— Скільки вам років? — млосно прошепотіла вона.

Ні в якому разі він не повинен відповідати на це запитання. То не її діло. Він повинен сказати чемно й твердо: «Дозвольте мені, будь ласка, працювати далі». Та натомість вона почула зовсім інше:

— Тридцять два.

Звичайно, він мав на увазі біороки.

— Я молодша за вас. Мені двадцять сім. Та, на жаль, я не завжди виглядатиму молодшою за вас. Колись я стану зовсім старенькою, а ви залишитеся таким, як і тепер. Скажіть, а вам подобається ваш вік? Чому б вам не скинути кілька років? Хіба вам не хочеться бути молодшим?

— Про що це ви?

Харлан потер чоло, аби второпати, про що йдеться.

— Ви ніколи не помрете, — тихо сказала вона. — Адже ви Вічний.

Що це, запитання чи твердження?

— Ви з глузду з’їхали, — відповів він, — ми так само старіємо й помираємо, як і всі люди.

— Розказуйте, розказуйте, — промовила вона низьким глузливим голосом.

Як мелодійно звучала в її устах мова п’ятдесятого тисячоріччя, яка завжди здавалася Харлану грубою та неприємною! А може, добра вечеря й напоєне ароматом повітря притупили його слух?

— Ви можете побувати в усіх Часах, відвідати будь-який куточок Землі. Я так хотіла працювати в Вічності. Скільки довелося чекати, поки мені дозволили. Я все сподівалася, що й мене зроблять Вічною, а тоді довідалася, що там тільки самі чоловіки. Дехто навіть не хотів розмовляти зі мною лише тому, що я жінка. От і ви, наприклад, не хотіли зі мною розмовляти.

— Ми всі такі заклопотані, — пробурмотів Харлан, намагаючись подолати в собі заціпеніння, що охопило його. — Я завжди був дуже заклопотаний.

— А чому серед Вічних немає Жінок?

Харлан довіряв собі не настільки, щоб відповісти на це запитання. Та й що він міг сказати? Що членів Вічності добирають надзвичайно ретельно, виходячи з двох обов’язкових умов. По-перше, Вічні мають бути бездоганно підготовлені до майбутньої роботи, а, по-друге, вилучення їх з Часу не повинно зашкодити Реальності.

Реальність! Цього слова він мусив уникати тут за будь-яких обставин. Харлан ураз відчув запаморочення, все довкола пішло обертом, і він заплющив на мить очі, щоб зупинити круговерть.

Скільки чудових кандидатур не підійшло для Вічності тільки тому, що вилучення їх із Часу означало б, що хтось не народиться, хтось не помре, хтось не одружиться, щось не відбудеться і Реальність поверне в тому напрямку, якого Рада Часів ні за що не може допустити.

Чи міг він сказати їй, що жінки майже ніколи не відповідали обов’язковим умовам, бо з якихось незрозумілих для нього причин (може, Обчислювачі й розуміли їх, але він — ні) вилучення з Часу жінки спричиняло в сто разів гірші наслідки, ніж вилучення чоловіка.

Думки плуталися йому в голові, вони розбігалися, кружляли безладно й спліталися у вигадливі, майже фантастичні, чимось навіть приємні образи. Нойс була зовсім близько, й зараз вона всміхалася. Її голос долинав до нього, мов легкий подув вітру:

— Ох, ці Вічні! Всі ви такі потайні. Зайвого слова не скажете. Зроби мене Вічною. Її слова зливалися й лагідно бриніли в його мозку однією протяжливою нотою.

Йому так хотілося сказати їй: «Люба леді, Вічність — не місце для розваг. Ми працюємо! Ми вивчаємо до найменших подробиць усі Часи з самого початку заснування Вічності й доти, поки житиме людство на Землі, і з нескінченного числа наявних можливостей намагаємося вибрати найкращі, потім вирішуємо, де в Часі можна зробити зовсім незначну Зміну, щоб перетворити ці можливості в реальність, а одержавши нову реальність, знову шукаємо можливостей для її поліпшення і так працюємо без кінця й краю ще відтоді, як Віктор Малансон відкрив у далекому первісному 24-му Сторіччі Темпоральне Поле, після чого стало можливим заснування Вічності в 27-му; таємничий Малансон, який невідь звідки взявся і фактично заснував Вічність… і нові можливості… і знову й знову… й так без кінця й краю… завжди… вічно…»

Він труснув головою, але думки не переставали роїтися й вихоритися у шаленім танку, сплітаючись у дедалі вигадливіші образи, аж поки раптом у його мозку на якусь мить яскравим спалахом зблиснула здогадка… і згасла.

Ця мить повернула його до дійсності. Він ще намагався вхопитися за неї, але вона щезла.

— М’ятного напою?

Нойс була вже так близько, що її обличчя здалося йому невиразною плямою. Він відчував на своїх щоках легенький доторк її волосся, тепло її дихання. Він повинен був відсунутися, встати, але — дивно, просто неймовірно — йому не хотілося цього робити.

— От якби я стала Вічною… — прошепотіла вона так тихо, що він ледве розчув її слова через калатання власного серця. Її вологі губи були ледь розтулені.

— Зроби мене Вічною.

Він не міг збагнути, що вона має на увазі, та раптом слова втратили для нього будь-яке значення.

Жагуче полум’я охопило його. Він незграбно простягнув до неї руки, так, ніби шукав її із зав’язаними очима, навпомацки. Вона не опиралася. Тільки враз обм’якла й покірно віддалася йому.

Усе сталося немовби уві сні, наче не з ним, а з кимось іншим. Це зовсім не було таким відразливим, як досі уявлялося йому, а швидше з’явилося потрясінням, якимсь радісним відкриттям.

А потім вона пригорнулася до Харлана й дивилася на нього ніжними, ледь усміхненими очима, а він невміло пестив її вогкувате волосся й аж тремтів і задихався від щастя.

Вона геть перемінилася в його очах. Вона вже не була для нього колишньою Нойс Ламбент, жінкою зі своїм окремішнім незрозумілим йому життям. Якось дивно й зовсім несподівано вона стала часточкою його самого.

Нічого такого не передбачала просторово-часова інструкція, але Харлан не відчував докорів сумління. Тільки думка про Фінджі пробудила в його грудях нестримне почуття. Але то не було почуття вини.

То було задоволення й навіть тріумф!

Харлан довго не міг заснути. Запаморочення минулося, але відчуття незвичності того, що відбувається, все ще не покидало його. Вперше за все своє доросле життя він лежав із жінкою в одному ліжку.

Він чув її тихе дихання, а в тьмяному відсвіті стін на стелі бачив невиразні обриси її тіла. Досить лише простягти руку й він відчує його тепло, але він не смів навіть поворухнутися, аби не розбудити її. Йому враз подумалось, ніби вона спить за них обох, за себе і за нього й тільки-но вона прокинеться, все, що сталося між ними, зникне.

Що за дивна гадка — вона немов відбилася від того чудернацького фантастичного вихору, що ще зовсім недавно проносився в його мозку…

Ці дивні думки межували з божевіллям. Він намагався пригадати їх — марна річ! І от для нього раптом стало дуже важливим — повернути ці думки. Хоча він не пам’ятав усіх подробиць, однак був певний, що на якусь мить йому відкрилось щось дуже важливе.

Він не пам’ятав, у чому саме полягало це відкриття, але його охопило те відчуття полегкості, яке буває в напівсні, коли в мозку перед внутрішнім зором відкриваються неприступні наяву обрії.

Бажання щось пригадати дедалі посилювалося. Чому він не пам’ятає такої важливої здогадки?

В цю мить навіть думки про дівчину, що спала поруч, відійшли на задній план.

«Якби мені тільки вхопитися за ниточку… — міркував Харлан, — я думав про Реальність та Вічність… так, і ще про Малансона та Учня Купера!»

Харлан ураз завмер. Чому він згадав про Учня? До чого тут Купер? Він же тоді не думав про нього?

Тоді чому ім’я Брінзлі Шерідана Купера спало йому на думку тепер?

Харлан насупив брови. Яка істина зв’язує все це в один вузол? Що він силкується зрозуміти? Звідки в нього з’явилося непереборне бажання щось пригадати?

Харлан аж похолов увесь — ці запитання враз осяяли все довкола далеким одсвітом недавнього спалаху в його мозку, й він майже пригадав.

Він лежав, затамувавши подих, аби не сполохати думки, що вже зароджувалася в голові. Хай вона сама прийде.

Хай прийде сама! І в тиші цієї ночі, яка вже й так стала найважливішою, найвизначнішою в його житті, йому з’явилася та думка, котру за інших, нормальних обставин він відкинув би без усяких вагань.