«підеш зі мною!!!» — наказала грізно.

Рушила було йти, але раптом заклякнула. Ні. Вона не може піти. Це божевілля! Божевілля!!! Шалений бéзум!!!

«що? боїшся? не будь жалюгідною! кажу тобі востаннє: або негайно йдеш зі мною, або горе тобі!!!» — Добре… Я піду. Піду!..

«це правильне рішення! тримай!»

Взяла простягнений їй смолоскип, і вже наступної миті галявина спорожніла. Видиво обірвалось…

…«ти побачила, що хотіла?»

«так… а що ж було потім?»

«вона не повернулась. Її тіло знайшли в лісі два місяці по тому…»

«але що з нею трапилось? я мушу знати! хочу побачити!»

«те, що з нею трапилось, не для людських очей… вона побувала в печері Гекати, брала участь у її ритуалах… але… на жаль, не відала, що творить, вона допустила кілька фатальних помилок: викликала Гекату не в той період місячного календаря, будучи не готовою до зустрічі з нею, до того ж маючи на душі лихі думки, ненависть, жагу помсти. Геката випробовувала її, і вона не пройшла цього випробування, все це вкупі й звело її на той світ…»

«але хіба вона викликала її?! не викликала!»

«звісно ж викликала! підсвідомо, та й не забувай про статуетку Гекати, котра є потужним джерелом енергії цієї богині, поводирем, своєрідним містком між вашим, людським світом і потойбічним…»

«то статуетка справді прóклята?»

«вона думала, що прокляла її тієї фатальної ночі, але насправді — ні. проте за кілька століть свого існування статуетка накопичила в собі потужну силу; до того ж ця річ здатна відчувати потоки енергій, тому нею можуть керувати інші сили, добрі чи злі… словом, ті, хто знають про її існування, якийсь час нею керувала твоя прабабуся, нещасна… вона хотіла, щоб ти визволила з пітьми її душу…»

«то вона в пеклі?»

«ні. душа її застрягла в нетрях міжчасся. а цей проміжок між світами у кожного свій…»

«як це — у кожного свій?»

«якщо душа людини світла, якщо вона жила в любові й не втручалась у потойбічне — її міжчасся світле, вона мине його швидко і радісно, якщо ж за життя людина займалась темними ділами, а в серці мала зло — міжчасся її наповнене пітьмою, де скупчуються всі страхи й розпачі, які утримують душу там, не відпускаючи. вона може вічно блукати, шукаючи звідти виходу, шукаючи спокою, і не знаходити… це розплата, бо за все доводиться платити, рано чи пізно…»

«але ж вона приходила до мене!»

«навідуватись на землю душа може, це єдине, що їй дозволено, для неї це шанс усе виправити…»

«як же мені допомогти їй?»

«молись за неї…»

«і все?»

«так, цього цілком досить, якщо вона відчуватиме і прийматиме це, пітьма довкола неї розсіється і вона помітить свій подальший шлях… ти ще хочеш щось побачити, чи цього тобі досить?»

«хочу ще!»

«гаразд, подумай, про що саме ти хочеш дізнатись, але не забувай: ми можемо показати тобі лише минуле…»

Ніла заплющила очі й подумала про дідуся, ще коли він був маленьким хлопчиком Айдаром, котрого бачила у своїх снах і видіннях. Що було з ним, коли став Андрієм і переїхав з мачухою в Україну? Що так гнітило його, про що він, уже дорослим, не хотів ділитися з дружиною?..

…Зінаїда почувалась ущент виснаженою. Ця постійна, безкінечна боротьба за крихти чогось їстівного, яке часто насправді було неїстівним, ослабила її дотла, впевнено вбиваючи рештки людського, що ще жевріли десь глибоко в душі… Щодня вона боролась за життя — своє і маленького прийомного Андрійчика.

Після звістки про те, що рідний син мертвий, всередині стліла остання надія на порятунок. Збагнула: вони приречені. Приречені на смерть. Вони помруть в будь-який день, будь-якої години чи хвилини, сьогодні чи завтра — яке це має значення? Це справа лише часу…

І якби не Андрійчик, уже би давно поклала край цьому бéзуму, цьому нескінченному стражданню, яке неможливо зносити. Вона б не чекала, коли смерть постукає у двері, — сама би пішла їй назустріч, але… не могла. Не могла, бо Андрійчик тулився до неї, довірливо зазираючи у вічі, чекаючи на чергову крихту чого-небудь. Вона не може підманути його очікувань. Мусить терпіти, боротись, виживати — заради нього. Мусить!

Зараз… Зараз вона збере залишки сил і піде в лісок. Там уже має розпускатись липа, може, й уже розпустилась — можна нарвати листочків, і тим часом буде що покласти до рота…

Перед очима вкотре зринули шматки запашного смачного хліба. Два шматки: один їй, а другий — для Андрійчика. Господи… Ні… Тільки не це!.. Геть, геть з очей! Не муч мене, Боже!!! Невже закатувати мене хочеш?!! Це ж нестерпно… Нестерпно бачити це в уяві й не могти доторкнутися, взяти в руки, піднести до рота…

Вона втрачає розум…

Зінаїда підвелася з ліжка, накрила Андрійчика простирадлом і, замкнувши вхідні двері на замок, спокволу попленталася з подвір’я.

Вельми непокоїлася за Андрійчика… Он Мотрин хлопчик десь пропав на днях. Подейкують, ніби це батько його з’їв. Його рідний батько!!!

Боже, за що Ти наслав цю голоднечу на людей? Цей бéзум!!! За що?!! Як же це: батько з’їв сина?! Ну як?!! Живності ніякої немає довкіл… А були ж пси, коти, про птицю вже й мови нема, першою щезла…

Люди втрачають розум, людську подобу… Мруть, наче мухи восени, щогодини, щохвилини, щосекунди!!! Добре, що весна прийшла, ось буде хоч якась рослинка…

…Він лежав попід її парканом і чекав. Довго чекав, але терпляче, бо знав: рано чи пізно вона вийде з хати і десь піде. Знав, що в неї є хлопчинка, такий пухкесенький, хоч і маленький. От буде пожива! Тиждень матиме що їсти.

Ну ось вона шкутильгає нарешті з двору. Дивився на неї, заглядаючи між штахетинами, і на якусь мить із пам’яті зринула картинка з минулого…

Яка ж гарна була ця Зінка! Очі сині, як волошки! Щоки рум’янцем залиті, мовби вишнею намащені, коса товста пшеничного кольору по сідницях гойдалася, а тіло — не налюбуєшся! — кров з молоком! Здавалось, це було в минулому житті…

Так. У минулому. Тепер інше життя. Зараз цю жінку з вицвілими очима, блідою шкірою й припухлим тілом не впізнати. Та і його теж… не впізнати…

Тяжко зітхнув і обтер з лоба піт. Біль накочувався з новою силою. Безперервний, нестерпний біль, що сивим маревом застилає все довкола й відбирає розум…

Якийсь час дивився услід Зінаїді, яка пленталась дорогою, ледве переставляючи ноги, і поволі підвівся, спираючись на паркан. Двері виявились замкненими. Вибити б, але не впорається: сил же немає зовсім… Помітив цеглину, що валялась попід стіною; розбив віконну шибку. Лишилось якось улізти до хати.

Зібравши докупи крихти сил, проліз у вікно й опинився в сінях. Спершу зайшов до кухні, обдивився все довкола, але, звісно ж, нічого їстівного тут не знайшлося. Дитини теж не було чути.

Нишком пройшов у кімнату й розгледівся. На ліжку, вкритий простирадлом, спав хлопчик. Підійшов, схилився над ним й обережно взяв на руки, разом із простирадлом.

Хлопчик прокинувся і подивився на нього великими очиськами.

— Ну, чого дивишся? Не дивись так… — знічено потупив очі.

Відтак притиснув до себе й виліз через розбите вікно.

Пошкутильгав городами. Хоча даремно: боятись же нічого, однаково всі, наче зомбі. Але про всяк випадок краще не привертати зайвої уваги…

У коморі все було готове. Всадовив хлопчика на стілець і почав розпалювати плиту, на якій стояв казан з водою. Вогонь швидко спалахнув, сухі дрова затріщали.

Зачинив дверці плити й озирнувся. Хлопчик сидів спокійно, дивився смиренно й довірливо, мабуть, чекаючи на якийсь харч…

У грудях раптом стиснулось… «Боже, що він коїть? Що коїть?!!» Однак куца думка не встигла долинути до свідомості, захлинулась у замуленій лавині нестерпного болю, потужнішого від будь-яких думок. Свідомість була нездатною осмислювати якісь вчинки, дії, їхню правильність чи хибність; вміщала в собі лише одне-єдине слово: «ЇЖА!» Все.