Але пані Кундельова навідріз боронила ловити їх на вудку, щоби я не попсував паркету. Це була якась неймовірна дурість. Що таке їхній задрипаний паркет у порівнянні з нормальними вудженими вуграми?

Я мріяв, що коли оженюся з Квіткою, то обов'язково прорубаю в паркеті ополонку й таки наловлю риби. Вночі я тихенько виборсувався з теплої постелі, обережно відгортав шкуру дика і, припавши вухом до підлоги, наслухав темну причаяну глибінь, у котрій мешкали вугри. Я чув їхній стривожений шепіт, ковзання тіл, плескіт води. Вони мене відчували так само виразно, як я їх. Вони вслухалися в мене, в биття мого серця, у плюскіт крові й міркували, чого від мене можна чекати.

Коли я почав у них мешкати, мати забирала на ніч доньку до свого покою, щоб я, бува, не скористався і не встругнув передчасної дитини. Я спав у просторій вітальні, де на мене зі всіх сторін зиркали кабанячі голови, а роги й ікла стриміли, мов зброя, я відчував себе оточеним, загнаним вовком. Я закопувався в свою темну смердючу нору, вкривався шкурою дика і слухав, як у тій шкурі пересипається піщаний годинник молі. Шкура, здавалося, ворушилася й оживала.

Темінь у вітальні стояла така, що на досяг випростаної руки нічого, крім чорноти, намацати неможливо. Здавалося, що лежиш у могилі. Поки заснеш, уявляєш собі, як у безпровидній сутіні лісів блукає батько Квітки, як він мостить собі з гілок лігво й засинає під шкурою недавно впольованого дика, а то й ховається у сніг чи лізе в дупло і крекче перед тим, як заснути. Дики теж вистежують його. Вони знають про нього все. Мабуть, знають і про мене. Деколи я це відчуваю. Дики шукають його слідів так само пильно, як і він їхні. Колись вони його вислідять і розшматують. А поки що вони хочуть добратися до мене, аби підкупити, але не можуть знайти посередника. Я тільки молю Бога, аби їхній гнів не перейшов на мене. Я ж бо не маю нічого спільного з Квітчиним батьком. Тільки й того, що вкриваюся кабанячою шкурою.

Мати її помилялася, вважаючи, що зуміла вберегти свою доньку від мене, бо ми з Квіткою домовилися, що будемо гладити себе поміж стегнами в один і той же час. Ви ніколи не пробували такої забавки? О, це так чарівно, коли відчуваєш усім тілом, як твоя кохана ластить себе ось тут, за стіною, і як подих її частішає, а тіло вкривається гусячою шкірою від надмірного збудження.

В таку ото пору оживає шкура дика, якою я вкритий, і починає ворушитися й стогнати. Щетина її наїжується, і міль шурхоче уві сні. В тій шкурі оживає цілий праліс: риплять сосни, похрумкує сніг, тихо дзвенить хвоя, і ніч гострить ножі смерти. Вага шкури поволі збільшується, мовби налягла на мене ціла ватага диків – тих самих, що йдуть слідами Квітчиного батька.

Деколи я вибирався на дах їхнього будинку буцімто для того, аби поправити телевізійну антену, а насправді я прикладав до ока далекогляд і так обережно-обережно ковзав поглядом по тонюсінькій смужці лісу, котра пропадала за обрієм. І коли з-за пагорба вигулькувала чиясь голова у чорній шапці, то я здогадувався, чия це голова, а раз, було, побачив зграю диків, що мчали, мов очманілі, просто на густозелені кущі ожини. Ожина стояла стіною, наїживши гострі ікла. Вепри налетіли на неї і їхні тіла враз запломеніли від яскравої крови. Кров зацвиркала по снігу і сніг розцвів китицями темно-червоних ягід. Ожина пошматувала їхні тіла і незабаром лише клапті щетини розвівалися на вітрі.

Коли ворони злітали раптово вгору, то можна було здогадатися, Що це їх наполохали постріли. І мені самому баглося кинутися туди, в той ліс, відшукати сліди Квітчиного батька і, відкопавши його з-під снігу, повернути домів.

– Ну, чому, чому ви полюєте лише за шкурами й головами, а стільки м'яса, чудового пахнющого м'яса лишається для вовків?

Ось що я запитаю у нього. М'ясо не повинно пропадати в снігах, ставати поживою дикої звірини. Якби я був його дружиною, я б на цьому просто таки наполіг, я б добився свого. А ця дурепа – що вона тямить? Все пустила на самоплин. Але якби я був Квітчиною мамою і спав з Квіткою в одній постелі, купав би її в лазничці, купав би її ще змалечку, коли вона ще така солодка, пухкенька, вся в родзинках, пампушечках, марципанах, я б учинив з неї лесбійку, а щоб ніхто нам не заважав займатися любощами, я пішов би (себто пішла б) у ліс і показав би (показала б) лігво мого чоловіка розлюченим вепрам.

Взимку її мати спить до самого полудня, решту дня нипає в якомусь дурнувато-сомнамбулічному стані, ліниво ковзаючи очима по речах, бурмочучи щось під ніс – чи то молитву, чи то прокльони на свою сусідку, котру ненавидить ще дужче, ніж мене. Сусідка так само цілком щиро бажає їй смерти. Таким чином вони обидві бажають собі смерти і, коли котрась із них помре скорше, то вже та, що залишиться, матиме справжнє свято.

Під вечір пані Кундельова оживає і заходжується варити чародійне зілля, від якого б її сусідку вкрили суцільні пранці, а згодом поволі повідпадали б усі частини тіла, аж поки не зостанеться самий лише кадуб з фарбованою на червоно головою. Сусідчина смерть вимріювалася не наглою й не легкою, а тільки довготривалою і в муках. Зайве казати, що й сусідка в цей час не дрімала і теж примовляла заклинання над своїм варивом. Але смерть чомусь не квапилася до жодної з них, а схоже, просто розгубилася, до кого постукати скоріше.

Як взагалі в такому оточенні могла жити Квітка? Якось уночі, коли я пестив себе, уявляючи, як те саме за стіною чинить Квітка, шкура дика напружилася і обгорнула мене з усіх сторін, мовби затискаючи в обіймах. За мить мені здалося, що вона хоче віддатися, я забрав руку і відчув теплу, зволожену слиною молей шкурину. Либонь то була шкура самиці, що поступово пройнялася до мене щирими почуттями. Ні, я не перебільшую, шкура закохалася в мене і щоразу, коли я лягав під неї, обгортала мене, і вже сама, вже сама слизькала по моєму тілі, похрюкуючи від насолоди.

Ви ніколи не кохалися зі свиньми?

Не кажіть ні, бо ж, зрештою, жінки – це ті самі свині, тільки без шкури. Колись чоловіки, вполювавши їх, поздирали з них шкури разом з ратицями і приручили, але жінки, як і свині, не мають почуття вдячності, вони позбавлені його навіки, і замість того, щоби молитися до своїх чоловіків як до богів, всіляко їх упосліджують і нищать.

Коли я засинав у палких обіймах свинячої шкури, снився мені зимовий ліс і вепряча зграя, що блукає в снігах, шукаючи поживу. Я був одним з них, їхнім ватагом і паном. Ми брели натомлені й голодні, а нашими слідами йшов Квітчин батько, і, коли хтось із нас відбивався од гурту, втрачаючи пильність, куля здоганяла його і прошивала на місці. Таке ото життя – в постійній втечі, в переховуванні, в страху може довести до розпуки, коли багнеться покінчити життя самогубством, але як це здійснити, будучи диким кабаном? Хіба попрохати товариша, аби розпоров тобі живота іклами, або самому кинутися на мисливця простовіч під його кулі і прискорити завершення мук… Мабуть, дехто з них так ото й чинив. Уночі я дуже ясно відчував смерть когось із диків – шкура здригалася від далекого, тут і не чутного пострілу, а потім тихо скиглила, тремтячи, мов у пропасниці, і я здогадувався, що смерть спостигла ще одного вепра. Ким він був, за що змагався, про що мріяв, – усе це притрушено густою тирсою снігу.

Для шкури я став мало що не рідною істотою, вона тулилася до мене, сумно нарікаючи на гірку долю своєї родини, котра приречена отако ні за що, ні про що гинути в холодних снігах. Шкура звірялася мені у своїх жалях, шукаючи спочуття й любові, а за ту дрібку тепла, що я вділяв їй, кохала мене і пестила, мов дика куртизанка. Я міг лежати собі, мов колода, нічого не чинячи, не ворушачи ані пальцем, а шкура робила усе сама, аж схлипуючи від насолоди. Ніколи ще тіло моє не віддавалося з таким блаженством, з таким захмелінням, коли, заплющивши очі, потопаєш в медах розкоші.

Нічні злягання зі шкурою стали для мене настільки бажаними, Що коли траплялася нагода кохатися з Квіткою, я уникав цього, прикидаючись то хворим, то без настрою, аж поки Квітці не увірвався терпець і вона не повалила мене на ліжко.