Одного разу ОЄК потрапив під асфальтовий каток, який зробив з нього пляцок. ОЄК спробував підвестися, але тепер це було важко. Каток наїхав знову і розкатав ОЄКа по цілій дорозі, а потім над'їхав другий каток і довершив справу.

ОЄК все ж таки не облишив спроб підвестися і за п'ятдесят восьмим разом йому це вдалося. Виявилося, що він тепер дуже широкий, а тоненький такий, як книжечка «Загибель ескадри». Скидався він більше на вітрило, аніж на відомого драматурга. Тут його підхопив вітер і поніс кудись далеко-далеко. Може, навіть в Африку.

В Африці ОЄКа прибили до щогли і він там проплавав усю відлигу 60-х років. А коли до влади прийшов Брежнєв, то корабель з вітрилом ОЄКа прибув на Кубу. Там його відразу упізнали, і сам Фідель поцілував його у щічку.

ОЄКа здерли зі щогли, скатали в трубочку і відправили в СРСР. В Одесі подумали, що це звичайна каналізаційна рура і вставили її в каналізацію. І цілий місяць ОЄК випомповував різні фляки, аж поки не вияснилася помилка.

Руру вийняли, вимили в морі, щоб вона так не смерділа і відправили до Києва. Ну, там з великим драматургом довелося довгенько поморочитися, поки вернули його до нормального вигляду, а все ж відтоді п'єси ОЄКа уже були з душком.

Якось ОЄК виліз на стовп на Хрещатику і почав виголошувати промову. Зібралося море народу. Прийшли відповідальні товариші і прислухалися, що глаголить великий чоловік. Виявилося, що ОЄК читає монолог Галушки з п'єси «Часник», чи то пак монолог Часника з п'єси «Галушка». Інші дослідники твердять, що то був монолог з п'єси «Платон крекче». Одним словом, відповідальні товариші заспокоїлися і відійшли.

Проте юрба не зрозуміла, про що йдеться і почала кидатися гнилими помідорами, не впізнавши улюбленця уряду. Коли помідори скінчилися, в рух пішли камінці. Один з них роздробив класикові нижню щелепу, а другий вибив око. Його забрала швидка допомога і завезла в лікарню. Там йому вставили щелепу письменника Збанацького, який після цього став сильно шепелявити. А от з оком просто біда – нема донора.

Зібрали Пленум Спілки письменників і поставили питання руба. Слово взяв тов. Рибак:

– Товариші письменники! Мушу вам сповістити дуже сумну новину. Наш дорогий товариш, видатний… ні – великий український радянський драматург втратив ліве око в боротьбі з реакцією. Самі розумієте, що драматург та ще й радянський, без одного ока – це вже не драматург. До того ж він їздить часто за кордон і представляє там нас із вами. Як же він буде нас представляти з одним оком?… Так от, товариші, секретаріат порадився і постановив: для трансплантації лівого ока вибрати на донора когось із передових членів Спілки. Бо ж подумайте: драматургів у нас обмаль, їх треба берегти. А поетів так багато, що їх пора знову відстрілювати (бурхливі оплески). Та й, чесно кажучи, навіщо поетові два ока? Гомер, як відомо, взагалі був сліпим. А згадаймо наших кобзарів, які так гостро бачили наше з вами світле майбуття, знаходячись у суцільній темряві. В народі кажуть: де темно, там приємно (бурхливі оплески). Сліпих поетів історія знає, а от сліпих чи однооких драматургів – ні. А тому, цього ми ніяк допустить не можемо. Отже, товариші, висовуйте кандидатів на донорів. Це повинні бути відповідальні товариші, справжні громадяни і обов'язково, товариші, я на цьому просто наголошую: віддані представники соцреалізму! Жодних модерністів, авангардистів, чорних гумористів просимо не висовувати. Хоча, здається, у нас таких і нема в Спілці.

Запанувала тривожна мовчанка. Письменники вовтузилися на місці й ховали очі. Нарешті встав з місця відповідальний письменник-каґебіст Ве Виноградський:

– Дорогі товариші! Я тут прикинув і вирішив, що найкращим кандидатом на донора має бути тов. Де Онкович, який завідує відділом поезії журналу «Всесвіт». Це справжній громадянин, поет-реаліст, оспівувач прекрасного. Тільки його око заслуговує на таку честь.

Тов. Де Онкович, як теє зачув, зірвався з місця і, судорожно ковтаючи повітря, залопотів:

– Товариші! Ви нічого про мене не знаєте! Ви до мене виявили таку довіру, а я падлець і нигодяй. Я, чесно це визнаю, працюючи в редакції… е-е… цього, як його… е-е… ну, журнальчик такий… оце… як же його… рептилька… усе на Заході спецілізується… ну, та не важно. А важно те, що я, постійно читаючи буржуйську поезію, і сам дещо місцями обуржуївся. На щастя, я не володію мовами і читаю все це в перекладах, а то б… Я й так уже в голубий період творчості став схилятися більше до цього, як його, ну… сюр… сюр… сюр… Ну, не важно… Коротше, моє око ніяк, ну, ніяк…

Тут підвівся начальник і поет Ве Вихрущ:

– Ми, славні посланці славного Поділля, вітаючи славних побратимів золотого пера, пропонуємо свою кандидатуру. Є у нас скромний, але дуже талановитий, ніжно-солодкий, щемно-ліричний поет Ге Петрук-Попик, автор цілого ряду здобутків. Я і мої товариші вважатимем за честь піднести в дар столиці його ліве око!

З цими словами тов. Ве Вихрущ вихопив з кишені авторучку і всадив її в око тов. Ге Петрука-Попика. Але, не маючи в пересадці очей жодного досвіду, тов. Ве Вихрущ допустився промаху і патріотично настроєне око витекло тов. Ге Петруку-Попику на штани.

Слово взяв тов. Пе Біба:

– Товариші! Я розумію усю серйозність моменту, усю його відповідальність. Я пропоную на донора нашого, можна сказати, улюбленого поета, нашого сталевара і вогняра, тов. Пе Ребра… Петю я знаю давно! Ще з малих літ він мріяв принести в жертву своє життя заради Батьківщини. Ще тоді він запитував мене: «А порадьте, – каже, було, Петя, – куди б мені жертву, так би мовити, зложити? На який, так ска'ть, олтар?…» Да-а, як зараз пам'ятаю. Дак ото, Петю, настала оця історична минута. Встань, Петю, хай усі глянуть на твоє око. Ти це заслужив.

Тов. Пе Біба змахнув сльозу і сів, а тов. Пе Ребро, гірко ридаючи, заголосив:

– Ой, товариші мої вірні, товаришочки мої любі! Ой що ж я тепера робитиму?!

– А що ж таке? – здивувався тов. Пе Біба. – Хіба я щось не так сказав?

– Та ні, так… Але, понімаєте, з лівим оком у мене біда. Праве якраз таке, що хоч самому товаришу лічно Леоніду Іллічу Брєжнєву віддай, а от ліве – те вже якесь не таке. Неправильне воно в мене. Лівить воно трохи, праве править, а ліве, падла, лівить. Я вже його і так, і сяк, а воно, зараза, понімаєте, той… І вже, було, як читаю клациків марксизму, то тільки лівим оком. Або передовиці в газетах, або промови товариша Леоніда Ілліча. Праве заплющу, а лівим читаю. Щоб виправить його. А воно ні. Не випрямляється. Твердо стоїть на своїх, так ска'ть, лівих позиціях… Усю іншу літературу я читаю правим оком. Навіть ось працю тов. Дзюби прочитав правим оком і знаєте – нічого. Стійке око. Жодна пропаганда йому не страшна. А ось ліве лівить.

Письменники загуділи від такого саморозкаювання. Дехто подумав, чи не пора вже зачинити для тов. Ребра усі видавництва.

– У мене і з вухами те саме, – не вгавав Петя. – Правим я навіть «Голос Америки» слухаю і нічого, як об стіну горохом. А от лівим боюсь. Телевізор, буває, включу і, як тільки, подивлюся лівим оком та послухаю лівим вухом, всьо – хоч зараз мене на Соловки відправляй. Нічому не вірю. А повернусь правим боком – усе як рукою зняло. Хоч кілок на голові теши, хоч на амбразуру кидай… Да-а… Отака в мене біда. Якби тов. Корнійчуку треба було праве око, я хоч зараз готовий виколупати. А от ліве небезпечно. Як залівить у нас тов. Корнійчук, то що ж тоді буде? Що він тоді напише?

– Правда, – згодився тов. Ве Козаченко. – Знову якогось «Мину Мазайла»?

– До цього нам ніяк допустити не можна! – озвався тов. Ю Бедзик.

– А, зрештою, я й правого ока віддати не можу. Ви ж подумайте, що зі мною станеться! Я тоді пропаду! Я ж одразу дисидентом стану. Дзюбі передачі носитиму! Не карайте мене так жорстоко!

Зажурився секретаріат. Тов. Ме Олійник взагалі за голову схопився. А тут з лікарні телефонують: давай, мовляв, скоріше, а то пізно буде пересадку робити.