вас я зробив спеціальну знижку: ви придбали її всього за триста п’ятдесят! — діловито проказав.
Так-так, спеціальну знижку… Що він узагалі верзе?! Ліна замислилась. Учора в її гаманці було десь чотириста з лишком. Вона купила тільки два апельсини й лимон до чаю, отже, в гаманці має бути принаймні чотириста гривень. Покопирсалася в сумочці й демонстративно витягла гаманець.
— Мої гроші на місці, я не могла її придбати — хіба, якщо ви подарували її мені! — переможно посміхнулась, зауваживши кілька купюр. Однак уже наступної миті посмішка з обличчя щезла. — Що за… — розгублено пробурмотіла.
У гаманці виявилось кілька купюр, проте дрібних! Вона нарахувала лише близько двадцяти гривень.
— Але ж цього не може бути! — не відступилась. — Я навіть в руки її не брала! Як же вона опинилась у мене вдома?!! І куди поділись мої гроші?
Антиквар задоволено посміхнувся.
— Ліночко, все гаразд, заспокойтеся. Моя дружина теж часом як заходиться купувати! Страх Божий, що тоді з нею починає коїтися… А потім лиш розгублено лепече: «Де мої гроші? Куди ж поділись гроші? А хіба я це купувала?» Всяке буває, Ліночко, повірте мені!
— Ми хіба знайомі? — оторопіло подивилась на нього. — Звідки ви знаєте моє ім'я?!
— А знаєте що? Давайте я приготую вам чаю! Ось побачите: чашка міцного доброго напою поверне вас до тями.
— Це повне безглуздя! Ми з вами не знайомі! Як вас звати?
— Повторюсь: для вас я просто Леонід, без зайвих церемоній.
— Шановний, я точно не купувала цю річ, присягаю! Та якимось дивом вона опинилась у мене вдома! Що за маячня відбувається?!!
Спантеличена Ліна дозволила взяти себе попід руку й поволі пішла з антикваром до громіздкого дивана, що стояв коло входу. І хоча думки її плутались, чітко пам’ятала всі події вчорашнього вечора: йшла вулицею, якою ходила щодня безліч разів, але чомусь уперше зайшла сюди. Так, статуетка, безумовно, привернула увагу, навіть хотілось її придбати, але звідси вийшла з порожніми руками! Вона це ТОЧНО пам’ятає! Забігла на базар за цитрусовими й — гайда додому! Того вечора ні з ким не спілкувалась, нікого зі знайомих не зустрічала… то ЯК же це могло трапитися з нею?!!
— Пригощайтеся, прошу! — на чайному столику поряд із диваном Леонід поставив чашку з ароматним напоєм.
Ліна з полегшенням сьорбнула і продовжила міркувати. Однак нічого нового чи підозрілого з подій учорашнього дня пригадати так і не вдалося. Допивши, відставила чашку й хутко підвелася з дивана — напій таки повернув її до тями, вона згадала, що поспішала на роботу.
— Дякую за чай, бувайте! — холодно кинула й пішла геть. Відчувала: за фальшивою облесливістю чоловік приховує свою достеменну причетність до цієї шаленої оказії, осягнути яку вона поки не в змозі…
…Таким був початок історії, що трапилася наприкінці травня, коли після різкого похолодання так само раптово налягла спека. Еге ж, спека… Ліна повернулась до реальності — шия затекла й вона потяглася у кріслі, розминаючи її рукою. Відтак увійшла в дім, зачиняючи за собою двері у світ, що, здавалося, донедавна був її власним, а нині обернувся на казна-що.
Та ні, здається, цьому є назва: то є театр абсурду, де вона бере активну участь. Виконує у якійсь химерній нескінченній виставі роль маріонетки, котру хтось незримий смикає за мотузки, змушуючи відчувати те, що йому заманеться. І смикає таки вправно, бо з урівноваженої, упевненої в собі жінки вона обернулась на сполохану мару, котра не пам’ятає, коли востаннє міцно спала вночі, добре їла чи просто спокійно прогулювалась містом.
На позір начебто нічого страшного й не відбувається — так, різні незначні дрібнички, деталі, збіги. Реальних причин для втрати спокою немає, проте схильність Ліни до аж надто ретельного і направду непотрібного аналізу, як завше, працювала: мозок вправно складав докупи всі ті деталі й зрештою вимальовувався суцільний детектив.
І хоча, якщо поміркувати на холодну голову: та кому ти потрібна, людино? Отямся! Кому треба гратися з тобою в дивні ігри? Розслабся й живи собі спокійно. Та ж ні. Спокій було втрачено в той самий день, коли її ноги завернули до тієї клятої антикварної крамнички. Життя відтоді перетворилось на якесь моторошне очікування чогось, що достеменно має статись.
Статуетка ж досі була в неї. Красувалась на тумбочці коло ліжка. А куди було подіти? Усе ж, вона їй дуже подобалась. Не заносити ж назад у крамницю — начебто її «придбала»… Направду Ліна й досі не збагнула, як ця річ могла опинитися в її помешканні. Прокручувала в голові різні можливі варіанти, проте зрештою все заходило в глухий кут. Сама вона не робила цього. Точно. Людини, яка могла би таємно її принести — теж не існувало. Та звідкись вона-таки взялася. Звідки і як? Відповіді не було… Містика — не інакше!
А тут ще й цей чоловік… Хтозна, чому він трапився Ліні, чому саме цей. З’явився в її житті раптово — вигулькнув з-за рогу сусіднього будинку й налетів на неї, мовби вихор, мало не зметнувши зі свого шляху. Вітер розвівав полами його плаща, поширюючи приємно-терпкуватий запах одеколону. Міцно, але нараз бережно схопив її за плечі, втримуючи від імовірного падіння; Ліні здалося, що такої ніжної чуттєвості й сили водночас у чоловічому тілі вона дотепер не відчувала. Здавалось, втрапила в зону потужної енергетичної аури, якою був оповитий цей чоловік, бо раптом захотілось, щоби він тримав її у своїх руках усе життя. Звісно, все це відбулося майже миттєво, це вже потім Ліна прокручувала в пам’яті те зіткнення у сповільненому темпі, розкладаючи на полички свідомості всі деталі, відчуття, насолоджуючись кожним сповна. Пили каву в кав’ярні за рогом, прогулювались алеями, оповитими вечірніми сутінками, як давні добрі приятелі; шалено хотілося довіритись цьому чоловікові…
Її сукня
Треба йти туди, куди веде тебе твоє життя.
Частина 1
Розділ I
Рівне, наші дні
За вікном лютувала хуртовина; вітер, сновигаючи поміж двох лип, що майже впритул росли одна біля одної коло будинку, своїм свистом нагадував виття сердешного вовка на порожній лісовій галявині. Ніла сиділа за комп’ютером, час від часу відволікаючись на каву з шоколадом. Того виття не чула — віднедавна, занурившись із головою в інший вимір, повністю «випадала» з довколишнього, такого звичного дотепер, світу. Звісно, якби мала чоловіка та двійко дітей, домашні клопоти не подарували б можливості такого цілковитого «випаду». Проте «якби» у цьому випадку було недоречним: часу мала вдосталь і заміжжя у плани не входило.
Славко ж терпляче чекав і мужньо терпів її відмовки зайвий раз зустрітися. Чекав уже близько двох місяців, якимсь дивом задовольняючись короткотривалими суботніми, а інколи ще й недільними здибанками.[1] Та щоразу його ставлення до неї змінювалося — чи то їй так здавалось? Усе скутішими ставали його обійми, а розмови — вимушенішими.
1
Здибанка — зустріч.