– Ви переграєте, – сказав він Навсіхпарусахові. – Як тепер, по-вашому, я її витягну, всадили з такою силою…

Він схилився над кривавою цятою, видобув з кишені пінцет з хромованої криці і обережно копирснув ранку. Відтак розвів пінцет, і на кахляну підлогу впала блискуча червона голка. Лазулі пойняла нерішучість.

– Дуже хочу спробувати, – пояснив він Вольфові, – але не дуже певен, що це мені так, як і їм, буде до смаку.

Судак уже вистріляв свої десять голок. Руки йому ходили ходором, він як риба хапав ротом повітря. Очі закотились, відкрилися самі білки. Його вдавило в спинку шкіряного крісла і скрутило в судомі.

Лазулі крутнув ручку, що міняла мішені, і знерухомів.

Перед ним стояв чоловік у чорному й печально дивився на нього. Лазулі протер очі.

– Вольфе! – тихо гукнув він. – Ви бачите його?

– Кого? – не зрозумів Вольф.

– Чоловіка переді мною.

Вольф подивився.

І йому все набридло.

І захотілося все кинути й піти.

– У тебе дах поїхав, – сказав він Лазулі.

Тут вони почули якийсь шум. Це знову надто сильно дмухнув Навсіхпарусах і був оштрафований п’ятдесятьма голками в пику. Вид матроса являв собою суцільну рожеву масу. Коли наглядачі тягли його до виходу, він стогнав. Це видовище відвернуло увагу Лазулі від мішені, і він одвів очі. А коли знову подивився на мішень, та опустилась. Лазулі встав.

– Почекайте мене… – пробелькотів він навздогін Вольфові.

Коли вони вийшли на вулицю, весь їхній запал як лизень злизав.

– Навіщо ми пішли з цими моряками? – спитав Лазулі.

– Довкола стільки води. І так мало островів, – зітхнув Вольф.

Вони швидко віддалялись від ігорного кварталу, перед ними виростали чорні брами міста. Подолавши цю перешкоду, обоє опинились у темряві, зітканій з невеселих волокон. Іще година ходу – і вони вдома.

Ішли вони, не питаючи дороги, ребро до ребра, неначе мали витворити Єву. Лазулі трохи накульгував, і його комбінезон з шовку-сирцю зім’явся. Вольф ступав, похнюпивши голову, й лічив кроки. Не багато так пройшовши, він сказав з надією в голосі:

– А чи не податися нам печерами?

– Та звісно ж! – вигукнув Лазулі. – А то тут не протовпитись.

І справді, їм уже втретє за яких десять хвилин на очі навернувся якийсь доволі підтоптаний чоловік. Вольф простяг убік ліву руку, показуючи, що збирається робити поворот, і вони ввійшли в перший-ліпший будинок.

Це була зовсім зелена споруда, що виросла не більш як на поверх, отже там починалась околиця. Зеленими від моху сходами вони спустилися в льох і дістались головного проходу, що обслуговував усю вулицю. Звідти без особливих пригод проникли в печери. Довелось лише вколошкати сторожа, що, зрештою, було ділом неважким: у того лишився один зуб у роті.

Сторож охороняв вузькі двері під круглим склепінням, за якими були нові сходи, що яскріли розсипами крихітних кристалів. Поодинокі ліхтарі вказували дорогу. Під ногами хрумтіли блискітки-камінці. Внизу сходів приміщення ширшало, а повітря стало гарячим і пульсувало, наче кров у артерії.

Перші двісті-триста метрів ішли мовчки. В деяких місцях стіни печери уривалися, відгалужуючи бічні коридори, що вели вниз, і в кожному такому коридорі колір самоцвітів мав своє забарвлення. Камінці були різні: бузкові, ясно-зелені, схожі на опали, від молочно-блакитного до помаранчевого, і здавалось, ніби з тих коридорів на вас дивляться котячі очі. В інших переходах світло ледь мерехтіло, і місця скупчення кристалів пульсували, як маленькі мінеральні серця. Вольф і Лазулі не боялися заблукати – у місто виводила центральна галерея. Лише вряди-годи спинялись, щоб помилуватися грою світла в бічних печерах. На поворотах стояли білі кам’яні лави для відпочинку.

Вольф подумав про машину, яка чекала на нього вночі, і спитав себе, коли він знову повернеться до неї.

– По стінках машинної кліті тече якась рідина, – згадав він.

– Ота, що була у вас на обличчі, коли ви спустилися? – спитав Лазулі. – Така чорна й липуча?

– Вона зробилась чорна, коли я спустився, – відповів Вольф. – Там, усередині, вона була червона. Червона й смолиста, як скипіла кров.

– Це не кров, – сказав Лазулі. – Певне, якийсь конденсат…

– Замінити таємницю словом – це створити нову таємницю, ото й тільки, – промовив Вольф. – Так починається і виникає чаклунство.

– Он як? – вигукнув Лазулі. – А та ваша кліть – не чаклунство? Субстрат ветхих галльських забобонів.

– Яких забобонів? – перепитав Вольф.

– Ви такий, як і всі галли. Боїтеся, що небо впаде на землю, і вживаєте запобіжних заходів – ховаєтесь, щоб нічого не бачити, – сказав Лазулі.

– На Бога, зовсім навпаки, – заперечив Вольф. – Мені хочеться знати, що лишилось позаду.

– І як це там може литися та червона рідина? Звідки б їй узятись? – обурився Лазулі. – Найімовірніше, то конденсат. Але, бачу, вас це не обходить. Що ви там уздріли, зсередини? Ви навіть не знайшли часу розповісти мені, – докірливо сказав Лазулі, – а я ж, що не кажіть, починав з вами. Тепер самі бачите, як вам на все начхати.

Вольф змовчав. Лазулі завагався, потім таки сказав:

– У водоспаді головне – падіння, а не вода.

Вольф задер голову.

– Звідти всі речі бачиш такими, якими вони колись були. Ото і всього.

– І тому ви знову хочете туди повернутись? – спитав Лазулі, саркастично посміхнувшись.

– Ніяке це не хотіння, – відказав Вольф. – Це – фатум.

– Пхе!.. – скривився Лазулі. – Ви мене розсмішили.

– Чому в тебе таке ідіотське обличчя, коли ти бачиш Грайвесну? – спитав Вольф, переходячи в наступ. – Може, поясниш мені?

– Ні, не поясню, – сказав Лазулі. – Мені нічого вам пояснювати, тут нема нічого незвичайного.

– Гадаєш, ти знову в формі, чи не так? – вигукнув Вольф. – Бо в тебе все вийшло із закоханкою? І ти думаєш, ніби зможеш повторити це з Грайвесною? Так от, спи спокійно, як тільки ти знову опинишся з нею сам на сам, той твій тип повернеться і все тобі зіпсує.

– Ні, – сказав Лазулі. – Після того, що мені вдалося, він не повернеться.

– А щойно, коли грали в кров’янку, ти хіба його не бачив? – поцікавився Вольф.

– Не бачив, – сказав Лазулі. Він самовпевнено брехав.

– Брешеш, – сказав Вольф. І додав: – Причому – самовпевнено.

– Скоро вже дійдемо? – спитав Лазулі, змінюючи тему, бо все це ставало просто нестерпним.

– Ні, ще добрих півгодини.

– Я хочу побачити танцюючого негра, – сказав Лазулі.

– На дальшому розгалуженні. Ще хвилини дві, – пояснив Вольф. – Гірше не буде, ти маєш рацію. Ця кров’янка – гра для ідіотів.

– Іншим разом зіграємо краще в поцупон, – сказав Лазулі.

І цієї ж миті вони опинилися в тому місці, з якого було видно танцюючого негра. Нагорі негри більше не танцювали. Раз у раз назбігувався натовп пришелепуватих роззяв, і неграм здалося, що з них насміхаються. Треба було знати, що негри дуже вразливі, і то не без підстав.

Зрештою, що таке біла людина? Це більшою мірою обмаль пігментів, ніж наявність якихось особливих переваг, і тому не зовсім зрозуміло, чому нетяги, які винайшли порох, так звеличили себе над усіма й дозволили собі стромляти носа в царину не менш цікавих розваг, таких, як танці й музика. Тому заради свого спокою неграм не лишилося нічого іншого, як знайти цей закамарок. Печеру охороняв сторож, отже, щоб побачити негра, потрібно було того сторожа вколошкати. Такий акт в очах темношкірих набував сили своєрідного посвідчення: коли вже в тебе таке велике бажання подивитись, значить, маєш право, бо ти довів, що жодні забобони на тебе не діють.

А взагалі, цей негр улаштувався з комфортом. Спеціальна помпа подавала йому знадвору повітря й сонце. Те розгалуження, яке він обрав, було далеко від центрального проходу, мало досить високе склепіння й сяяло гарними хромово-оранжевими кристалами. Тут росли тропічні рослини, що своїми квітками принаджували колібрі й давали майже всі необхідні прянощі. Негрові підігравала музична машина останньої моделі, що могла сама подовгу відтворювати одну й ту саму мелодію. Зранку він репетирував танок уривками, а ввечері виконував цілком з усіма колінцями.