– Що таке злочин, мій дорогий друже? Ми їх робимо щодня тисячі!

Я знав лікаря. Він був цинік і скептик. Він любив жінок, горілку й книжки, оправлені в гарні палітурки. Він користувався великим авторитетом у психіатрії і не вірив ні в що і, можливо, саме тому не терпів жадних заперечень.

Але я вирішив не здаватись. Я вирішив довести справу до кінця.

– Я не кажу про тисячі! – вигукнув я нетерпляче. – Я кажу про даний, цілком конкретний і певний випадок.

Старший лікар поклав мені на плече свою волосату руку.

– Яскраво виявлений приклад шизофренії, молодий чоловіче! Класичний приклад, вартий уваги. Раджу, займіться.

Я з обуренням подивився на мого шефа, на його велике темне обличчя, на його під тяжкими зморшками повік зірке хижацьке око яструба.

Мені могли не подобатись ані його байдужість і ледацтво, ані цинічний його епікуреїзм, але я не міг не рахуватися з його досвідом, з розсудливою проникливістю його розуму, з тонкою точністю майже завжди бездоганних його діагнозів.

Але я продовжував обстоювати свою думку. Я уперто твердив:

– Я не можу згодитись. Категорично ні! Жадних ознак хвороби. Цілковита ясність думання!

– І все ж таки!!.

Я знизав плечима.

– Він ще вам нічого не казав про емальовану миску? – спитав мене тоді шеф.

Я похмуро подивився на нього. Ця безглузда манера розмовляти про серйозні речі!.. Я відповів насумрено:

– При чому тут емальована миска? Я зовсім не маю охоти жартувати! Вчора в бібліотеці я читав його філософські твори. Вони геніальні!

– Читати філософські твори пацієнтів, навіть коли вони геніальні, не входить в коло ваших прямих службових обов'язків. Замість цього краще прочитайте історію його хвороби. Це буде корисне й для вас і для нього! – повчально зауважив шеф.

Він поводився зо мною, як з хлопчиком. Я палав гнівом. Я ладен був кинути йому в обличчя якусь грубість, але стримався.

Він нахилив голову і взяв у руку перо, щоб показати, що розмову закінчено. Я вийшов. В безмовній тиші коридору я почув рип одчинюваних дверець шафки, дзвін скла й булькання наливаної рідини. Нещадна пристрасть до алкоголю.

* * *

Я наказав дежурній сестрі розшукати історію пацієнта й негайно принести мені до кабінету.

Я сидів, сповнений люті, і роздратовано стукав пальцями по поруччю крісла.

– Ось прошу! – сказала сестра, безшумно ввійшовши до кімнати.

– Дякую! – сухо відповів я й узяв простягнену мені теку.

Двері я замкнув на ключ. Я не хотів, щоб мені перешкоджали.

Передо мною лежала груба тека з документами й матеріалами. Дати народження, батьки, спадковість. Перенесені хвороби. Освіта, перебіг життя. Після закінчення десятирічки й ІНО аспірантура в ІЧП[2]. В Інституті він спеціалізувався в філософії.

Я перегортаю одзиви про нього професорів і керівників, рекомендації його праць до друку, рецензії, що з'являлися в пресі на його друковані роботи. Усе йде якнайкраще.

Але ось стенограма дискусії в ІЧП з приводу його доповіді: «Етика Ґассенді на тлі механістичної філософії 17 століття». Різнокольорові сторінки тонкого паперу. Сліпий друк копії.

Я читаю зміст виступів. Його обвинувачують у протягуванні ідеалістичної контрабанди, в фідеїзмі, попівстві, антимарксистських ухилах, в геґеліянстві, плехановщині, деборінщині. Йому закидають зв'язки з ворогами народу. Брак пильности з його боку. Його праці оголошені вилазками класового ворога.

Сакральне слово виголошено. Катастрофа сталася. Людина зійшла на ешафот. Трикутній шматок важкої криці з холодним блиском упав униз. Голова, одрубана ножем гільйотини, покотилася до кошика. Візок з трупами прогуркотів по бруківці.

Усе інше тільки подробиці, дрібні необов'язкові деталі. Стандартна формула канцелярського протоколу. Постанова за підписом директора: за протягування ідеалістичних концепцій зі складу аспірантури такогото ім'ярека виключити.

Людини більше немає, є труп, нелюдина, тінь, двійник людини, буття тіні, ілюзія існування. Штучний Голем, тулуб, зроблений з глини, буття заблуканого привиду.

Усе, що б він не робив, стає умовністю, необов'язковою ні для кого, ні для нього, ані для інших. Слідами від дотику пальців людининевидимки. Він носить капелюха на голові, якої немає. Огортає шарф довкола відсутньої шиї. Стоптані черевики взуті на ноги, що йому не належать.

Мрець живе неживим життям вигаданої істоти. Він живе в світі, реальність якого умовна. Можливості наукової роботи для нього закрилися. Те, що він ще може робити, сприймає він як каторгу або знущання. Він влаштовується на посаду вчителя до трудової школи, але він і найменшого поняття не має про те, що він має викладати. Він навіть не намагається пристосувати свій виклад до розуміння 11річних хлопчиків. Хлопчикам, у яких на думці футбол, він розповідає про теоретичні розходження між Ґассенді й Декартом. З нього жаден педагог. На його лекціях стоїть галас і гуркіт, учні входять і виходять, в проходах між партами гуляють у довгої лози. На нього не звертають жадної уваги, так, ніби його зовсім не було в класі.

Та й чи є він насправді?

Його немає. Є зв'язок ланок, що їх фатальної взаємозалежності він розірвати не здібний. За деякий час у школі стає відомим факт його звільнення з аспірантури й причини цього, обвинувачення, висунені проти нього в Інституті червоної професури.

За приховання класово ворожої діяльности, він, як соціально чужий елемент, здіймається з роботи в школі. Я читаю записку райінспектора наросвіти, не позбавлену ортографічних помилок, що остаточно вирішала його долю. Його звільнено зі школи, виключено з профспілки. Усі шляхи для нього замкнені. Тепер він ніщо. Він безробітний.

Буття людини визначають речі. У нього немає жадних речей, нічого з того, що робить людину людиною. У нього немає ні мешкання, ні грошей, ані одягу. Нічого, окрім клунка з рукописами, якого він завжди носить з собою. На ньому ґумовий плащ, піджак без ґудзиків, застьобнутий булавкою, жадної білизни, широкі сірозелені брезентові штани, які носять биндюжники в гаванях портових міст, подерті черевики, підібрані на якомусь смітнику.

Він спить у парадних на цементовій підлозі, підклавши під голову цеглину, якщо йому щастить вислизнути зпід уваги двірників, що б'ють і женуть його, з прокляттями будять і проганяють його геть серед ночі. Коли він встигає заховатись, він примощується спати на купах вугілля коло казанів центрального опалення. Його обід – склянка компоту або киселю й шматок хліба. Він живе надголодь.

Я одсовую теку в сторону. Вона мені не потрібна більше. Я вже нічого не знайду в ній для себе.

Я закидаю руки за потилицю і заплющую очі. Опираючись об спинку крісла, я похитуюсь. Похитуюсь, як сліпі старці при вході до цвинтаря, що вигукують, благаючи милостивців возчувствовати!

Я домальовую в уяві те, що лишилось невідображеним у цих паперах. Конструюю його думки. Творю його таким, яким він повинен бути, не може не бути, відтворюю логіку його алогізму.

Він філософ і, як філософ, він намагається усвідомити те буття, що він його веде, знайти для нього раціональне визначення, підпорядкувати його абстрактно загальній формулі. Він звик мислити систематично. Усе, що він думає, він підпорядковує одній і тій самій думці: я не зробив жадного злочину. Його свідомість отруєна почуттям власної безневинности. Це єдине, про що він думає й може думати. Жадної іншої думки, окрім думки про свою безневинність.

Ця думка розкладає його свідомість.

Жадного пристановища. Глибока ніч. Він раптом прокидається од різкого удару носаком у бік. Двірник, од якого тхне денатуратом, схоплює його за груди й трясе його. Піджак тріщить по всіх швах. І згадка про долю вбрання поглинає все інше. Двірник тягне його вниз, одчиняє двері й викидає на вулицю, в сніг, в темряву ночі. Він підводиться й мовчки, похитуючись, іде далі, в сподіванці знайти випадково незамкнені двері.