До Михайла дійти не встигнула, бо вже летіла понад морем. Відчуття польоту було дивовижним і вже знайомим; плавно й упевнено розсікаючи повітря руками, мовби крильми, летіла, насолоджуючись морським могуттям. Свіжий, солоний запах бризу приємно обвівав лице. Враз на горизонті блискавично зринула височенна водяна стіна. Цунамі! Величезне цунамі насувалося на неї з шаленою швидкістю! Розуміла, що так високо не злетить: не вистачить ні сил, ні часу. Її змете, поглине, зрештою просто знищить, за якихось кілька секунд!!! У момент цього страшного усвідомлення все раптом зникло.

Стояла посеред порожнього швидкісного шосе, що простягалося тонкою сірою смугою, уздовж якої височіли стомлені осінні дерева; вітер гнав опале пожовкле листя сухим надтріснутим асфальтом.

Позаду, на узбіччі, зринула висока чоловіча постать у плащі, що швидко наближалась. Квапливо подалася дорогою, стривожено озираючись через плече, та раптом спинилась. Денис? І він тут? Трохи заспокоївшись, стала чекати на нього, проте в душу чомусь скрадався неспокій.

Денис швидко її наздогнав. Спинився поряд, вийняв з-під поли плаща статуетку Гекати й кинув на узбіччя. Статуетка, покотившись, зникла в невисокій траві. Денисове обличчя було безпристрасним. Швидким малопомітним рухом дістав з кишені якусь чорну блискучу річ, затим поволі підійняв руку — в ній був затиснений маленький пістолет. Націлив його на Нілу. Неспокій змінився явною загрозою. Сторопіла від жаху. Нараз увагу обох відвернув різкий звук — здалеку почулось гудіння автомобіля, що стрімко наближався.

Ледь устигла відскочити на узбіччя, як повз стрілою шугонуло червоне авто, неспокійною хвилею сколихнувши жовте листя на асфальті. Авто дуже скидалося на Сашкове. Чи в ньому й справді був Сашко? Цього не встигла роздивитись. Розгублено проводжала поглядом автівку, що, віддаляючись, перетворювалась на червону плямку. Денис стояв на іншому боці шосе й теж дивився їй услід. Затим перевів злобливий погляд на Нілу, знов націливши на неї пістолет. Отямившись, кинулась узбіччям. Повітря пронизали, один за одним, кілька різких пострілів…

Нараз усе стихло. Шосе зникло. Ніла сиділа в потязі й дивилась у вікно, за яким мерехтіли звичайні одноманітні пейзажі. Кілька різких рухів, і потяг зупинився. На обрії з’явились ледь помітні обриси Сашкового обличчя. Обриси ставали чіткішими і скоро його лице — миле, таке рідне! — затулило собою все, збільшуючись до неприродних розмірів. Похиливши голову, він печально дивився на Нілу. Розчулено простягнула до нього руки, проте тієї ж миті на видиво почало наповзати сіре марево туману. Клубки імли темніли, і вже скоро обличчя зникло в густій пітьмі, котру зрештою розколола сліпуча блискавка. Десь зовсім поряд почувся брязкіт залізяччя — ймовірно, автівка врізалась у дерево. Його автівка… Ні!!!

Стояла посеред пітьми, вдивляючись і нічого перед собою не бачачи. Нараз пронизав страх, однак розповзтись по тілу не встиг, бо вже опинилась у під’їзді багатоповерхівки, нібито знайомої, а нібито ні. Знов наростала тривога. Відчула, що мусить тікати. Від кого і чому, не розуміла, проте чітко це усвідомлювала, тож поспішила сходами вгору.

Позаду хтось біг, але цей хтось був невидимий: перехилившись через поручні, нікого не побачила… Бігла все вище й вище і невдовзі опинилась на даху. Довкола розкинулось нічне, освітлене ліхтарями й вогнями місто. Від висоти перехопило подих і запаморочилось у голові, однак захоплення від побаченого поволі втамовувало страх.

Зненацька будинок захитався, мовби від землетрусу, поверхи поривчасто вистромлювались і ховались назад, наче шухляди в комод; деякі з них лишались вистромленими, поступово витворюючи чудернацьку конструкцію, що простягалася, химерно зависаючи в повітрі. Нілу знесло на самісінький край безумної споруди. Тямила, що будь-якої миті може впасти додолу й розмаститись по асфальту.

Витримати все це шаленство, ці божевільні «американські гірки» було неможливо. Стиснувши кулаки, заплющила очі й щосили заверещала. Крізь вереск відчула, як у лице вдарив пронизливий вітер, тіло різко піднялось у повітря й уже за мить впало у м’яку траву.

Розплющивши очі, побачила, що знов опинилась у лабіринті, оточеному смарагдовим живоплотом. Якась сила закинула її назад…

«та де ж я?! що то за шалена подорож така?!! що все це означає?!!» — вхопившись руками за траву, розпачливо закричала.

Відповіді не було.

Поволі втихомирюючись, спробувала зосередитися. Отож. Що це може бути? Замислилась. Усі ці зміни подій і настроїв відбувалися досить швидко й ніби повільно водночас, мовби хтось мимоволі перемикав кадри зі слайдами всіх можливих емоцій і відчуттів. Сум-радість-ностальгія-піднесення-умиротворення-небезпека-спокій-страх-недовіра-бéзум... Направду їх було безліч усіляких! Не встигала оговтуватися від зміни цього плетива почуттів, цього хаосу подій. І все начеб знайоме їй, близьке, схоже на… Її власні думки?! Але водночас усе відбувалось мимоволі, вона зовсім не прагнула цього! Що ж це?!!

«ці так звані „подорожі“ відбуваються з тобою щодня, ти просто не звертаєш на них уваги…» — вирішив підказати хтось тим самим приємним жіночим голосом.

«не розумію, та поясніть же мені, що відбувається?! де я?!»

Утративши нитку власних міркувань і чекаючи відповіді, знов загубилась у хаосі. А відповіді знову не було.

Гаразд. Подумає сама…

Швидко крокуючи у напівпітьмі лабіринту, напружено міркувала. Отже, якщо це її думки, в яких присутня реальність і фантазія… те, що трапилося з нею в минулому, і певні позасвідомі припущення того, що могло би чекати на неї в майбутньому, то… невже це… Але ж не може вона потрапити у власну підсвідомість!

«чому ні? хіба це так складно, особливо в цьому проміжку часового простору, у якому перебуваєш тепер?»

«то я потрапила у власну підсвідомість?!!»

«це лише крихітний її інтервал, мізерний проміжок, в якому ти опинилася, дослухавшись до себе, насправді підсвідомість така ж безмежна і неосяжна, як і Всесвіт; у ній так само легко загубитися і надто складно осягнути, це, певним чином, хаос у гармонії і гармонія в хаосі… Її швидкість не може зрівнятися навіть зі швидкістю думки, тому так важко буває почути її — часто вона просто пролітає повз, щоправда, зрідка, всього лиш на якусь майже невловиму частку секунди її ще дрібніші часточки зависають у просторі, тоді й можна за них ухопитися, якщо докласти певних зусиль… та іноді це буває й небезпечним, людина може збожеволіти, коли, вхопившись за такі часточки, занадто уважно вслухається в них, надто довго перебуватиме під їхньою владою, звісно, все це стосується земного часового простору, тут все інакше…»

«хто ви?»

«це ж ти»

«як?., я що, сама із собою розмовляю?!»

«це — голос твоєї інтуїції…»

Ніла дослухалася до голосу, впізнала його, і зрештою відчула гармонію в хаосі, пропустивши обидвох крізь себе й на мить прозрівши, наче з глибокого сну. З кожним кроком уперед мозок очищувався від усіх думок, спогадів, мрій, аж доки не став абсолютно чистим, як неозорість, з якої ввійшла сюди. Мовби пройшовши крізь невидимий фільтр, відчула свободу і дивовижний спокій, надзвичайне, абсолютне замирення, якого ніколи не зазнавала дотепер; ніщо її не бентежило, не торкалося. То був стан, подібний до нірвани, й тривав коротко — всього лиш якусь неповну хвилину. А може, годину? Відчуття часу ж бо тут не було…

Раптом почула ритми. Вони кликали.

Час іти? Невже час іти? А як же треті двері?..

Ніла вже стояла у білій неозорості, поряд із трьома дверима. Ритми чулись усе гучніше.

Що за третіми дверима? Невже не дізнається?..

Ритми ставали все наполегливішими і раптом втямила:

належить повертатись. У треті двері входити не час. Принаймні поки що. За ними може бути те, що бачити і знати не можна, чи не варто саме тепер. Там може бути ВСЕ, що завгодно. Може, там її майбутнє? Чи якась небезпека? Чи бéзум, що заполонить розум через надмір інформації? Там — НЕВІДОМІСТЬ. Однак з’ясовувати поки НЕ ЧАС…