— Що ти верзеш?

— Згадай, ще коли він був малим, у 5–6 років, він не дозволяв тобі заходити до своєї кімнати. Пам’ятаєш: він сам міняв свою постіль, щоб не пускати тебе! Майже ніколи не запрошував додому друзів, більше того, ми навіть не знали їхніх імен. Він ніколи не розповідав тобі про справи у школі. У нього на лобі неначе плакат висів: «Геть із мого життя, мамо!», «Не дихай мені у спину, не лізь у моє життя, не надокучай мені».

Ред говорив це все без зайвих емоцій, просто констатуючи факти.

— Його дитяча книжка, яку він ненавидів настільки, що розірвав на шматки, пригадуєш? Вона про кроленя, яке дуже хотіло перетворитися на рибку або хмаринку, щоб утекти, а мама кроленяти щоразу повторювала, що вона теж зміниться і буде всюди слідувати за дитинчам. Так от, Денні не лише розірвав книгу на шматки, а й не пошкодував часу, щоб порвати кожну сторінку окремо. — Це жодним чином мене не стосується… — почала Еббі.

— Тобі справді цікаво, чому він виявився геєм? — перебив її Ред. — Це не означає, що я справді вважаю його геєм. Але навіть якщо це правда, і він вирішив сказати нам про це, добре подумай: чому? А я відповім, чому: через матір. Завжди все пов’язано з надокучливою матір’ю.

— Ах! — вирвалося в Еббі. — усе, що ти зараз кинув мені в обличчя, це… Просто обурливо, нечемно з твого боку і взагалі неправда! Я навіть відповідати на такі закиди не буду.

— Та я вже помітив, що ти завжди багато говориш, коли намагаєшся себе виправдати.

— Добре, якщо ти вже зачепив цю тему, згадаймо і про твою так звану темну сторону. Про батька, який намагається виховати сина під себе і постійно наголошує, що необхідно себе проявити, бути хоробрим, не скиглити через дрібниці, залізти на дах, забити пару-трійку цвяхів.

— Цвяхи не потрібно забивати у дах, Еббі!

— Згадав? — запитала вона.

— Усе правда, я добре пам’ятаю. Я найгірший у світі батько. Крапка.

На якусь мить обоє замовкли. Єдине, що було чутно у цей момент, ― це шум машин, що проїжджали повз, лишаючи за собою невелику смугу світла.

— Я не казала, що ти найгірший у світі батько, — порушила тишу Еббі.

— Так… — сказав Ред.

Знову тиша.

— Послухай, — знову заговорила Еббі, — можна набрати щось на телефоні, щоб зателефонувати за останнім номером?

— Звичайно: «зірочка» 69, — миттю відповів чоловік, та вже за кілька секунд схаменувся: «Ти, звісно, цього не робитимеш».

— Чому ні?

— Бо це Денні поклав слухавку.

— Через те, що ти його образив, — не задумуючись відказала Еббі.

— Навіть якщо мої слова пролунали настільки образливо, він поклав би слухавку за якийсь час, але він відключився занадто швидко, наче лише цього і чекав. Та він практично потирав руки, повідомляючи мені свою важливу новину. Він просто випалив: «Я хочу тобі дещо повідомити», — сказав Ред.

— Але ж ти говорив «мені треба тобі дещо повідомити», — зауважила Еббі.

— Якось так, — відповів Ред.

— І? Як було насправді?

— Невже це має значення, Еббі?

— Звичайно, Реде.

Він на хвилину задумався, промовляючи до себе з різною інтонацією: «Мені треба тобі дещо повідомити», «Тату, я хочу тобі сказати».

— Еббі, вибач, але я вже не пам’ятаю.

— У такому разі, будь ласка, натисни «зірочку» 69.

— Чесно кажучи, я не розумію його мотивів. Він же знає, що я не противник секс-меншин. У мене на роботі маляр гей, і що з того? Денні це відомо. Чому він подумав, що зачепить мене цим? Звісно, я не те щоб у захваті, але тим не менше. Еббі, чуєш, ти завжди хотіла, щоб у твого сина було легке життя. Але у такий спосіб…

— Із мене досить. Швидко дай сюди телефон, — сказала Еббі.

У цей момент телефон неочікувано задзвонив.

Еббі миттю перекинула своє важке тіло через чоловіка, однак Ред схопив слухавку першим. У секундній штовханині впевнену перемогу здобула Еббі, і слухавка перейшла до неї.

— Денні, — з надією промовила вона. Через мить: — А, так, Дженні, привіт, люба.

Ред спокійно відкинувся назад.

— Ні, що ти, ми не спали, — продовжувала Еббі. — Звичайно, люба. Щось сталося?

На іншому кінці дроту їхня донька пояснювала причину дзвінка.

— Так, добре, не хвилюйся. Усе гаразд, побачимося завтра о восьмій. Бувай.

Еббі не задумуючись передала слухавку чоловіку, і той поклав її на місце.

— Дженні хоче завтра взяти нашу машину, — переказала Еббі і повільно відкотилася на свою сторону ліжка. А потім пошепки запитала: — Здається, «зірочка» 69 тепер уже не спрацює, так?

— Так, люба. Усе буде добре, ось побачиш!

— Реде, — насилу вимовила Еббі зі сльозами на очах. — Він нам не залишив вибору, мабуть, ми ніколи більше його не почуємо.

— Люба, будь ласка, не плач, усе буде добре. Обіцяю, він незабаром нам зателефонує.

Ред обійняв дружину та поклав її голову собі на плече, щоб заспокоїти.

Притиснувшись одне до одного, вони лежали так деякий час, поки Еббі не втихомирилася, а її дихання не стало рівним. Ред, одначе, продовжував вдивлятися у темряву. Він тихенько промовляв собі кожну фразу. «…Мені потрібно тобі дещо сказати», «Я хотів би дещо тобі сказати», «Тату, я хочу…», «Тату я повинен тобі сказати». Ред крутився на подушці і знову повторював: «…сказати тобі дещо: я гей», «…сказати тобі дещо: я думаю, що я гей», «думаю, що я гей», «думаю, я, можливо, гей», «я гей».

Зрештою, виснажений власними думками, Ред заснув.

Звісно, Денні зателефонував. Сім’я Вітшенків не була мелодраматичною. Навіть Денні не був такою людиною, яка могла б зникнути з лиця землі, розірвати всі зв’язки, припинити спілкуватися — принаймні, точно не назавжди. Так, того літа Денні не поїхав із сім’єю до моря, проте він все одно не зробив би цього, оскільки йому треба було заробити кишенькові гроші на майбутній навчальний рік. Як було відомо родині, Денні навчався в коледжі св. Ескіла у Міннесоті.

Однак він зателефонував у вересні, на початку навчального року, і сказав, що йому потрібні гроші на підручники.

На превеликий жаль, удома на той момент був лише Ред, тому їхня розмова не вдалася.

— Що він сказав? — запитала Еббі. Ред відповів, що їхній син просив гроші на підручники.

— Але я сказав йому, — розповідав чоловік, — щоб він купував підручники за власні кошти.

— Я про вашу попередню розмову, — сказала Еббі. — Ти вибачився? Пояснив, що мав на увазі? Спитав його що-небудь?

— А… Ми навіть не говорили про це, — повідомив Ред, опустивши голову.

— Знову? Реде! Це… це твоя класична поведінка! Син повідомляє, що він гей, а сім’я поводиться так, неначе їй байдуже.

— Що ти від мене хочеш, Еббі? Якщо тебе це непокоїть, перетелефонуй йому. Поговори із сусідом по кімнаті.

Еббі завагалася.

— І яку причину свого дзвінка мені вигадати?

— Що тобі кортить його допитати, — усміхнувся Ред.

— Почекаю, поки Денні сам мені зателефонує, — вирішила вона.

Але коли він знову зателефонував — а це сталося десь через місяць чи навіть більше — вони говорили про його приїзд на різдвяні канікули. Він сказав, що приїде в інший день, ніж обіцяв, оскільки спочатку йому треба поїхати у Гіббінґ, де живе його дівчина. Дівчина!

— Що я мала сказати? — розвела руками Еббі. — Лише «добре, побачимося».

— Справді, люба, що ти могла сказати? — погодився Ред.

Він не згадував більше про Денні, але Еббі ледь стримувала емоції всі ці тижні перед Різдвом. Їй просто уривався терпець нарешті про все дізнатися. Інші члени родини обходили її з побоюванням. Хоча нікому не було відомо про заяву Денні, що він гей — Еббі та Ред вирішили не розповідати про це без його дозволу — усі розуміли, що щось сталося.

Для себе Еббі вирішила, що обов’язково відверто поговорить із сином віч-на-віч.

Уранці, у день приїзду Денні, батьки отримали лист з університету Ескіла, у якому їм нагадували умови контракту: Вітшенки зобов’язані сплатити кошти за наступний семестр, незважаючи на те, що Денні відрахований.