— А коли б я знав, що ви тут! — сказав Леґран, — аджеж я так давно вас не бачив; як я міг передбачати, що ви саме цього вечора до мене зайдете. По дорозі я зустрів лейтенанта Дж. з порту і дуже необачно віддав йому на час жука, і отже до завтра ви не зможете його побачити. Зоставайтесь ночувати, і я завтра ранесенько до схід сонця пошлю Джупітера по жука. Це найцікавіша річ у світі!

— Що — схід сонця?

— Де пак! Ні! — жук! Він яскравий, як золото, на колір ― завбільшки з здоровий волоський горіх ― з двома блискучими чорними цятками з одного краю спинки й одною довгастою цяткою з другого. Полапки* в нього...

— Нема в ньому олова, маса Вілл, я вам кажу, — перебив його Джупітер. — Жук є золотий жук, усе всередині золото і зовні, окроме крилець ― зроду не бачив такий важкий жук.

— Гаразд, нехай буде так, Джапе, — одповів Леґран, ніби трішки серйозніше, ніж того вимагала справа, — то хіба ж це достатня причина для тебе, щоб спалити дичину? Колір, — звернувся він до мене, — справді ніби виправдує Джупітерову думку. Ледве чи ви бачили колись надкрильця з таким щирим металевим блиском — та про все це ви зможете судити завтра. Тимчасом я спробую пояснити вам його форму.

Сказавши це, Леґран присів до маленького столу, на якому були пера й чорнило, та не було видко паперу. Він пошукав трохи в шухлядах, але не знайшов.

— Нічого, — сказав він нарешті, — оцього буде досить.

І він видобув з кешені піджака щось таке, що я узяв був за дуже брудний рояльний папір*, і зробив на ньому грубий шкіц* пером. Поки він малював, я все сидів коло вогню, бо було так само зимно, як і раніше. Скінчивши малюнок, він, не підводячись, передав його мені. Коли я взяв його, надворі щось голосно загарчало, дряпаючи у двері. Джупітер одчинив — і величезний Леґранів ньюфавндленд вдерся в кімнату, стрибнув мені на плечі і намагався мене всього облизати, ми бо з ним здавна дуже приятелювали. Коли він мене одпустив, я подивився на папірець і, сказати правду, дуже був здивований з того, що намалював мій приятель.

— Так, — сказав я, роздивившися його протягом скількох xвилин, — це дуже чудний скарабей, мушу признатися; це новина для мене; зроду я нічого подібного не бачив, хіба що от череп чи мертву голову — на це він схожий більше ніж на щось інше, що мені доводилося спостерігати.

— Мертву голову? — повторив Леґран. — О, так, може; можливо, що він, намальований, троxи скидається на череп. Горішні цятки троxи подібні до очей — чи так? а довгаста цятка внизу — ніби як рот; а ввесь контур його овальний.

 — Може, й так, — сказав я, — але, Леґране, я боюся, що ви не художник. Я почекаю й подивлюся на самого жука, щоб зложити собі уяву про те, як він виглядає.

— Не знаю, — сказав він трішки роздратовано, — я малюю пристойно ― мусив би, принаймні, малювати пристойно — в мене були добрі вчителі, а я маю сміливість думати, що ніколи не був пришелепуватий.

— Але, друже, тоді, значить, ви пожартували, — сказав я, — це дуже непоганий череп ― більше від того, я б сказав, що це дуже хороший череп, коли орієнтуватися на звичну уяву про череп, і ваш скарабей, очевидно, найхимерніший скарабей у світі, коли він на щось таке схожий. Я вам скажу, прямо можуть постати з приводу цього не аби-які забобони. Гадаю, що ви назвете жука «Scarabaeus Caput Hominis»* чи щось такого — подібних назов чимало є в природознавстві. Та де ж ті полапки, за які ви казали?

― Полапки! — сказав Леґран, якого, очевидячки, вже сильно роздратувала ця тема, — я певний, що вам мусять бути видні оті полапки. Я змалював їх такими ж, як вони в жука на ділі, і, мені здається, цього досить.

— Що ж, може, — сказав я; — може, воно й так, але я все ж таки не бачу, — і я передав йому папірець, не кажучи ні слова, щоб не роздратувати його ще більше; але я був дуже здивований з усієї цієї справи; його дражливість мені здавалася дуже чудною, а що до шкіца жука, то там запевне не було видко ніяких полапків і весь шкіц був, як викапаний, сxожий на звичайні гравюри черепів.

Він сердито взяв папірця і вже почав його бгати, очевидячки, щоб укинути в вогонь, коли випадковий погляд на нього, ніби зненацька, скував його увагу. В одну мить його обличчя зробилося страшенно червоне і відразу стало таке ж бліде. Кілька хвилин він сидів неруxомий, дбайливо розглядаючи малюнок. Нарешті він підвівся, взяв із столу свічу, відійшов і сів на моряцькій скрині в найвідлеглішому кутку кімнати. Тут він знову як-найстаранніше обдивився папірець з усіх боків. Але він нічого не казав, і його поведінка мене сильно здивувала; та я уважав за краще не збільшувати його капризний настрій будь-якими коментаріями. Аж от він витяг з піджачної кешені портфельку*, дбайливо сxовав туди папірця і поклав в пульт*, акуратно його потім замкнувши. Тепер він став стриманіший, але його попередній ентузіязм геть зник, хоч він, здавалося, був радше замислений, ніж похмурий. Протягом вечора він чим-раз більше заглиблювався в мрії, і ніякі мої жарти не могли його вивести з задуми. Я був збирався раніше переночувати в хатці, як це не раз уже бувало, але, бачивши свого хазяїна в такім настрої, я уважав за краще попрощатися. Він мене не затримував, та, коли я виходив, він стиснув мені руку з більшою, ніж звичайно, теплотою.

Минуло з місяць після того (а протягом цього часу я ні разу не бачив Леґрана), коли до мене в Чарлстоні завітав його слуга Джупітер. Я зроду не бачив старого негра в такім одчаю і злякався, чи не скоїлося щось серйозне з моїм другом.

― Ке, Джапе, ― сказав я, ― в чім справа ― як твій хазяїн?

― Щоб сказати правду, маса, йому не так добре, як треба.

— Недобре! Це дуже сумно. На що ж він жаліється?

— Ге, то ж то й воно, він нічого не жаліється, але він дуже хворий все ж таки.

— Дуже хворий, Джупітере! ― чого ж ти не сказав одразу? Чи він знаходиться в постелі?

— Ні, не в постелі ― його ніде не можна знайти ― отут-то й закопаний собака ― у мене дуже тяжко на серці за бідного маса Вілла.

— Джупітере, я хочу знати, в чім справа, про віщо ти там верзеш. Ти кажеш, що твій хазяїн хворий. Чи він сказав тобі, що йому болить?

— Е, ні, маса, не варт казитися з приводу цього* ― маса Вілл нічого не каже, що з ним сталося; та чого ж він тоді ходить спустивши голову, отак, і знизує плечима, і він білий, як привид? І він усе держить аспід...

— Що держить, Джупітере?

— Держить аспід з числами на дошці* — зроду не бачив такиx диявольських чисел. Я зовсім злякався, от яке діло. Я тепер он як мушу доглядати. Другого дня він утік від мене досвіта і не приxодив цілий божий день. Я вже вирізав собі доброго дубця, щоб дати йому як слід, коли він повернеться, але я такий дурень, що я не насмілився — у його був такий жалісний вигляд.

— Як? ― що? А так, я взагалі думаю, що ти не мусиш ставитися так суворо до його, бідолашного; не бий його, Джупітере, він цього не перенесе; та чи не можеш ти мені сказати, що там було такого, що спричинило цю хворість чи цю зміну в поведінці? Чи сталося що-небудь прикре з того часу, як я там був?

— Ні, маса, там нічого не сталося з того часу, я думаю, воно сталося раніше ― того самого дня, що ви приходили.

— Як, що ти хочеш сказати?

— Ясно, маса, я кажу про жука — отого.

— Про віщо?

— Про жука — цілком певний, що він ужалив масу Вілла у голову, цей золотий жук.

— А які резони, Джупітере, є в тебе, щоб так думати?

— Не різуне? Він вас як різуне, що й не зчуєтеся.* Я зроду не бачив такого чортового жука — він б’є й кусає все, що може. Маса Вілл його спочатку спіймав, та дуже швидко його випустив, кажу я вам; отоді саме він його і вдарив. Мені не хотілося спробувати, яка в того жука паща, я не хотів брати його пальцями — так я спіймав його в клаптик паперу, що я знайшов. Я загорнув його в папір і заткнув йому пельку папером — от як я його взяв.

— Отже, ти думаєш, що жук його справді укусив і він захворів від цього?

— Я не думаю, що так, я знаю. Чого ж би йому що-ночи снилося про золото, коли б його не ударив отой золотий жук? Я чував і раніш про отих золотих жуків.