Ця книга знаходится у вільному продажі, кожний читач мережі може замовити її на Видавничій фірмі «Відродження» (координати подаються у кінці книги).

Науково-популярне видання

Редакція Володимира КОВТУНА

Обкладинка Мирослава Маринюка

Щира подяка друзям із Америки і Канади, завдяки їм вийшла у світ ця книга.

Особливу подяку складаємо Роману Пилип’яку, Роману Кравчуку та Богдану Госю.

Ще за передісторичних часів до північно-східного кутка Європи примандрував з Азії маленький угро-фінський народець. Величезний праліс на багнистому ґрунті відгородив той народець від усього світу так, що він відстав від культурного розвитку людства на багато століть. Наприклад, свою літературну мову почав творити аж у XIX столітті, від О. Пушкіна (1799–1837), отже, на 800 років пізніше за українців. Чужинці: українці, татари, німці створили державний лад у тому — Богом і людьми забутому — кутику Східної Європи. Постало маленьке, вбоге князівство Суздальське, що за кількасот років виросло на величезну імперію, яка зайняла одну шосту суходолу планети. Як же воно виросло? Загарбавши значно сильніші (фізично і культурно) за себе сусідні народи. Чи москвини були розумніші, відважніші за сусідів? Ні. Де ж таємниця перемог московського народу?

Мабуть, немає в світі народу, що про нього світ знає менше, ніж про народ московський. І цілком певно немає в світі народу, про якого світ має більш помилкову уяву, ніж про народ московський та про його державу. Найдивніше, що навіть сусіди: українці, поляки досить не знали московського народу. А вони ж заплатили за те незнання руїною власних держав. Отже, мусили б вивчати свого ворога, бо ж не знаючи його «ахілесової ступні», ніколи його не переможуть. А слабкостей має Московщина багато. Та, власне, жоден ворог Московщини ніколи не бив по її найслабших місцях, бо не знав їх. Що гірше, часом вважав слабші місця за сильні. Наприклад, московські вороги мали військову потужність Московщини за велику силу лише тому, що імперія розляглася на величезному просторі. Засліплені такою географічною розлогістю, історики не добачали того історичного факту, що Московщина ніколи не вигравала жодної війни своєю військовою силою. Таких хибних уявлень про Московщину можна назбирати тисячі. Пригадаймо лише кілька.

Ще перед Полтавою Карл XII намовляв Туреччину воювати Московщину. Польща дала туркам великого хабара, щоб вони не послухали Карла. Кілька років пізніше Туреччина таки воювала з Московщиною, але було вже запізно спинити зростання імперії, яка розвалила турецьку сто років пізніше. А Польща за свій хабар туркам дістала — сто років пізніше — московське ярмо на свою шию.

Українська шляхта озброїла 1812 р. своїм коштом 15 кінних полків, нібито для московського війська. Уповноважений шляхти генерал В. Закревський таємно поїхав до Варшави намовляти Наполеона йти в Україну, обіцяючи тут повстання проти Московщини. Французький посол у Царгороді (Костянтинополі) наполегливо радив Наполеонові те саме. Поляки ж усілякими очорнюваннями українців переконали Наполеона не йти в Україну, а про місію В. Закревського повідомили Московщину. Московщина негайно роззброїла та розігнала згадані полки, а В. Закревського підступно схопила і заслала до Сибіру. Наполеон, програвши війну на Сході Європи, втратив корону. Московщина ж, вигравши війну, відібрала від Польщі рештки її самоуправних (автономних) прав.

Московщина (уряди О. Керенського і В. Леніна) офіційно проголосила, що вона бореться за «мир во всем мире». Уряд В. Леніна визнав державну незалежність України і підписав з нею мир. Українські міністри повірили і розпустили українське військо. Незабаром ті міністри опинилися у московських в’язницях або на вигнанні, а Україна опинилася знову у стані московської колонії. Та український народ не здався, і кілька років уся Україна палала в пожежах селянських повстань. Ці повстання примусили Московщину визнати «малороссийское наречие» за «украинский язык» і погодитись на «українізацію» України. Виявивши імена українізаторів, Московщина вигубила 1933–1937 рр. усіх їх упень.

Франція, Англія та США допомогли 1918–1920 рр. Московщині рятувати її імперію. Франція заборонила Польщі та Румунії продавати Україні не лише зброю, а й навіть ліки. Англія загрозила Кубанщині припинити допомогу зброєю, якщо Кубанщина не визнає зверхності московської влади генерала Денікіна. Англія і США надали Денікіну та Колчакові військової допомоги на 950 мільйонів доларів. США примусили Японію вивести її війська з Сибіру і самі забрали свої полки, відкриваючи тим шлях Московщині знову відбудовувати імперію. Так європейці та американці самі розбудовували московську загрозу своїм власним державам.

Польща зрадила 1921 р. свого союзника — Україну, підписавши з Московщиною мир. Московщина 28 років пізніше обернула Польщу на свого сателіта.

Німеччина нищенням українців і всього українського обернула 1939–1941 рр. свого природнього союзника Україну проти Московщини на свого ворога. Своїм знищенням полонених Німеччина припинила здачу до полону вояків СРСР (здалося понад п’ять мільйонів солдатів і офіцерів) і тим зміцнила московське військо.

США десять років (1941–1951) своїм власним коштом розбудовували військову, господарську, політичну потужність московської імперії так, що тепер самі тремтять зі страху. За тих років Московщина діставала всі американські таємниці виробництва найновішої зброї (разом з атомною) не лише від шпигунів, але й офіційно, відкрито від уряду США[1].

Багато таких фактів московських «перемог» можна назбирати в історії. Та для історика, соціолога, а насамперед для політика історичний факт важить не сам по собі, а як вияв напряму (тенденції) життя відповідного народу чи спільноти. Важить як символ його могутності. Не зрозуміємо суті, змісту, ваги, наслідків історичного факту, не пізнавши причин, які той факт створили. А не зрозумівши суті минулого, блукатимемо наосліп у сучасному, робитимемо помилки, що за них платитимуть наші діти, внуки і правнуки. Найяскравішим прикладом є СРСР, що його створила не мудрість москвинів, а нерозумність європейців, а насамперед українців.

Щоб зрозуміти історичні явища та події того чи того народу, мало знати лише історичну хронологію культурних, господарських, політичних подій у його житті. Саме знання є лише передумовою осягнення внутрішніх, незримих сил, що спричиняють і ТВОРЯТЬ ті події. Треба, насамперед, дослідити їхнє походження, закладені в них їхні властивості, взаємопов’язаність, взаємодію тих сил; творчий чи руйнівний вплив їх на весь народ. Коротко кажучи — потрібен глибокий соціологічний аналіз ДУХОВНОСТІ певного народу. І лише пізнавши ДУХ і ДУШУ народну, зможемо зрозуміти дії того народу. Дії ж бо особи чи спільноти є лише зовнішнім виявом їх духовності.

Наука про народну вдачу (етнологія) тепер лише в пелюшках, і тому мусимо звертатися також і до суспільствознавства (соціології), народознавства (етнографії), до науки про походження народу (етногенії) та науки про спадковість (генетики), взагалі до історії людської культури. Стара історіософія майже не брала до уваги цих наук, не зважала на дух і душу народів. Тим-то багато історичних подій впало на вчені голови істориків несподівано. А саме історики мали дати політикам ключ до передбачення історичного розвитку, діянь окремих народів. Але саме найбільший український історик М. Грушевський, ставши 1917 р. на чолі українського народу, завів його до жахливого пекла на ім’я СРСР.