— Дослід не вдався, — зазначив Колен.

— Авжеж, — погодився Шик. — Але все-таки вона зразу не пішла. Тоді я й кажу: «Я йду сюди», а вона на те: «А я ні». — І додала: — «Мені сюди».

— Дивовижно, — чудувався Колен.

— Тоді я й кажу: «Мені теж», — провадив далі Шик. — І був з нею всюди, куди вона ходила.

— І чим це закінчилося?

— Ет! — мовив Шик. — Настав час укладатися в ліжко…

Колен захлинувся стравою і випив з півлітра бургундського, перше ніж зміг оговтатись.

— Завтра я йду з нею на ковзанку, — знову заговорив Шик. — Завтра ж неділя. Ти підеш з нами? Ми вибрали ранок, коли людей ще не дуже багато. Для мене це, правда, заморока, — додав він, — бо ковзаюсь я не дуже добре. Зате ми зможемо поговорити про Партра.

— Я прийду, — пообіцяв Колен. — Я прийду з Ніколя. — Може, в нього є ще одна небога…

Колен вийшов з метро і піднявся сходами. Він вийшов не туди, куди слід, і став ходити довкола, аби зорієнтуватись. Витягши жовту шовкову хусточку, визначив напрям вітру, і барва хусточки, вхоплена вітром, покрила велику неправильної форми споруду, що зразу прибрала контурів ковзанки «Молітор».

Колен проминув зимовий басейн перед ковзанкою і через бічні двері ввійшов до того скам’янілого організму, подолавши подвійну гру проворних скляних дверей із мідними штабами. Витяг свою абонементну картку, яка підморгнула контролерові двома вже пробитими круглими дірами. Контролер по-змовницьки всміхнувся, а проте і втретє проштрикнув жовтогарячий картон, картка осліпла. Колен, не переймаючись, поклав її до свого кабанця з гаманцевої шкіри й повернув ліворуч у застелений гумовим килимком коридор, що вів до одягальних кабінок. Вільних місць на першому поверсі вже не було, тож Колен піднявся бетоновими сходами, пройшов повз довгих, мов тичка, істот, що поспинались на вертикальні металеві полози і, попри очевидні перешкоди, силкувались якнайприродніше стрибати. Служник у білому светрі відкрив йому кабінку, взяв на чай — хоча ті гроші, певне, в нього йшли на м’ясиво, бо він, здається, жити не міг без брехні, — і залишив Колена в цій комірчині, спершу написавши грудочкою крейди його ініціали на чорному, для того й зробленому квадраті з внутрішнього боку дверей. Колен помітив, що в чоловіка голова не людська, а пташина, і не міг збагнути, чому його взяли до обслуги ковзанки, а не до обслуги басейну.

З крижаної доріжки піднімався овальний гамір, урізноманітнений музикою повсюди розставлених гучномовців. Скрегіт і шурхіт ковзанів іще не досягли того гучного рівня в часи напливу публіки, коли звуки вже скидаються на чвиркіт багнюки, коли сльотавого дня бруківкою суне полк війська. Колен шукав очима Алісу й Шика, але на кризі їх не було. Ніколя мав прийти згодом: він залишився поратись на кухні, щоб зварити обід.

Колен розв’язав шнурки на черевиках і помітив, що в них відірвалися підошви. Він витяг із кишені моток пластиру, але побачив, що його дуже мало. Тоді поставив черевики в калюжку, що зібралася під бетоновою лавою, і полив їх концентрованими добривами, щоб шкіра повідростала. Натяг на ноги вовняні шкарпетки з широкими почережними жовтими і фіалковими смугами і взув ковзанярські черевики. Полози його ковзанів поділялися спереду надвоє, що дозволяло набагато легше змінювати напрям руху.

Колен вийшов, спустився на поверх нижче. Коли він ступав дірчастим гумовим килимком, що встеляв бетонові коридори, йому трохи викручувало ноги. Тієї миті, як Колен уже було наважився ступити на доріжку, він мусив, аби не впасти, чимшвидше відсахнутися, піднявшись на дві дерев’яні сходинки: одна ковзанярка, орлицею стрибнувши в повітря, знесла велике яйце, що розбилося біля Коленових ніг.

Поки один з прибиральників згортав уламки шкарлупи і слиз, Колен побачив Шика й Алісу, що виходили на доріжку з іншого боку. Колен махнув їм рукою, хоча вони нічого не побачили, й помчав просто до них, не врахувавши, що всі рухалися по колу. Через те стала швидко рости купа обурених ковзанярів, до яких щосекунди прибивались нові катальники, відчайдушно махаючи руками, ногами, звиваючись плечима і всім тілом, перше ніж упасти на тих. що вже лежали долі. Сонце розтопило поверхню криги і з-під купи людських тіл чулося хлипання води.

Невдовзі на тій купі опинилось дев’ять десятих ковзанярів, і Шик та Аліса стали майже єдиними господарями доріжки. Вони під’їхали до живого, ворухливого пагорба і Шик, упізнавши роздвоєні Коленові ковзани, схопив Колена за кісточки й витяг з загальної купи. Друзі поручкалися. Шик представив Алісу і Колен став ліворуч від неї, бо з правого боку дівчини примостився Шик.

Друзі відступили до правого краю доріжки, аби не заважати прибиральникам, що, зневірившися знайти в чималій купі жертв щось інше, крім окремих і нецікавих частин та фрагментів розпаду особистості, вхопилися за скребки і прибрали всю масу полеглих, згорнувши її до стічної ями, виспівуючи при цьому гімн ковзанки «Молітор», складений 1709 р. Вайяном-Кутюр’є, і починався він так:

Усі ці дії й гудки клаксона, що раз у раз виривалися з безладного шуму, мали примусити здригнутись від непогамовного страху навіть найзагартованіші душі.

Ковзанярі, що стояли на ногах, оплесками схвалили ініціативу, і невдовзі все те місиво тіл провалилось у яму, віко закрилося. Шик, Аліса й Колен притьмом помолилися й закружляли на майданчику.

Колен обдивлявся Алісу. Хоч як дивно, а вона була зодягнена в білий джемпер і жовту спідницю. Черевички в неї жовто-білі, а ковзани — хокейні. Її ноги облягали димчасті шовкові панчохи і білі шкарпетки, закочені на халявки невисоких черевиків із білими шнурками, тричі обкрученими навколо гомілки. А ще дівчина мала яскраво-зелену косинку на шиї і біляві напрочуд буйні коси, що обрамляли обличчя густою хвилястою масою. На світ вона дивилася широкими синіми очима, а за її просторові межі правила пружна золотава шкіра. Руки й литки вона мала кругленькі, стан тонкий, а її груди випиналися так опукло, що поставали перед очима мов на світлині.

Колен став дивитися в інший бік, аби поновити душевну рівновагу. В цьому йому пощастило і, опустивши очі, він запитав у Шика, як той почувається після паштету з вуграми.

— Навіть не згадуй мені про нього, — відповів Шик. — Я рибалив у своєму крані цілісіньку ніч, хотів подивитись, може, й там є вугор. Але в мене траплялися самі струги.

— Ніколя і з них би зготував чудову страву! — запевнив Колен. — У вас, — додав він, звертаючись уже до Аліси, — навдивовижу обдарований дядько.

— Ним пишається вся наша родина, — мовила Аліса. — Моя мати досі побивається, що побралася з якимсь викладачем математики, тоді як її брат досяг у житті такого блискучого успіху.

— Ваш батько викладає математику?

— Так, він професор Колеж де Франс і член, здається, Академії або чогось такого, — казала далі Аліса. — У тридцять вісім років то така мізерія… Йому годилося б докласти більших зусиль. На щастя, є ще дядько Ніколя.

— А хіба він не мав прийти сюди сьогодні? — спитав Шик.

Від ясних Алісиних кіс розливалися ніжні пахощі і Колен трохи відступив.

— Гадаю, він трішки спізниться. Вранці в нього з’явилась нова ідея… От якби ви вдвох прийшли до мене обідати?.. Тоді б ми й побачили, що то.

— Чудово, — мовив Шик. — Але якщо ти гадаєш, ніби я прийму таку пропозицію, то в тебе дуже викривлені уявлення про світ. Тобі слід запросити когось четвертого, ще одну дівчину. Я не хочу, щоб Аліса йшла до тебе, ти її спокусиш гармоніями свого піаноктейля, а мені це не вподоби.

— Ого! — запротестував Колен. — Послухайте, що він верзе!

Відповіді Колен не почув, бо довготелесий чолов’яга, що вже хвилин п’ять провадив демонстрацію швидкості, саме проскочив у нього між ногами, зігнувшись так, що носом мало не скородив кригу, і створений чолов’ягою повітряний вихор підняв Колена на кілька метрів. Колен ухопився за край галереї другого поверху, підтягнувся і зразу ж упав біля Шика й Аліси, незграбно навалившись на неї.