Сергій ввійшов у кімнату, як чорна хмара.

— Ти розчарований? — наче ні про що не догадуючись, спитав Антоній Ендотеліус. — Не сподобалась симфонія?

Сергій скривився.

— Вона була така довга, що тільки іноді траплялися непогані місця.

— Милославі теж не сподобалась? — ніби між іншим поцікавився дід.

— Я був сам, — похмуро відповів онук.

Кіберприбиральник порався біля Сергієвих ніг, витираючи взуття. Сергій роздратовано гримнув на кібера, і той слухняно завмер.

— Не прийшла? — спитав дід співчутливо.

— Прийшла, — юнак глибоко зітхнув, і по кімнаті війнув вітерець. — Прийшла і сказала, що хоче подивитися по візору повтор інформпоказу загибелі сорок восьмої експедиції.

— А ти?

— Я вирішив, що коли ми вже домовились іти в симфонічний, то підемо тільки туди. Інформпоказ сорок восьмої буде ще не раз.

— А чому б не поступитись Милославі? — лагідно спитав Антоній Ендотеліус.

— Саме сьогодні я вирішив поговорити з нею серйозно і без зайвих свідків.

— Еге, — зітхнув Антоній. — Доведеться тобі звикати до узгодження і керування. Жінка в сім’ї — неформальний лідер.

— У сім’ї? — зніяковів Сергій і квапливо перевів розмову на інше. — До речі, що ж передавали про сорок восьму на Реї?

— Експедиція загинула не вся, — Антоній Ендотеліус випростався на весь свій величезний зріст і заходив по кімнаті. Штани лопотіли довкола його худих ніг. — Фіннебук повернувся. Повернулася, не виконавши завдання, людина, мозок якої щодо швидкості дії не поступається перед комп’ютером і безстрашність якої ввійшла в прислів’я. У свої двадцять п’ять років я лиш трохи перевершував нинішнього Фіннебука, а це щось та важить.

— Еге ж, — пробурмотів онук. — Жахлива пригода. Незбагненна таємниця.

Він глянув на Антонія Ендотеліуса очима, які раптом спалахнули, і з ентузіазмом вигукнув:

— Я б хотів опинитися там, на Реї, поруч з Фіннебуком і допомогти йому розгадати цю загадку! Думаю, що в усьому винен Блідий Фасеточний.

— Ти так думаєш? — якось дивно всміхаючись, поцікавився старий космогатор. — Твій здогад досить правдоподібний. Проте хочу запевнити тебе, що тут, у цій кімнаті, ти будеш ближче до розгадки, ніж там, на, далекій планеті. Ось поглянь…

Антоній Ендотеліус пішов на кухню і викотив звідти, тримаючи за велосипедне нікельоване кермо, щось приземкувате, вкрите, непрозорою пластиковою плівкою. Жестом фокусника космогатор зірвав покривало з таємничого предмета, і Сергій вражено ахнув.

— Плазмова гармата!

— Так, — суворо підтвердив Ендотеліус. — Плазмова гармата — могутня корабельна зброя, перед дезінтегратором не поступиться.

— Гармата? Тут? Навіщо? — вигукнув вражений онук.

— Зараз ти все зрозумієш. Зокрема те, чого Комітет настійно рекомендував з п’ятнадцятої до шістнадцятої години не виходити з будинків. Тільки не перебивай мене вигуками, репліками з місця і наївними запитаннями. Всі запитання до доповідача — після виступу. Отже свій виступ перед шановною аудиторією я почну з того, що нагадаю досить банальну істину: тварина, керована здебільшого інстинктом, майже не передбачає майбутнього. Людина ж прогнозує майбутнє на довгий час. Через те, хоч би які досконалі пристрої для нападу мала тварина, людина її переможе, бо мислення — найсильніша зброя. Тепер коротко про головне. Загинуло п’ять, учасників сорок восьмої експедиції. Живий лишився тільки Фіннебук. От він і розказав, що біля трупів, які з розірваними горлами лежали в калюжі крові, вони завжди знаходили сліди Блідого Фасеточника, хоч ніхто не бачив, що нападав саме він. Ти знаєш, що Блідий Фасеточник — це гігантський хижак, великі фасетчасті нарости на голові якого пристосовані, очевидно, для акумуляції енергії.

Комітет попросив мене розібратися в причинах трагедії, і я полетів на Рею.

— А нам казав, що літав погостювати у Клеобатіса! — ображено кинув онук.

Обличчя Антонія затуманилось.

— Попробуй скажи! Ти не знаєш своєї бабусі! — Старий космогатор боязко глянув на двері, хоча знав, що Сидорина Іванівна повернеться з будинку відпочинку тільки через тиждень. — Є одна людина на Землі, якої я побоююсь, — це твоя бабуся, моя люба дружина. Якби вона довідалась про мої справжні наміри, політ ніколи не відбувся б!

Злітав я на Рею, уважно все обстежив. З’ясувалися дуже цікаві обставини. Перша: справді, біля останнього трупа, точніше біля місця, де раніше лежав труп, я знайшов сліди Блідого Фасеточника. Сам собою напрошується здогад, що людей убивав він. Про це не знав космонавт, який загинув першим, але ж решта могли здогадуватись і бути насторожі. Та, хоч як це дивно, по Фасеточнику не було зроблено жодного пострілу. Друга обставина: рана, яку Фасеточник завдавав людині, була, безумовно, смертельна, проте у всіх випадках після поранення людина рухалася далі — це видно з кривавого сліду, — долаючи ще якихось десять — п’ятнадцять метрів. Просто дивно! Але ще дивовижніше те, що всі приречені на смерть повзли геть від корабля, а отже, від допомоги!..

У Сергія вихопився вигук здивування.

Задоволений ефектом, Антоній Ендотеліус вів далі:

— Я довго сушив собі голову над цим і дійшов цікавого висновку: Фасеточник може переміщатися в часі. Фасетка — це збирач енергії, за допомогою якої він трансформує час. Події можна уявити собі так: Фасеточник, переміщаючись стрибком у минуле, скаче в те, місце, де людина була близько п’ятнадцяти секунд тому. Хижак вискакує ніби з повітря, зненацька вражаючи жертву. Людина майже зразу гине від величезної втрати крові і больового шоку, але… час, можна гадати, має певну інертність. Він переміщує в просторі охоплену агонією людину на те місце, де вона була, коли Фасеточник зробив свій стрибок. Дія, яка відбулась, має повторитись хоч би там що, навіть коли діючий об’єкт знищено вторгненням з майбутнього.

Фасеточник — серйозний супротивник, нічого не скажеш. Але й у нього є слабке місце. Сліпий інстинкт штовхає живе створіння на виконання одного й того ж комплексу дій навіть тоді, коли зовнішні умови вимагають радикальної зміни поведінки. Та гнучко пристосовуватись до обставин може тільки розум. Інстинкт штовхає Фасеточника в минуле, щоб зненацька, напасти на жертву, знайти у неї слабке місце. А якщо слабкого місця не знайде, він переміщатиметься в минуле далі й далі, щоб добитися своєї мети — загибелі об’єкта нападу.

От я й подумав: а що, як ми підготуємо політ на Рею, щоб знайти Блідого Фасеточника. Вилетіти мають двоє: я і Блеріо. Ще до виходу з квартири ми одягаємо скафандри посиленого захисту, створені спеціально для нас. На космодромі на нас уже чекає готовий до польоту корабель. Вилітаємо о п’ятнадцятій тридцять. На Реї виходимо з корабля і шукаємо зустрічі з Блідим Фасеточником. Побачивши нас і зрадівши легкій здобичі, він стрибне у минуле. Але скафандр посиленого захисту не прокусиш! Доведеться Фасеточнику робити ще один стрибок — і знову той самий наслідок. Так він стрибатиме, доки не потрапить на корабель, а потім і на Землю, на космодром. А далі:.. Ти здогадуєшся?

— Сюди? — стримуючи хвилювання, спитав Сергій.

— Або сюди, або до Блеріо, — відповідав старий космогатор. — Я ж не знаю, на кого там у майбутньому, на Реї, нападає Блідий Фасеточник.

Антоній Ендотеліус глянув на годинник і повернув гармату жерлом до дверей.

— Фасеточника треба знищити раптово, в одну мить, плазмовим вогнем, а то він встигне ще раз стрибнути в. минуле і зжерти нас обох. За нашим графіком через п’ять хвилин я повинен надівати скафандр і йти на космодром. Виходить, хижак має з’явитися з хвилини на хвилину. Бери камеру і знімай. Зйомка має бути надшвидкісна.

Сергій слухняно взяв кінокамеру. Раптом біля дверей заколисалося повітря, почувся громовий рик, і Антоній Ендотеліус побачив величезного звіра, який, широко роззявивши пащу, мчав на нього. Рука Антонія натиснула на гашетку ще до того, як він усвідомив, що діється. З жерла гармати вирвалося сліпучо-яскраве полум’я, в якому щез, немов легкий туман, могутній звір.