– І тоді треба поставити себе в небезпечну або трішки безпорадну ситуацію, – вів далі Вольф. – Добре, коли це робиш не зовсім навмисно, як у моєму випадку.

– А чому не цілком ненавмисно? – спитала Ліль.

– Ця дещиця навмисного необхідна, аби сказати тобі, коли стане страшно: «Ти сам цього прагнув».

Так пояснив Вольф.

– Хлоп’яцтво, – відгукнулася Ліль.

Клітка перемістилася з вказівного пальця на мізинець. Вольф споглядав за роботою жуків.

– Ні кольору, ні запаху, ні мелодії, – сказав він, загинаючи пальці. – Все це хлоп’яцтво.

– А жінка? – запротестувала Ліль. – Як щодо жінки?

– Жінка – ні. Жінка вже буде четвертою.

Вони помовчали.

– Ти заповзявся говорити мені страшенно зарозумілі речі, – сказала Ліль. – Та хоча й існує нехитрий спосіб тебе присадити, я не хочу ламати об тебе свої нігті. Мені було так важко дати їм лад. Тому ти візьмеш Лазулі й підеш провітришся. Порозважайтесь, це буде вам на користь. Та не забудь гроші.

– Коли дивишся на все звідти, зсередини, сфера твоїх інтересів істотно звужується.

– Ти вічний зневірник, – сказала Ліль. – Дивно, як ти не кидаєш оце «все» з такими думками. Проте, ти не все ще спробував…

– Ліль, моя Ліль, – сказав Вольф.

Вона здавалася такою теплою в своєму блакитному пеньюарі. Її гаряче тіло пахло милом і парфумами. Вольф поцілував її в шию.

– Принаймні з вами я спробував усе? – спитав він трішки задерикувато.

– І найкращим чином, – відповіла Ліль. – Сподіваюсь, ти на цьому не спинишся… Не лоскочи мене, попсуєш мої нігті. Тому мені було б краще, якби ти разом зі своїм помічником пішов клеїти дурня деінде. І щоб до вечора я тебе не бачила, чуєш? І не хочу знати, що ви там робитимете. Ніяких на сьогодні машин. Покуштуй життя на смак, не зациклюйся.

– Сьогодні машина відпочиває, – запевнив Вольф. – Я забув про минуле принаймні на три дні. Чому ти хочеш, щоб я розважався без тебе?

– Я для тебе не дуже веселе товариство, – відгукнулася Ліль, – і сьогодні я не кисну, тому й хочу, щоб ти пішов трошки погуляв. Їди забирай Лазулі. Тільки лишіть мені Грайвесну, чуєш? А то тобі дай волю, так ти Лазулі відрядиш длубатись у нашому бісовому моторі, а сам підеш із нею.

– Ти нерозумна… І дуже підступна, – сказав Вольф.

Він підвівсь і знову нахилився, щоб поцілувати її в персо, бо було так зручно й так вабно.

– Забирайсь! – сказала Ліль і ляснула його вільною рукою.

Грюкнувши дверима, Вольф піднявся поверхом вище й постукав до Лазулі.

Той проказав «уходьте», не підводячись із ліжка.

– Ну, чого похнюпився? – спитав Вольф.

– А, ну його… – набурмосено відмахнувсь Лазулі.

– Уставай. На нас чекає гульбище.

– У якому стилі? – спитав Лазулі.

– У стилі легковажних парубків.

– Тобто Грайвесну я не беру? – уточнив Лазулі.

– Які можуть бути запитання, – відповів Вольф. – Де вона, до речі?

– У себе, – відповів Лазулі. – Робить манікюр. Тьху!

Вони зійшли наниз. Тут Вольф спинився.

– А ти радістю не сяєш, – подививсь він на Лазулі.

– Ви теж, – відповів той.

– Зараз чогось хильнемо. В мене є сухарик, урожаю тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року, беріг як знав. Заспокоює нерви.

Він завів Лазулі до їдальні й відчинив буфет. На полиці стояла пляшка вина.

– Вистачить. Ну що, з дула? – спитав Вольф.

– А чого ж, – погодився Лазулі. – По-чоловічому!

– Щоб не сумнівались! – додав Вольф, аби скріпити ухвалу.

– Хвіст пістолетом! – вигукнув Лазулі, поки Вольф пив. – Новим членам товариства – слава! Не випивайте все, лишіть і мені.

Вольф утер губи затиллям долоні.

– Не нервуйся так.

– Ковть! – відповів Лазулі й докинув: – Я страшенний облудник.

Усвідомивши свою цілковиту непотрібність, порожня пляшка повужчала, осіла, дзенькнула і щезла.

– Гайда! – закричав Вольф.

І вони рушили, рубаючи крок літографським олівцем на відтинки. Веселе заняття.

Машину обійшли з правого борту. Перетнули Квадрат. Пролізли крізь вилом. Ось і шлях.

– Що робитимем? – спитав Лазулі.

– Чіплятимем теличок, – сказав Вольф.

– Клас! – вигукнув Лазулі.

– Ти сказав «клас»? Це мої слова. Ти нежонатий, – закрутив головою Вольф.

– Правильно, – відказав Лазулі, – саме тому мені й належить веселитися, не озираючись на задні.

– Ну гаразд, – погодився Вольф. – Тільки Грайвесні не розповідай.

– Та вже ж, – процідив крізь зуби Лазулі.

– А то вона відвернеться од тебе.

– Не знаю, не знаю, – лукаво мовив Лазулі.

– Хочеш – я спробую? – тим самим тоном запропонував Вольф.

– Ліпше не треба, – зізнався Лазулі. – Але чому, Боже мій, я не маю на це права?

– І справді, – докинув Вольф.

– З нею в мене не все гладенько. З нею я ніколи не буваю сам на сам. Щоразу, як підходжу до неї сексуально, чи радше сердечно, з’являється якийсь чоловік… – Він на хвильку замовк. – Я просто здурів Усе це таке ідіотство… Вважатимем, що я нічого не казав.

– З’являється чоловік? – перепитав Вольф.

– Так. І тоді я знічуюся, – сказав Лазулі.

– Що він робить?

– Дивиться.

– Куди?

– На нас.

– Але стривай… це йому має бути ніяково, – пробурмотів Вольф.

– Ні, – заперечив Лазулі. – Бо саме через нього я й не можу зробити нічого сороміцького.

– Га-а-арно брешеш, – сказав Вольф. – Коли це ти придумав? А чи не простіше було б зізнатись Грайвесні, що вона тобі більше не люба?

– Вона люба мені… – простогнав Лазулі. – Ще й яка люба!

Місто наближалось маленькими хатками-пуп’янками, майже дорослими напівбудиночками, спорудами з вікнами ще наполовину в землі і вже зовсім стиглими будинками в розмаїтті запахів та барв. Вольф і Лазулі пройшли головною вулицею, завернули в квартал закоханок, проминули золоту браму, а далі пішли суцільні розкоші. Чола декотрих будинків були вимощені бірюзою, декотрих – рожевим базальтом. Землю всуціль устилав густий хутряний килим нудотно-солодкого цитринового кольору. Де-не-де виднілися прозорі, як вода, бузкові бані з тонких кристалів та різьбленого скла. Лампіони на пахучому газі освітлювали номери будинків, біля яких можна було спинитись і на кольоровому телеекрані побачити, чим займаються мешканки чорних оксамитових будуарів з блідо-палевим освітленням. Тихесенька сірчаста музика паралізувала шість нижніх хребців. Вільні від роботи закоханки лежали перед дверима своїх будинків під кришталевими ковпаками, по яких струменями стікала трояндова вода. Це розслабляло й разом з тим приводило до тями.

На скляних банях крізь габу червоного туману інколи прозирали химерні малюнки.

По вулиці чалапало кілька трохи очманілих чоловіків. Ще кілька, розлігшись попід будинками, замріяно дивились на небо й набиралися сил. Краї тротуарів були вислані м’якеньким на дотик еластичним мохом, що підбивав цитринове хутро. Стічними трубами будинків, зробленими з товстого скла, крізь яке легко можна було помітити все, що відбувалось у великих кімнатах, струменіла червона пара.

Заквітчані пишними віночками, усюди походжали рознощиці перцю та шпанської мухи, носячи в руках металеві таці, з яких парували гарячі сендвічі.

Вольф і Лазулі посідали на тротуар. Повз них, наспівуючи вальс-бостон, пройшла висока темношкіра рознощиця з гнучкою статурою і ледь торкнулася своїми гладесенькими стегнами Вольфової щоки. Від неї пахло піщаними островами. Вольф випростав руку, спинив її й провів пальцями по темній шкірі, під якою відчувалися дужі м’язи. Дівчина сіла між ними, і вони всі втрьох заходилися їсти сендвічі з перцем. Після четвертої порції повітря довкола їхніх голів задрижало, і тоді Вольф зручно влігся в струмочку. Рознощиця вмостилась поруч. Вольф лежав горічерева, дівчина – на животі, спершись на лікті. Час від часу вона вкладала йому до рота новий сендвіч. Лазулі звівся на ноги й заходивсь виглядати рознощицю трунків. Підійшла дівчина з напоями, і вони хильнули по чарці ананасової, гострої й пекучої.