— Скільки тобі років? — запитала вона майже пошепки.

— Двадцять дев’ять, — відповів Ніколя.

— Подивись…

Ніколя порахував. Виходило тридцять п’ять.

— Нічого не розумію, — розгубився він.

— Це, певне, якась помилка, — втішала його Аліса. — Адже тобі можна було дати не більше двадцяти дев’яти років.

— Мені всі давали двадцять один.

— Дарма, це якось уладнається

— Ох, які в тебе гарні коси, — сказав Ніколя. — Таж заходь до кімнати, побачиш Хлою.

— Що ж тут відбувається? — замислено казала Аліса.

— Ох, це через ту хворобу. Вона сплутала нам усе. Але тільки-но Хлоя одужає, я помолодшаю.

Хлоя лежала на ліжку, вдягнена в бузкову шовкову піжаму і в довгий помаранчево-бежевий простібаний сатиновий халат. Навколо неї стояло багато квітів, надто орхідей і троянд. Були також гортензії, гвоздики, камелії, квітучі гілочки персика й мигдаля, а ще оберемки жасмину. Хлоїні груди були розкриті і біля правої на бурштиновій шкірі яскраво вирізнявся широкий синій віночок. Її вилиці покривав рум’янець, очі блищали, дарма що були сухі, легке шовкове волосся наелектризувалося.

— Ти застудишся! — скрикнула Аліса. — Вкрийся!

— Ні, — відповіла Хлоя. — Так треба. Це таке лікування.

— Які прекрасні квіти! — зачудувалася Аліса. — Та Колен зруйнується через них, — весело додала вона, щоб Хлоя всміхнулася.

— Так, — кволо всміхнулася Хлоя. — Він шукає собі роботу. Саме тому його й нема, — сповістила вона дуже тихо.

— Чому ти так розмовляєш? — запитала Аліса.

— Я хочу пити, — чи то сказала, чи то зітхнула Хлоя.

— Ти справді п’єш тільки дві ложки на день?

— Так.

Аліса нахилилась до неї й поцілувала:

— Ти скоро одужаєш.

— Атож, — мовила Хлоя. — Завтра Ніколя повезе мене в машині.

— А Колен? — запитала Аліса.

— Він залишиться. Йому треба працювати. Мій бідолашний Колен! У нього вже немає фальшонів.

— Чому?

— Через квіти.

— Воно що, росте? — пробурмотіла Аліса.

— Латаття? — майже нечутно спитала Хлоя. — Ні, я гадаю, що воно в’яне.

— Отже, тобі полегшало?

— Так, — відповіла Хлоя. — А пити однак хочеться.

— Чого ти не запалюєш світла? Адже тут дуже темно.

— Це лише віднедавна, — сказала Хлоя. — Лише віднедавна. Нічого не можна вдіяти. Хіба спробуй…

Аліса покрутила вимикач і навколо лампи з’явилося слабеньке сяєво.

— Лампи вмирають, — сказала Хлоя. — І стіни звужуються. І вікно, ось тут, теж.

— Невже? — здивувалась Аліса.

— Подивись.

Широка засклена шибка, що тяглась уздовж усієї стіни, обернулась тепер на два довгасті заокруглені прямокутнички. Посередині шибки утворилася своєрідна перетинка, що з’єднувала обидва краї й не пропускала світла. Стеля значно присіла, а поміст, на якому стояло ліжко Колена й Хлої, майже не підіймався над підлогою.

— Як це все могло статися? — допитувалась Аліса.

— Не знаю… Дивись, онде трохи світла.

Увійшла чорновуса мишка, несучи невеликий уламок плитки з коридора, що вів на кухню, уламок яскраво світився.

— Оце лиш стає дуже темно, — пояснила Хлоя, — як вона мені приносить якусь скалку. — І погладила тваринку, що поклала уламок на стіл біля узголів’я. — Все ж як добре, що ти, Алісо, провідала мене.

— Ох, ти ж знаєш, що я тебе дуже люблю.

— Знаю, — відповіла Хлоя. — А як там Шик?

— Ах, усе гаразд. Він купив мені цей костюм.

— Дуже гарний, — похвалила Хлоя. — І личить тобі. — Й ураз замовкла.

— Тобі погано? — занепокоїлась Аліса. — Бідолашна.

Нахилилась і погладила Хлою по щоці.

— Так, — застогнала Хлоя, — я дуже хочу пити.

— Розумію, — мовила Аліса. — Якщо я тебе поцілую, тобі не так хотітиметься.

— Авжеж.

Аліса нахилилася до неї.

— Ох! — зітхнула Хлоя. — Які в тебе губи вологі.

Аліса всміхнулася. Її очі заіскрилися слізьми.

— Куди ти їдеш? — запитала вона.

— Не дуже далеко, — відповіла Хлоя. — В гори. — Повернулась на лівий бік і запитала: — Ти дуже кохаєш Шика?

— Так, але він більше кохається в книжках.

— Не знаю, — сказала Хлоя. — Напевне, це правда. Якби я не побралася з Коленом, я б дуже хотіла, щоб з ним жила саме ти.

Аліса знову поцілувала Хлою.

Шик вийшов з книгарні. Там не було нічого цікавого для нього. Він ішов, задивившись на власні ноги, взуті в червоно-бурі черевики, і здивувався, побачивши, що одна нога намагається потягти його в один бік, а друга — в протилежний. На кілька хвилин Шик замислився, потім подумки провів бісектрису утворюваного кута і подавсь уздовж тієї лінії. Він мало не потрапив під колеса дебелого таксі і завдячував власним спасінням тільки граційному стрибкові; стрибнувши, він збив з ніг перехожого, що лайнувсь і опинився в лікарні, де йому надали допомогу.

Шик пішов далі, дивлячись просто себе: попереду видніла книгарня — на вулиці Джіммі Нуна; мальована вивіска книгарні імітувала «Mahogany Hall de Lulu White». Шик пхнув двері, вони брутально віддали той поштовх йому назад, і, не наполягаючи далі, він зайшов крізь вітрину.

Книгар палив люльку миру, сидячи на повному зібранні творів Жюля Ромена, що саме для цього й написав їх. У нього була дуже гарна люлька миру — з верескової глини, — а натоптував він її оливовим листям. Збоку від нього стояла ще миска для блювотини, лежала волога серветка для охолодження скронь і пляшечка м’ятної горілки, яка мала посилювати дію люльки.

Книгар підвів на Шика безживний смердючий погляд:

— Чого вам треба?

— Подивитися книжки.

— Дивіться, — дозволив книгар і схилився над мискою, проте цього разу потяги були несправжні.

Шик пройшов углиб книгарні. Увесь її дух немов заохочував до відкриття. Ступаючи, Колен роздушив кілька комах. Тхнуло старою шкірою і димом оливового листя — чи, радше, огидним смородом.

Книжки були складені за абеткою, проте книгар до ладу не знав абетки, і Шик знайшов Партрів закуток між літерами Б і Т. Підніс до ока лупу і заходився досліджувати оправи. Дуже скоро на примірнику книжки «Неонопис», славетної критичної розправи про світляні вивіски, він виявив цікавий відбиток пальця. Перейнявшись гарячковим неспокоєм, Шик витяг із кишені коробочку, де окрім пензлика з м’яким волосом були порошок для фіксації і «Пам’ятка взірцевого шпига», написана каноніком Вуйє. Він працював дуже старанно, порівнюючи відбиток з картонкою, яку дістав з гаманця, і, насилу зводячи дух, зупинився. То був автентичний відбиток вказівного пальця лівої руки самого Партра і досі його ніхто не міг виявити десь-інде, окрім старих Партрових люльок.

Притиснувши до серця неоціненну знахідку, Шик повернувся до книгаря.

— Скільки за цю?

Книгар поглянув на книжку і глузливо посміхнувся:

— Ага! Ви таки знайшли її!

— А що в ній незвичайного? — вдавано здивувався Шик.

— Ух! — пирснув книгар, випустивши люльку, що впала в миску й погасла. Книгар вилаявся і задоволено потер руки, радіючи, що йому вже не доведеться смалити ту гидоту.

— Я запитую вас… — наполягав далі Шик.

Мужність зраджувала його, серце несамовито й уривчасто гупало в грудях.

— Ха-ха-ха! — аж захлинався книгар, покотившись з реготу і впавши на землю. — Ото простак!

— Послухайте, — розгубився Шик, — поясніть мені…

— Коли я згадую, — заговорив книгар, — що для того, аби дістати цей відбиток, я мусив не раз запрошувати його викурити зі мною люльку миру й опанував штукарство, щоб останньої миті замінити люльку на книжку…

— Гаразд, — мовив Шик. — Якщо ви вже знаєте, то скільки?

— Недорого, — відповів книгар, — але в мене є й кращі речі. Зачекайте хвилинку.

Підвівся, зайшов за невисоку перегородку, що ділила книгарню навпіл, щось пошукав і одразу повернувся.

— Ось, — сказав він, кинувши на прилавок штани.

— Що це? — стривожено буркнув Шик. Усе його єство сповнилось радісного збудження.

— Партрові штани! — гордо оголосив книгар.