Його тато безсило вдарив кулаком по бильцю канапи.

— Кажу вам, і гадки не маю про злочин.

Двері без стуку відчинилися, і рішучим, твердим кроком зайшов службовець у мундирі. Обличчя його було сама непроникність і офіційність.

— Ви Джозеф Меннерс? — запитав він.

— Так, — Джо Меннерс підвівся. — То що вам від мене потрібно?

— Джозефе Меннерс, за наказом уряду я беру вас під арешт, — він рвучко вихопив посвідчення офіцера Служби Запобігання. — Мушу просити вас піти зі мною.

— За що? Що я зробив?

— Я не уповноважений вступати в дискусії.

— Але мене не вільно заарештовувати просто за злочинний намір, навіть якби я справді мав його. Для арешту потрібно, щоб я щось скоїв. А так ви не маєте на нього права. Це протизаконно.

— Ви повинні йти зі мною. — Офіцер був глухий до логіки.

Місіс Меннерс зойкнула і впала на канапу з істеричним риданням. Джозеф Меннерс не наважився порушити весь вік утовкмачуваний у нього кодекс і чинити офіцерові активний опір, але принаймні він упирався, змушуючи офіцера Служби Запобігання вдатися до фізичної сили.

Коли його тягли, Меннерс вигукував:

— Та скажіть же, що це за напасть така! Просто скажіть мені! Щоб я хоч знав… Це вбивство? Гадають, що я замислив замах?

Двері за ним зачинилися, а Майк Меннерс, збліднувши і раптом відчувши, як з нього враз злетіла вся його дорослість, подивився спочатку на двері, а потім на заплакану матір.

Зате Бен Меннерс за дверима відчув себе цілком дорослим; він міцно стис губи і подумав, що твердо знає що робити.

Якщо Мультивак відібрав, то Мультивак так само може й віддати. Адже не далі як сьогодні Бен був на урочистій церемонії. Він чув, як Рендольф Гок розповідав про Мультивак та про все, що Мультивакові до снаги. Він може керувати урядом, може й підтримати і вирятувати з біди просту людину, досить тій звернутися по допомогу.

Будь-хто може попросити допомоги у Мультивака, а отже, й Бен. Ні мати, ні Майк тепер не зупинять його, у нього є дещиця грошей, рештки від суми, виданої йому на сьогоднішній великий вихід. Якщо згодом виявлять, що його немає, і сполошаться, то вже нічого їм не вдіяти. Тепер, у цю хвилину, його найперша думка була про батька.

Бен вибіг через чорний хід, офіцер на дверях лишень кинув погляд на його папери і пропустив.

Гарольд Квімбі керував відділом скарг Балтіморської підстанції Мультивака. Він вважав себе працівником найважливішої серед інших галузей урядової служби. Якоюсь мірою він, мабуть, і мав рацію, а ті, з ким він заглиблювався в це питання, мали б бути хіба що камінними, щоб не визнати слушність його доказів.

З одного боку, казав Квімбі, Мультивак за суттю своєю — порушник усамітнення. За минулі п’ятдесят років людству слід було б збагнути, що його думки та поривання не є таємницею, що в нього вже немає внутрішнього прихистку, де можна з чимось сховатися. З другого боку, людству належало б щось мати натомість.

Звичайно, людство здобуло благоденство, мир та безпеку, але все це з царини абстрактних понять. Кожному чоловікові й кожній жінці хочеться мати щось особисте, як винагороду за відмову від усамітнення, і кожен одержував ту винагороду. До послуг кожного була станція Мультивака з контурами, куди кожний міг вільно ввести свої власні проблеми і запитання, ввести безконтрольно й безперешкодно і звідки міг за кілька хвилин отримати відповідь.

В будь-який момент п’ять мільйонів окремих контурів — з квадрильйонів, а то й більше, у системі Мультивака — були до послуг програми запитання-відповідь. Відповіді могли бути не завжди однозначними, але вони були найкращими з наявних, і кожен, хто запитував, знав, що відповідь є найкращою з наявних, і покладався на неї. Ось що цінувалося.

І от занепокоєний шістнадцятирічний підліток повільно рухається в черзі чоловіків і жінок (кожен з черги світиться різноманітним поєднанням надії з побоюванням, неспокоєм і навіть стражданням — надія завжди переважає в міру просування особи все ближче і ближче до Мультивака).

Не підіймаючи очей, Квімбі узяв заповнений формуляр і сказав:

— Кабіна 5-Е.

— А як ставити запитання, сер? — запитав Бен.

Квімбі трохи здивовано звів погляд. Як правило, підлітки не вдаються до послуг Служби.

— Ти раніше колись, — лагідно запитав Квімбі, — робив це, синку?

— Ні, сер.

Квімбі показав на макет на своєму столі.

— Користуєшся ось цим. Бачиш, як воно працює? Як друкарська машинка. Не пробуй нічого ні писати, ні друкувати від руки. Просто користуйся машинкою. А тепер іди в кабіну 5-Б, і якщо потребуватимеш допомоги, просто натисни червону кнопку, і хтось підійде. Тим проходом, синку, по праву руку.

Він стежив, як хлопець ішов проходом, аж поки не зник з очей, і посміхався. Ще ніколи нікого не проганяли від Мультивака. Звичайно, завжди був певний відсоток непотребу: люди ставили запитання приватного характеру про своїх сусідів або цікавилися сороміцькими подробицями з життя знаменитих осіб; юнаки з коледжів намагалися підсікти своїх професорів або ж вважали дуже дотепним загнати Мультивака на слизьке парадоксом Рассела про множину всіх множин і т. ін.

Всьому цьому Мультивак міг дати раду. Допомоги він не потребував.

Тим часом усі запитання й відповіді надходили в пам’ять і складали ще один пункт у досьє на кожного без винятку. Навіть найнезначніші й найнедоречніші запитання, оскільки в них відбивалася особистість запитувача, ставали в пригоді людству, допомагаючи Мультиваку знати про людство.

Квімбі переніс свою увагу на жінку, черга якої надійшла, — середнього віку, виснажену й кощаву, з виразом стурбованості в очах.

Алі Отмен міряв кроками свій кабінет уздовж, розпачливо гупаючи підборами об килим.

— Імовірність усе ще зростає. Вже 29,4 відсотка. Хай йому біс! Джозеф Меннерс у нас під арештом, а вона все зростає, — з Отмена лив піт.

Лімі відірвався від телефона.

— Досі ніякого зізнання. Психічний Зонд не виявив ніяких ознак злочинного наміру. Він, напевно, каже правду.

— Що ж тоді — Мультивак збожеволів? — запитав Отмен.

Ожив ще один апарат. Отмен, радий якійсь переміні, швиденько вийшов на відповідь. На екрані з’явилося обличчя офіцера Служби Запобігання.

— Сер, — почав він, — чи будуть нові вказівки щодо сім’ї Меннерсів? Чи можна їм входити і виходити, як раніше?

— Що означає раніше?

— Перший наказ стосувався домашнього арешту Джозефа Меннерса. Про решту сім’ї не згадувалося, сер.

— Гаразд, до надходження подальших вказівок поширте наказ на решту сім’ї.

— Сер, тут якраз заковика. Мати і старший син домагаються інформації про молодшого сина. Молодший син зник, а вони торочать, що його заарештували, хочуть піти в штаб, щоб усе з’ясувати.

Отмен нахмурився і запитав майже пошепки:

— Молодший син? Скільки йому?

— Шістнадцять, сер, — відповів офіцер.

— Шістнадцять, і він зник. Не знаєте, куди?

— Йому дозволили вийти, сер. Не випускати не було наказу.

— Почекайте на лінії. Нікуди не йдіть. — Отмен поставив канал на затримку, потім обіруч учепився в своє чорне як смола волосся і пронизливо закричав: — Йолоп! Йолоп! Йолоп!

— Що за чорт? — стривожено скинувся Лімі.

— У нього шістнадцятирічний син, — витиснув із себе Отмен. — Шістнадцятирічний підліток, внесений у Мультивак не самостійно, а лише як частина батькового досьє. — Отмен поглядом пропікав Лімі. — Чи ж то не відомо всім, що до вісімнадцяти неповнолітній вносить відомості у Мультивак не сам, що це робить за нього батько? Чи ж я сам того не знав? Або ви?

— Гадаєте, Мультивак мав на увазі не Джо Меннерса? — запитав Лімі.

— Мультивак мав на увазі його молодшого сина, а хлопець уже зник. З оточеного потрійним кордоном будинку він спокійнісінько йде собі з відомою вам метою.

Він метнувся до телефону, на другому кінці якого все ще чекав офіцер Служби Запобігання. Хвилинної паузи вистачило Отменові, щоб опанувати себе і прибрати холодного та впевненого виразу. (Він ніколи не дозволяв собі істерії на очах в офіцера, хоч як добре це проганяло злість).