Я сказав, що єдиним наслідком моєї дещо дитячої спроби, коли я заглянув у озеро, було те, що перше химерне вражіння ще поглибилося. Не може бути сумніву в тім, що свідомість швидкого зростання в мене забобонів – чому б мені називати це інакше? – що ця свідомість послужила тільки до того, щоб забобони ще збільшити. Скільки я знаю, такий вже є парадоксальний закон усіх почуттів, що в основі їх лежить страх. І, може, тільки з цієї причини, коли я перевів знову очі на самий замок з образу його в озері, в уяві моїй виросла дивна вигадка, вигадка настільки смішна, що я згадаю її лише, щоб показати творчу силу почуттів, що мене гнітили. Вона так уплинула на мою уяву, що я дійсно повірив, що над усім замком і маєтком нависла атмосфера, властива їм самим і їхньому непосередньому оточенню ― атмосфера, що немала нічого спільного з повітрям і небом, а видималася з мертвих дерев і сірих мурів, і мовчазного озера, ― чумний і таємничий дим, тьмяний, кляклий, заледве видимий на колір.

Струшуючи з душі своєї те, що мусило б бути тільки сном, я уважніше роздивився на саму будову. Головне, чим вона визначалася, це своєю одвічною стародавністю. Століттями вона мусила була половіти. Тонкі гриби росли на всьому фасаді, звисаючи плутаним павутинням з карнизів, та все це було ще далеке від повного розпаду. Ні одна частина будови не впала, і якась дика невідповідність була поміж добрим зладженням частин межи собою і крихкістю поодиноких каменів. Все це нагадувало мені стару деревінь, що гнила багато років десь у покинутім склепі, не стурбована подихом вітру із зовні. Але поза цією ознакою скрайньої руїни будівля не показувалася нестійкою. Може, що око уважливого глядача побачило б ледве примітну розколину, яка, починаючись від даху будови ішла вниз удовж стіни зигзагами, доки не зникала аж у тьмавих водах озера.

Дивлячись на все це, я проїхав короткою гаткою до дому. Слуга взяв мого коня, і я увійшов у готицький портал залі. Лакей, ступаючи неначе крадькома, провів мене мовчки через заплутані і темні ходи до кабінету свого хазяїна. Багато з того, що нам зустрілося ідучи, підвищувало, не знати вже як, ті неясні почуття, про які я вже казав. Хоча все навколо мене – і горорізьба на стелі, і тьмаві шпалери на стінах, і підлога з чорного дерева, фантасмагоричні панцери та зброя, що дзвеніли, коли я проходив повз них, хоча все це були речі, до яких, чи до подібних до них, я був звик з дитинства, хоча я одразу признав усе це за зовсім знайоме ― та я все ж дивувався, які чужі й невідомі думки здіймало воно в мені. На одній з східниць я зустрів фамільного лікаря. Його обличчя носило на собі – так здалося мені ― вираз низької хитрости, перейнятий замішанням. Він привітав мене з острахом і пройшов. Лакей одчинив двері і ввів мене до свого пана.

Кімната, в якій я опинився, була дуже велика і висока. Вікна були довгі, вузькі і гостроверхі і зовсім недосяжні знизу ― так високо вони були врізані над чорним дубовим долом. Слабі промені червонуватого світла проникали крізь решітчасті віконниці і досить давали світла, щоб можна було розглянути найвидатніші речі навколо; та очі даремно силкувалися досягти відлеглих кутів кімнати чи пустинь ввігнутої і різьбленої стелі. Темні драпрі звисали з стін. Меблі були безладні, незручні, стародавні й обірвані. Сила книг і музичних інструментів лежали на них, але не могли оживити їх. Я відчув, що вдихаю атмосферу смутку. Подих смутного глибокого непереможного смутку тяжив над усім і переймав усе.

Коли я увійшов, Ашер підвівся з софи, що на ній він був простягшись лежав, і привітав мене з жвавою теплістю, в якій було багато, як мені спочатку здалося, зайвої щирости, нарочитого зусилля від знудьгованої світської людини. Та, глянувши йому в вічі, я переконався одразу його цілковитої щирости. Ми сіли, і скільки хвилин, поки він мовчав, я дивився на нього з почуттям жалю і страху. Певне, жодна людина не могла так страшно змінитися за такий короткий час, як змінився Родерік Ашер. З великим зусиллям я впізнав у привиді, що був переді мною, товариша моїх ранніх хлоп’ячих розваг. Але його обличчя повсякчас було надзвичайне. Мертвий колір обличчя ― очі великі, вогкі й блискучі над усе; губи тонкі й дуже бліді, але прекрасної форми; ніс делікатною єврейською лінією та ніздрі ширші, ніж звичайно буває в подібних випадках; граційно вирізьблене підборіддя, що промовляло про нестачу моральної енергії, бо мало висувалося вперед, волосся м’якіше й ніжніше за павутиння ― ці риси сполучені з незвичайно широким лобом творили лице, яке не так легко було забути. Та тепер у самім перебільшенні питимого звичайного характеру цих рис і виразу полягала така зміна, що я не знав, до кого я балакаю. Страшно бліде обличчя і дивовижний блиск очей над усе здивували й злякали мене. Шовкове волосся його виросло без догляду, і дико прозорі хвилі його радше спливали, ніж спадали на лице, і з зусиллям навіть я не міг знайти нічого людського в його химернім виразі.

У поведінці мого друга вразила мене якась незладність і непостійність; і я скоро дібрав, що вона походить з низки слабих і безуспішних спроб побороти постійний страх ― надзвичайне нервове напруження. Я вже був почасти підготований до чогось подібного не тільки з його листа, а й зі спогадів про деякі хлоп’ячі риси, а також з висновків з особливостей його фізичної формації і нервової системи. Він був упереміну то жвавий, то пригнічений. Його голос раптом мінився від тремтивої нерішучости (коли мужність зовсім покидала його) до того роду енергійної рішучости, того прикрого, важкого, неспішного, глухого вислову ― цього олив’яного, урівноваженого і цілком розміреного горлового тембру, що характеризує пропащого п’яницю, непоправного курія опіуму підчас найбільшого напруження і піднесення.

От що він говорив мені про мету мого приїзду, про серйозну потребу бачити мене і про розраду, що я мусив йому подати. Він докладно спинився на тому, що він узивав своєю недугою. То була, казав він, питома й фамільна хвороба, від якої він уже[131] не мав надії знайти ліків ― просте нервове напруження, додав він негайно, яке, очевидно, скоро ущухне. Воно проявлялося в цілій масі неприродних почувань. Деякі з них, коли він докладно про них розповів, зацікавили і вразили мене; хоча, може бути, його вислови і вся маніра розповідати були одною з причин цього. Він дуже страждав від хворобливої гостроти чуттів ― тільки зовсім прісну їжу він міг переносити, він міг носити одежу тільки з однієї матерії; запахи усіх квітів його гнітили; очі його мучив навіть слабий світ, і були лише деякі звуки, а саме звуки струнних інструментів, що не всиляли б у нього жах.

Він був рабом у одної аномальної категорії страхів. «Я загину, ― казав він, ― я мушу загинути від цієї мізерної слабости. Саме так, саме так, а не інакше я загину. Я боюся не того, що станеться, а його наслідків. Я здригаюся при думці про будь-який, хоча б найбуденніший випадок, що може вплинути на цей непереносний душевний розлад. Я справді не сахаюся небезпеки, а тільки її наслідку ― жаху. Я почуваю, що при цім зденервованім, мізернім моїм становищі рано чи пізно настане час, коли я муситиму втратити разом життя і розум у якійсь сутичці з лютим привидом Жаху».

Я, крім того, помалу дізнався уривками і через окремі двозначні натяки ще про одну дивну рису його психіки. Його сковували якісь забобонні вражіння що до того житла, в якому він жив і з якого він не виїздив багато-багато літ, що до впливів, чию гадану силу він пояснив мені в виразах надто темних, щоб я міг їх тепер повторити ― тих упливів, що деякі особливості в самій формі й стані його фамільного замку справляли на його психіку, пригнічену довгою недугою ― того ефекту, що сама матерія сірих мурів, і веж, і чорного озера, в яке вони дивилися, кінець-кінцем стала чинити на його душу.

Він допускав утім, хоча й вагаючися, що той чудний сум, що його так гнітив, можна було б пояснити природнішими й очевиднішими причинами ― довгою й лютою хворобою, що вже мала скінчитися смертю його улюбленої сестри, його єдиного товариша протягом довгих років ― його останньої й єдиної рідні на світі.