— В... ви знаєте... — Григорій Петрович зовсім розгубився серед череп'я, — не посуд, а якісь літаючі тарілки...

— Ви, мужчини, може, і вмієте підбирати ключики, а ось на кухні... — І Марія Іванівна рішуче відсторонила Григорія Петровича від газової плити. — Дозвольте мені похазяйнувати...

Потім вони пили каву, сидячи у м'яких кріслах за маленьким столиком, над яким так затишно світився торшер-сонях, і розмовляли наче давні знайомі. Виявилось, що Марія Іванівна вчителює, що перше заміжжя її склалося, на жаль, нещасливо і вона вже три роки, як одиначка. Потім виявилось, що Григорій Петрович — старший інженер НДІ і що в нього теж невдало склалося перше подружнє життя і звідтоді — три роки — він одинак. А ще виявилось, що обоє вони вже три роки як мешкають у цьому будинку.

— Неймовірно, — не міг збагнути Григорій Петрович. — Три роки і незнайомі.

— Прямо дивно, — згоджувалась вона, відчуваючи, як зігріває її кава, і додавала своє улюблене:

— Це ж треба, га?

Потім виявилось, що Григорій Петрович всі ці три роки знав Марію Іванівну, але, як додав вибачливо: «В односторонньому порядку...»

Марія Іванівна, повагавшись, призналась, що і вона знала всі ці три роки Григорія Петровича.

— Тільки офіційно ми не були знайомими, бо я раніше не губила ключик...

Григорій Петрович спохватився.

— Вибачте, я ж обіцяв... Зараз, зараз...

Він метнувся на лоджію і приніс звідти невеликий ящичок — шухляду із старого столу — поставив його посеред кімнати і заходився перебирати різне залізяччя, інструменти та, час від часу показуючи ключики різних форм і розмірів, запитував:

— Не такий?.. А може, цей підійде, Маріє Іванівно?

Марія Іванівна, посміхаючись самими очима, заперечливо хитала головою.

— Ні, ні, не підійде. Шукайте ще, Григорію Петровичу. Кажуть, хто шукає, той завжди знаходить.

Але як Григорій Петрович не старався, а так і не зміг підібрати ключик.

— Який жаль... — зітхнула Марія Іванівна. — Через кілька хвилин розпочнеться перша серія «Іронії долі, або доброго здоров'я помившись». Я так хотіла подивитись цю комедію.

— У вас який телевізор?

— «Електрон».

— Уявіть, у мене теж «Електрон».

Григорій Петрович увімкнув свій телевізор, і Марія Іванівна сплеснула руками.

— О, як він у вас чудово працює! Що то значить мужські руки! А в мене то диктор двоїться, то зображення стрибає, то звук зникає.

Вони дивилися першу серію «Іронії долі...» і сміялися, як симпатичний москвич Женя в передноворічний день «перебрав» у лазні і помилково замість свого товариша полетів у Ленінград. Думаючи, що він у Москві, забрався в чужу квартиру (вулиця, номери будинку і квартири — все зійшлося) та як познайомився у тій квартирі з симпатичною Надею, та як...

Марія Іванівна, дивлячись фільм, раз по раз сплескувала руками, сміялась і вигукувала:

— Це ж треба, га?

Оскільки на екрані герой і героїня пили шампанське, Григорій Петрович теж дістав пляшку шампанського і два кришталеві бокали.

— Я п'ю, Марійко... тобто, Маріє Іванівно, — підняв він бокал, — щоб знайшовся твій... тобто ваш ключик.

Марія Іванівна, пригублюючи іскристе напівсолодке вино, все ще дивувалась:

— І де ж я його загубила?.. А так хотілося подивитися ще й другу серію.

Дивились і другу серію.

Коли на екрані Надя, прилетівши літаком з Ленінграда у Москву, відкрила своїм ключем квартиру Жені і спинилась біля нього сонного, Марія Іванівна радо вигукнула:

— Знайшли одне одного!.. Це ж треба, га?

Та ось закінчилась і друга серія. Григорій Петрович опустився на коліна біля ящичка з одного боку, а Марія Іванівна з другого.

— Марійко... — у відчаї прошепотів Григорій Петрович —Мабуть, я не підберу до твоєї квартири ключика.

— І на що ти тільки здатний, Гришо? — Марія Іванівна покуйовдила вже трохи поріділу чуприну Григорія Петровича. — А я думала...

— Що ти, Марієчко, я постараюсь... постараюсь...

— І де ж я його загубила? — все ще дивувалась Марія Іванівна. — Зроду зі мною такого не було. Це ж треба, га?

Врешті-решт ключик таки знайшовся.

Щоправда, рівно через місяць.

І — уявіть собі — під Новий рік.

І — уявіть собі — якраз у той день, коли Григорій Петрович і Марія Іванівна, щасливі й врочисті, повернулися із ЗАГСу.

І де б ви думали, був ключик?

Та в сумочці Марії Іванівни.

Боже мій, до чого ж неуважні ці жінки! Це ж треба, га?

... От ви говорите, яка, мовляв, різниця, де працює товариш. Головне, аби він був вам справжнім товаришем, а посада його, мовляв, ніякої ролі не грає... Гм... Так то воно, звичайно, так... Це коли ваш товариш та займає посаду таку ж, як і ви. Чи приблизно таку. А коли він вище?.. А коли ваш товариш та працює, приміром, у міністерстві? Га?.. Як от в Анатолія Карповича, мого знайомого. Сам він завідує відділом в облуправлінні, а товариш його в столиці, в міністерстві. А познайомились вони, коли ще разом інженерами починали. От звідтоді як приїздить Анатолій Карпович у службових справах до Києва, то неодмінно у свого товариша із міністерства зупиняється. Про готель той товариш і слухати не хоче: «Тільки, каже, у мене».

І ось трапилось так, що товариш той із міністерства теж прибув у відрядження. Тепер Анатолій Карпович про готель і слухати не хоче...» Тільки, — каже, — у мене будеш жити».

А в Анатолія Карповича, як на ту біду, сімейна ситуація була, як він казав, не зовсім здорова. Із дружиною саме розлучався. Вже кілька місяців із нею тільки й того, що під одним дахом жив. А спали вони у різних кімнатах, харчувалися теж нарізно. Більше того — не говорили між собою. Хіба коли там словом яким перекинуться і все.

І тут, уявляєте, товариш із такого відомства приїздить. Воно б, може, й нічого — у міністерствах, буває, теж розлучаються, але... Але треба вам сказати, що Анатолія Карповича та мали підвищувати. З ним навіть бесіду на цю тему проводили. Все, як кажуть, на мазі було. І тут приїздить товариш із міністерства. Побачить він, що Анатолій Карпович з дружиною — гир-гир, доповість міністру і — пиши пропало! Бо кого це підвищать, якщо в нього дома заледве чи не корида триває...

Тож Анатолій Карпович і просить свою дружину, бувшу, можна сказати, дружину: так, мовляв, і так, я вас дуже прошу... Давайте зіграємо роль зразкового подружжя. Я — люблячого чоловіка, а ви — такої ж дружини. А вона йому: грайте, досвід у вас чималий. Двадцять літ грали, каже, переді мною роль люблячого мужа... То продовжуйте і далі... Одне слово, домовились.

Ну, а щоб видимість сімейного благополуччя створити, знесли вони свої ліжка назад у спальню, поруч їх поставили, як і годиться. Весільне фото, розірване навпіл під час одного з боїв місцевого значення, назад докупи стулили (вона свою половинку дала, себе, тобто, а він свою — теж себе). Склеїли фото так, що й не запідозриш нічого, і на стіну на видному місці повісили. А на тім фото вони — тоді ще молоді — одне до одного голівки посхиляли... Ідилія...

Ну, приїхав товариш із міністерства, милий такий, симпатичний чоловік, інтелігентний, вихований... Анатолій Карпович познайомив його з дружиною, за стіл сіли. Дружина ластівкою щебече, Анатолій Карпович зі свого боку соловейком витьохкує — благодать. Мир. Щастя. Благополуччя... Ну, посиділи вони, як і годиться при зустрічі, нагомонілися... Пора вже й спати. Гостя у залі вклали, а самі в спальню пішли. Дружина в халат закуталась і на ліжко під ковдру, а чоловік щось там на підлозі послав, теж ліг.

Мовчать, сопуть.

Вона й каже:

— Я довго не витримаю грати роль закоханої дружини. Я вас ненавиджу!..

А він їй так люб'язно:

— Я вас теж ненавиджу, але — тссс!.. Так треба. Потерпіть день чи два...

Ну, обмінялися вони ввічливими словечками, коли це чують — гість у залі встав... Як схопиться тут Анатолій Карпович, постіль свою під ліжко, а сам до дружини в ліжко, під спільну ковдру.