Немов у підтвердження всіх тих несподіваних думок, що впали на її напівсонну голову, почула лункий гуркіт грому. Як? Гроза наприкінці листопада? Не може бути!

Миттю зіскочила з ліжка, підбігла до вікна і вражено глянула у чорну небесну глибінь, яку й справді оперезала вертикальна блискавка, вмить розколовши небо навпіл. Що ж це… Знову потужний гуркіт грому важко рознісся безмовним нічним містом, і за якийсь час блискавка — ще яскравіша, ніж попередня, — осяяла все довкола.

Із тим спалахом блискавки щось мовби спалахнуло в Нілиному мозку. Увімкнула комп’ютер, натягла навушники, відкрила новий текстовий файл. Коли пальці мимоволі побігли по клавіатурі, збагнула: завтра на роботу не вийде. У неї є важливіша справа, яку неодмінно має реалізувати. Реалізувати негайно!

Хтозна-скільки часу друкувала, та коли повіки почали важчати, зберегла файл і вимкнула комп’ютер. Відтак розчинила вікно. У небі красувалась повня. Осіння колюча прохолода обвіяла лице, та їй було байдуже: прохолода нині надто потрібна, щоб остудити гарячу голову.

Як же тоді подивувалась, побачивши сухий асфальт і чисте, рясно всипане зорями небо! Чи була взагалі та гроза із блискавкою? Не могло ж їй примаритись…

І досі того не знає. Десь у глибині душі побоювалась, що нічні жахіття є лише початком, першим етапом життєвих випробувань. Але проганяла ті думки, бо знала, що страхом може лиш притягнути їх у своє життя, адже страх — то є потужна сила, здатна перевернути маленький затишний світ догори дриґом в одну мить.

Отож що вона має на сьогоднішній день? Найголовніше «надбання» — зруйновані стосунки зі Славком. Так! Одного квітневого суботнього вечора Славко делікатно повідомив, що зустрів іншу дівчину, котра готова гаряче віддавати йому всю себе, на відміну від схолоднілої та збайдужілої Ніли. Ймовірно, гормональний сплеск, що збивав із ніг шаленою хвилею некерованої пристрасті мало не кожного нормального чоловіка з настанням весни, зачепив своїми бризками й бідолашного Славка, котрий геть змарнів, бідняка, без жіночої уваги та ласки.

Ще в неї є відсутність заробітку. Заощаджень, що дбайливо накопичувала і тепер успішно витрачала на сплату комунальних послуг і харчі, вистачить принаймні ще на кілька місяців, за умови жорсткої економії. Що потім? Потім, певно, доведеться шукати роботу чи хоча б тимчасовий заробіток…

Звісно ж усе вищеперераховане має звучати радше не «що вона має на сьогоднішній день», а «що вона втратила на сьогоднішній день». Однак ключове слово «втратила» їй категорично не подобалось. Та в будь-якому контексті ці два пункти мало її обходили. Реально бентежило те, що отримала натомість.

А отримала страшні напівреальні сновидіння, котрі спершу описала в романі та які згодом приятель Марини означив, як «сонний параліч».[2]

Дожилася! Паралічу їй лиш не вистачало!

Подруга заспокоювала, мовляв, не все так страшно, як виглядає. Хоча такий стан є феноменальним, він зовсім не загрожує життю. До того ж це трапляється далеко не з кожним. Це — рідкість! І якщо воно тобі дано — то для чогось таки потрібно. Мабуть, ти якась особлива, Нілочко!

«Яка, до біса, особлива? Теж мені, феномен!» — скептично пирхнула тоді Ніла. Втім, заґуґливши в Інтернеті «сонний параліч», була вражена. Виявляється, все дуже непросто, адже фактично це — межа між двома світами. Межа така вузька, така крихка, і вона, Ніла, здатна в неї потрапляти! Хіба ж не дивовижно? Однак те, що під час перебування на цій межі може зустрічатися хтось іще, ніяк не тлумачилося. Мовляв, усе, що ввижається і чується під час цього стану, — дійсно марення.

Але… Ніла відчувала, що до неї навідується душа. Душа якоїсь жінки, котрій доконче щось потрібно від Ніли. І якщо спершу була переконана, що та хоче її вбити, то тепер, розібравшись з цим поняттям і збагнувши, що ніякої шкоди під час цього стану не може бути заподіяно, почала мислити в іншому напрямку.

У тому, що це почалося через роман, не мала сумнівів. Власне, ось іще одне надбання — недописаний роман, котрий щодалі заводив у якісь непролазні хащі жаху. Сюжет розгортався все стрімкіше, напруга наростала, кульмінація ось-ось вибухне фінальним трагічним акордом. Відтак буде поставлено крапку.

З одного боку, навіть тішилась — подумати лишень, у неї буде її перший роман! Вона дописує книжку! Стільки ентузіазму, стільки відданості й абсолютної віддачі, з якою писала її, не зазнавала ні в роботі, яку любила і якій віддавала всю себе, ні в любові до Славка.

Що ж до іншого боку… А що чекає на неї, коли зрештою поставить ту фінальну трагічну крапку? Чи зможе спокійно жити далі? Чи не поставить тим фінальну трагічну крапку власному життю? Цього не відала, однак те непокоїло щораз більше.

Не раз піймала себе на думці, що їй хочеться взяти й одним махом делейтнути[3] цей клятий файл, щоби був їй спокій. Але щось утримувало її. Щось, що сильніше від неї. Мусить його дописати, чого би їй те не вартувало…

Старець у чорному зношеному пальті сидів поблизу тролейбусної зупинки на складених шматках картону й вистукував по днищу старого відра якісь ритмічні мотиви, в такт киваючи головою. Пасма посивілого волосся спадали до плечей; зовсім біла, до грудей, борода мала розкішний вигляд. Сидів там щовечора. Біля його ніг лежав майже порожній потертий капелюх — зрідка хтось звертав на нього увагу чи підходив, аби кинути милостиню.

Ніла теж не завжди підходила, хоча хотіла майже щоразу. Стояла на зупинці й стежила за ним. Лице старого видавалося просвітленим — мовби знав щось таке, чого не знають усі ці люди, що безперестанку поспішно снували повз нього у якихось важливих для них справах. У постаті його було щось віддалено інтелігентне. А ще — тонкий, майже невловимий натяк на причетність до чогось позаземного.

Коли Ніла наближалась до нього та клала в капелюх п’ять гривень, він миттєво виринав зі свого світу й пильно дивився на неї.

— Як тебе звуть? — одного разу спитав, щоправда, так, начеб уже знав відповідь.

— Ніла… — розгублено відповіла й поспішно відійшла до зупинки.

— Я молитимусь за тебе, Ніло! — стиха кинув їй навздогін.

Щоразу спинялась, поволі розверталась і знов дивилась на нього — вже зануреного у власний світ дивних ритмів, що відбивав пальцями по днищу старого відра.

— Химерний суб’єкт… — якось почула поряд із собою.

Високий чоловік у темно-синьому плащі теж дивився на старого. Не була впевнена, що репліка призначалась саме їй, тож хутко відвела погляд від чоловіка.

— Ви так не вважаєте? — знов озвався він.

Вітер розвівав полами його плаща, поширюючи приємно-терпкуватий запах одеколону. Ніла відчула потужну енергетичну ауру довкола цього чоловіка. Когось він нагадує їй, але кого?

— Радше всі довкола нього химерні. А він — справжній.

Чоловік здивовано глипнув на Нілу.

— Чому ви так думаєте?

— А чому ви вважаєте, що химерний він? Бо відрізняється від натовпу?

— Не можу сказати, що погоджуюся з вами, але мені подобається ваш запал. Ви у всьому так відстоюєте свою думку?

— Лише якщо впевнена в її правильності. Хоча останнім часом я вже ні в чому не впевнена…

Вони сиділи в кав’ярні за рогом і якоїсь миті Ніла відчула: це невипадковий чоловік у її житті, він відіграє в ньому якусь важливу роль. Бо ж з’явився навіщось на життєвому шляху. І з’явився дуже вчасно, в момент наближення до найвищої кризової точки — крайньої межі, за якою мало бути одне з двох: повернення до звичного життя або ж остаточна втрата розуму. Звісно, ні про яке повернення не йшлося, бо те божевілля, що відбувалось тепер у її житті, вже нікуди не подіти, тому найімовірнішим був саме другий варіант.

Стрепенулась. А раптом… раптом він — той покидьок, якого описала в романі? Адже якщо всі попередні описані нею події починають повторюватися в реальності, то, за логікою речей, він мав тепер випірнути зі сторінок у її життя!