Головне в житті — аби про все були апріорні судження. І справді видається, що загал хибить, а індивіди завжди мають слушність. Слід остерігатись і з цього не виводити правил поведінки: зовсім нема потреби формулювати їх, щоб потім дотримуватись. Є лише дві речі: кохання — в усьому розмаїтті його виявів — з милими дівчатами і музика «Нового Орлеана» та Дюка Еллінгтона. Все інше має зникнути, бо воно негарне, і кілька наступних сторінок доведення цілком спираються на факт правдивості всієї історії, бо вона вигадана з початку й до кінця. Власне, її матеріальне втілення полягає здебільша у проекції — здійснюваній упереджено й емоційно — реальності на площину асоціацій, яка, проте, нерівна, ба навіть хвиляста й усе викривлює. Ви побачите, що вдавшись до цієї методи, шкодувати нема підстав.

Новий Орлеан, 10 березня І946 р.

Колен завершував туалет. Вийшовши з ванни, він обкрутив навколо стегон широкого пухнастого рушника, непокритими зосталися ноги і тулуб. Взяв з полиці пульверизатор і пахучою рідиною скропив своє ясне волосся. Бурштиновий гребінець розділив шовковисту кучму на довгі жовтогарячі пасма, подібні до борозен, що їх бешкетник проорює виделкою на поверхні абрикосового джему. Колен поклав гребінця і, взявши щипчики для нігтів, став навскіс підрізати кінчики темних вій, аби надати своєму поглядові загадковості. Цю процедуру доводилося повторювати, бо вії відростали дуже швидко. Після цього Колен запалив невелику лампочку над побільшувальним дзеркалом і нахилився, щоб перевірити стан своєї шкіри. Навколо крил носа проступало кілька вугрів. Побачивши у дзеркалі свою бридкість, вугрі чимдуж позалізали під шкіру, і Колен, задоволений, вимкнув світло. Зняв обкрученого навколо стегон рушника і одним з його ріжечків почав протирати на ногах проміжки між пальцями, аби позбутися навіть решток вологи. В дзеркалі можна було бачити всю його постать, схожу на білявця, що грав роль Сліма в «Hollywood Canteen». Голову він мав круглу, вуха маленькі, ніс прямий, шкіру золотаву. Раз по раз він усміхався, наче немовля, і через те на підборідді з’являлась ямочка. Юнак був досить високий, худорлявий, цибатий і тендітний. Ім’я Колен, мабуть, пасувало йому. З дівчатами він розмовляв лагідно, з хлопцями — привітно. Колен майже завжди був у доброму гуморі, решту часу він спав.

Колен випустив воду, проткнувши діру на дні ванни. Вимощена керамічною яскраво-жовтою плиткою підлога у ванній кімнаті мала ухил і спрямовувала воду до отвору, розміщеного якраз над столом пожильця з нижнього поверху. Проте нещодавно той, навіть не попередивши Колена, пересунув стіл, і вода нині стікала на його буфет.

Колен уступив у сандалі з кажанячої шкіри й надягнув елегантний хатній костюм: вельветові темно-зелені, мов вода у глибинах, штани і піджак з брунатної калам’янки. Почепив рушника сушитися, поклав килимок з-під ніг на край ванни і посипав його зернистою сіллю, щоб витягти із тканини всі рештки води. Килимок заслинився, утворивши цілі грона невеличких мильних бульбашок.

Вийшовши з ванної кімнати, Колен повернув до кухні, щоб поглянути, як доварюється страва. Як і кожного понеділка, ввечері на обід мав з’явитися Шик, що жив неподалік від Колена. Щоправда, була лише субота, але Колен нетерпеливився, прагнучи побачити Шика й почастувати гостя добірними стравами, що їх натхненно готував Ніколя, його новий куховар. Шик, як і сам Колен, досяг двадцятидворічного віку — вони були однолітки — і мав такі ж як у нього літературні вподобання, проте був не такий грошовитий. Колен був досить заможний, щоб жити без усякого клопоту й не працювати задля інших. Натомість Шик мусив щотижня ходити до міністерства — навідати дядька й виканючити в нього трохи грошей, бо його власний інженерний фах не дозволяв йому жити на рівні робітників, якими він керував; а керувати людьми, що краще вдягнені і краще нагодовані, ніж ти, — дуже важко. Колен якомога прагнув допомогти своєму приятелеві і запрошував його на обід, тільки-но траплялася нагода, але Шикове самолюбство зобов’язувало Колена виявляти розважливість і не показувати, надто часто ласкаво приймаючи гостя, ніби він хоче йому допомогти.

Коридор до кухні аж сяяв, бо був засклений обабіч і з кожного боку виблискувало сонце: Колен любив світло. В коридорі майже всюди видніли мосяжні, старанно начищені краники. Сонячне проміння вигравало на краниках, створюючи феєричні ефекти. Коли воно отак видзвонювало на краниках, кухонні мишки полюбляли пускатися в танець і наздоганяти невеликі кульки, на які розбивалися промені, досягши підлоги; кульки видавалися краплинами жовтої ртуті. Йдучи, Колен погладив одну з мишок — невеличку, з довгими чорними вусами і сірою напрочуд лиснючою шерстю. Куховар годував мишей дуже добре, проте не давав їм гладшати. Вдень мишки не зчиняли ніякого рейваху і гралися тільки в коридорі.

Колен трутив емалеві двері, що вели до кухні. Куховар Ніколя прикипів до дошки з приладами, сидячи перед так само емалевим ясно-жовтим пультом із вічками циферблатів, що відповідали розмаїтому кулінарному приладдю, розміщеному вздовж стін. Стрілочка електричної печі, підрегульованої для смаження індички, хиталася між «майже» й «цілком готова». Надходив час виймати її з печі, Ніколя натис зеленого гудзичка, що випускав чутливий щуп. Щуп без усякого опору ввійшов углиб, і стрілка зразу зупинилася на позначці «цілком готова». Швидким рухом Ніколя вимкнув живлення печі й увімкнув пристрій для підігріву тарілок.

— Ну як, смачно буде? — запитав Колен.

— Нехай пан навіть не сумніваються, — відповів Ніколя. — В індички оптимальні розміри.

— Що ж, а яка в нас перекуска?

— Ох, цього разу я нічого не вигадував. Я обмежився плагіатом з Гуффе.

— Ви собі вибрали, мабуть, найдоскіпливішого метра! — вигукнув Колен. — І яку ж частину його праці ви відтворюєте?

— Ідеться про шістсот тридцять восьму сторінку його «Куховарської книги». Зараз я вам прочитаю цей уступ.

Колен сів на стільчик, оббитий губчатою гумою і покритий зверху лискучим шовком, барви якого пасували до кольору стін, і Ніколя почав читати:

— «Запечіть у тісті паштет як для перекуски. Почистіть великого вугра і розріжте його на шматочки по три сантиметри. Шматочки вугра покладіть до каструлі, додайте білого вина, солі, перцю, порізану кружальцями цибулю, листя петрушки, чебрець, лаврове листя і трохи гострого часнику».

— Я не зміг загострити його як слід, — урвав читання Ніколя, — бо точило надто вже стерте.

— Я куплю нове, — проказав Колен.

Ніколя читав далі:

— «Зваріть. Витягніть вугра з каструлі й покладіть на деко. Юшку процідіть крізь шовкове сито, додайте іспанки і уварюйте, аж поки соус стане непрозорим. Процідіть крізь грубе сито, полийте вугра соусом і дайте йому покипіти дві хвилини. Викладіть вугра на паштет, обкладіть по краю квашеними грибами, посередині вмостіть купку молочка коропів. Полийте страву рештками соусу».

— Гаразд, — похвалив Колен, — гадаю, Шикові це сподобається.

— Я, на жаль, не знайомий із паном Шиком, — сказав Ніколя, — та якщо це йому не сподобається, наступного разу я приготую чогось іншого і в такий спосіб зможу майже з певністю встановити просторовий порядок його вподобань і відраз.

— Звичайно! — потвердив Колен. — Ніколя, я вже йду від вас. Я накриватиму стіл.

Колен знову пройшов коридором, проминув передпокій і ступив до їдальні, що правила й за салон, де ясно-блакитний килим і рожево-бежеві стіни звістували відпочинок для ока.

Кімната приблизно в чотири метри завширшки і п’ять — завдовжки двома довгастими вікнами виходила на вулицю Луї Армстронга. Дзеркальні шибки відсувались убік, тож упускали до кімнати весняні пахощі — якщо, звісно, ними повнилася вулиця. Навпроти вікон стояв граційний дубовий стіл. Обабіч столу розмістилися під прямим кутом дві лави, два інші боки займали два стільці з блакитними сап’яновими подушками, що дуже пасували до решти обстави. До меблів цієї кімнати належали, окрім того, низенька довга шафа, де зберігалися платівки, програвач найновітнішої моделі та ще одна шафка, симетрична першій: у ній були рогатки, тарілки, склянки та інше начиння, що його використовують для їжі цивілізовані народи.