Отож «начебто спогади»… Він тримає в руці якийсь невеличкий, але важкуватий, холодний на дотик предмет. Перед ним — лице чоловіка. Лице розмите. Довкола теж усе в тумані чи якомусь химерному мороку.

Він іде темною вулицею, тримаючи під полою плаща цю ж холодну штуку. Витягає її, щоб роздивитися, однак нічого не бачить, бо все розчиняється в пітьмі. Йому холодно і паскудно. До того ж страшенно паморочиться у голові.

Що це таке, чорт забирай?!!

А ще, посеред усіх цих «начебто спогадів», постійно зринає обличчя жінки. Неймовірно вродливої жінки. Врода її така… гріховна… Погляд крижаний, однак від нього кидає в жар. Він не знає її, проте відчуває дивну пристрасть. Дивну, бо це неначе поза його волею, це сильніше за всі інстинкти і бажання. Пристрасть ця обпікає його до очманіння. Коли обличчя її знову зринає, він до нестями хоче лише одного: оволодіти цією жінкою. Негайно.

Ось це йому вже подобалось. Його завжди збуджувало відчуття гріховності, недозволеності і невідомості. Звідкись знав, що володіти цією жінкою не можна. Однак це лише підсилювало бажання. Це єдине, що йому подобалось, бо з цього рейваху «начебто спогадів» це було єдиним НЕ спогадом.

Денис хотів було взяти відгул, щоб якось із цим спробувати розібратися, але потім передумав. Ще дах знесе, до біса. Нехай. Може, минеться. Та мусить минутися!

Старанно працював, намагаючись зосередитися на щоденних звичних речах, справах, обов’язках, однак це мимоволі вривалось у його мозок (чи то пак, виринало з мозку) й «тримало» якийсь час. Затим відпускало. Він дратувався, шаленів, але нічого не міг із цим вдіяти. Під час чергового «нападу» навіть розчавив у руці келих. Ненавмисно. Звідки в ньому взялась така надлюдська сила, аби розчавити міцний келих — не тямив. Коли спинив кровотечу й відчув біль, трохи вспокоївся. Відтак знов зосереджувався на праці і йому ставало легше.

Аж потім, під кінець своєї зміни, згадав про Нілу. Чорт забирай! Та це ж через неї з ним відбувається вся ця фіґня! Почав пригадувати, прокручувати в голові їхні розмови, її безкінечні розповіді про ту кляту чортівню, що відбувалась довкола неї… Так, це вона винна, однозначно! А щоб її!..

Телефон дівчини не відповідав. Ще б пак! Ця особа, як завжди, зі своєю химерною тарабарщиною в голові. Вочевидь, вимкнула телефон, щоб їй не заважали бути «наодинці з собою», себто, тією клятою тарабарщиною, чорт забирай!

Денис поки не знав, що має сказати їй, але знав, що мусить її побачити. Однак дверей йому Ніла не відчинила. Постоявши зо хвилину на сходовому майданчику, пригадав, що вона начебто збиралась кудись їхати. Звісно, ключем, який у нього лишився, користатись не буде — навіщо? Йому ж потрібна Ніла, а не її квартира.

Роздратовано махнувши полою плаща, побіг сходами донизу. Та раптом спинився, обіпершись руками об стіну. В голові знову запаморочилось, повітря загусло, дихати ставало вкрай важко. Знову ці бісові «спогади»! Цього разу в химерному мороку вдалося розгледіти річ, яку тримав у руці. Статуетка. Клята статуетка, яку бачив у Ніли!!! Відтак «напад» уже звично змінився черговою порцією, чи то пак дозою мимовільного, не менш запаморочливого, збудження, спричиненого появою лиця гріховно-вродливої жінки.

Якийсь час постоявши, насилу впорався з обома станами, перевів подих і нервово обтер спітнілого лоба. Щораз стає дедалі важче. З цим треба щось робити, інакше точно «дах знесе»!

Що, що робити? Швидко крокував вулицею й напружено міркував.

Якщо це пов’язано зі статуеткою, то спершу треба піти в антикварну крамницю, котру згадувала Ніла. Треба ж: тоді вона звинувачувала його в тому, що це він її приніс… Невже мала рацію?.. Певна річ, тоді не виявив скептицизму стосовно всієї тієї маячні, якою вона охоче ділилася з ним, всіляко її підтримував. А як інакше? Як можна було не підтримувати таке миле курчатко? Її тіло таке юне, таке покірне. Хай там що, а йому таки збіса добре з нею було!

Якби ж знав, що та маячня може виявитись правдою… Звісно, як варіант можна пошукати ще старого, котрий «єдино справжній». Але в те, що цей схиблений може щось прояснити, насправді не вірив. Однак як запасний варіант розмова з ним зайвою не буде…

Крамниця, на щастя, виявилась відчиненою, хоча табличка з графіком роботи свідчила, що мала би зачинитися ще зо півгодини тому.

— Доброго вечора! — ввічливо зустрів Дениса усміхнений продавець.

— Доброго, — буркнув у відповідь, тим часом неуважно розглядаючись довкола.

— Щось конкретне цікавить шановного пана, чи ж хоче отримати якусь пораду? — приязно поцікавився антиквар.

— Я би… я би просто хотів спитатись про… про дещо… — уривчасто промугикав і запнувся, знову відчувши запаморочення. Те швидко змінилось потужним потоком неконтрольованого збудження: розбурханою хвилею прокотилось усім тілом, зосередилось у паху й відгукнулось хворобливою ерекцією.

— Із задоволенням відповім на ваші питання, якщо тільки буду компетентним у них. Може, для початку, склянку води? — спитав Леонід, зауваживши спітніле чоло відвідувача.

— Так, буду вдячний.

Денис дивився в спину антиквара, що віддалявся у свою службову кімнату, й обтер лоба. Це зводило його з розуму. Якісь шалені «американські гірки»! Їх неможливо, неможливо терпіти!!! Знову нервово пошкріб лоба.

— Ось, прошу.

Крізь туман, чи то пак химерний морок Денис побачив перед собою склянку води, відтак — занепокоєне обличчя антиквара.

— З вами все гаразд? Може, викликати швидку?

— Ні-ні. Не треба швидкої. Зараз усе минеться.

Денис раптом згадав чоловіка — того дивного вечірнього відвідувача бару з важким поглядом водянистих очей, котрий так вразив тоді своєю дивною прострацією. Здається, тепер чудово розуміє його стан… Невже… Невже той чоловік якось причетний до цього божевілля? Щось підказувало, що так…

— То що ви хотіли запитати? — вивів з розбурханих роздумів голос антиквара.

Миттю спорожнив склянку й таки відчув полегшення, однак знав, що триватиме воно чимраз коротше і даватиме чимраз менше порятунку.

— У вас тут продавалась статуетка, старовинна, красивої жінки-богині зі смолоскипом, — сумбурно, проте швидко заговорив.

— Ви, напевне, маєте на увазі статуетку Гекати? — Леонід ще з першого погляду впізнав у цьому дивному чоловікові свого клієнта.

— Я… я не знаю, як вона називається, можливо… можливо, ви краще знаєте… так, мабуть, це вона і є…

— Принаймні це єдина старовинна статуетка красивої жінки зі смолоскипом, котра була у нас в наявності останнім часом.

— Так-так… Скажіть… може, моє питання вам видасться дивним, але… я її у вас придбав?

— Так, ви придбали її в мене, — делікатно відповів антиквар. — А що, ви цього не пам’ятаєте? — співчутливо уточнив.

— Розумієте… — Денис щосили стиснув склянку.

— Давайте-но, я краще це у вас візьму, — м’яко мовив Леонід і витягнув із затисненої Денисової руки склянку.

«Повний абзац! Я ж зовсім не володію собою!!!» — промайнуло в розпаленій голові.

— Якщо вам потрібно, можете зі мною про це поговорити, — запропонував Леонід, умить відзначивши подумки всю банальність і, певною мірою, кумедність цієї, давно заїждженої в анекдотах, фрази. Проте справді хотів допомогти цьому нещасному. Здається, чолов’яга втрапив у халепу.

У погляді Дениса проскочила іскра зверхності, однак відразу ж згасла. Він похилив плечі й важко зітхнув.

— Так-так, давайте поговоримо… Мене цікавить, що це, в біса, за дивна штукенція! Я можу присягнути, що не купував її, а воно таки схоже на те… У мене таке враження… — рвучко озирнувся через плече, чи нікого, бува, немає у нього поза спиною, і довірливо прошепотів: таке враження, що я божеволію…

Йому відразу стало легше! Він мусив довіритися цьому чоловікові, чорт забирай! Мусив!!! А що було робити?! Незнайомцям якось легше відкритись — їм нібито має бути це не надто до серця, та й однаково забудуть потім. По собі те знає. Не ділитися ж цією фіґнею з приятелями, щоби крутили потім пальцем біля скроні за його спиною, злостиво посміхаючись і потираючи від радощів руки… А цей чоловік, видається, причетний до цього божевілля і хоч щось може прояснити.