Однак і ці слова не викресали іскри в Харлановій душі.

— Ну, зупинили, — відповів він. — А яке це має значення?

— А що, коли надлюди все-таки існують у недосяжному для нас майбутньому? Ми контролюємо тільки до 70 000-го. Далі лежать Приховані Сторіччя. Чому вони Приховані? Чи не тому, що проеволюціоноване людство не хоче мати з нами справи й відгородилися від нас? А може, то ми не хочемо мати з ними справи, і, зазнавши невдачі при першій спробі пробитися у їхній Час, відмовилися від усіх подальших домагань? Я не хочу сказати, що ми свідомо керувалися такими міркуваннями, але свідомо чи підсвідомо — ми ними керуємося.

— Припустімо, що так і є, — похмуро сказав Харлан. — Вони недосяжні для нас, а ми — для них. Ну й що ж? Живи сам і дай жити іншим.

Твісела, здавалось, аж пересмикнуло від останньої фрази.

— Живи сам і дай жити іншим. Але ж ми не дотримуємося цього правила. Ми викликаємо зміни. Вони поширюються лише на декілька Сторіч і поступово згасають завдяки інерції Часу. Пам’ятаєш, Сеннор за сніданком говорив про цю проблему, як про одну з нерозгаданих таємниць. Йому слід було б сказати, що всі одержані відомості — гола статистика. Деякі зміни поширюються на більше число Сторіч, ніж решта. Теоретично окремі Зміни можуть торкнутися будь-якої кількості Сторіч — ста, тисячі і навіть сотні тисяч. Люди із Прихованих Сторіч можуть знати про це. А що, коли вони потерпають, що одного дня якась Зміна докотиться до них аж у 200 000-е?

— А чого вони мають потерпати? — промовив Харлан з виглядом людини, яку хвилюють поважніші проблеми.

— Уяви собі, — перейшов на шепіт Твісел, — що вони були спокійні доти, поки Сектори в Прихованих Сторіччях залишалися безлюдними. Для них це означало, що в нас немає ніяких агресивних намірів. І раптом хтось порушив перемир’я, або назви це як хочеш, й оселився де-небудь за 70 000-м. Що, коли вони вважатимуть таке порушення ознакою першого серйозного вторгнення? Вони можуть відгородити від нас свій Час — адже їхня наука набагато випередила нашу. А коли так, то вони можуть вчинити те, що здається неможливим для нас, скажімо, — поставити бар’єр на шляху капсули, відрізати нас…

Охоплений жахом, Харлан схопився на ноги.

— Вони захопили Нойс?

— Не знаю. Це моє припущення. Може, ніякого бар’єра й не було. Може, просто виникла якась несправність у твоїй кап…

— Бар’єр був! — закричав Харлан. — Яке може бути інше пояснення? Чому ви раніше мені про це не розказали?

— Я не вірив. Я й досі не певен. Мені не варто було лякати тебе пустими фантазіями. Мої побоювання… пригода з Купером… може, не все втрачено… Давай зачекаємо. Залишилося кілька хвилин.

Він показав на часометр. Лічильник засвідчував, що вони перебувають між 95 000-м і 96 000-м Сторіччями.

Твісел узявся за важіль управління й стишив хід капсули. 99 000-е залишилося позаду. Цифри на лічильнику кілосторіч зупинилися. Часометр повільно відраховував номери окремих Сторіч.

99 726… 99 727… 99 728…

— Що ж робити? — прошепотів Харлан.

Твісел похитав головою; в цьому красномовному жесті злилися докупи надія, терпіння, а може, й усвідомлення власного безсилля.

99 851… 99 852… 99 853…

Харлан приготувався до удару об бар’єр і безпорадно подумав: «Невже треба рятувати Вічність для того, щоб виграти час для боротьби проти істот із Прихованих Сторіч? А як іще можна повернути Нойс? Якомога швидше назад, назад у 575-е, а там напружити всі сили, щоб…»

99 938… 99 939… 99 940…

Харлан затамував подих. Твісел іще трохи пригальмував капсулу. Вона вже ледь повзла. Пульт управління чутливо реагував на Твіселові рухи.

99 984… 99 985… 99 986…

— Зараз, зараз, зараз, — шепотів Харлан, сам того не помічаючи.

99 998… 99 999… 100 000… 100 001… 100 002…

Цифри наростали, а двоє чоловіків, немов заворожені, мовчки дивилися на них.

— Бар’єра немає! — радісно закричав Твісел.

— Він був! Був! — відповів Харлан. І раптом спохватився: — А може, вони захопили Нойс і зняли бар’єр, як непотрібний?

111 394-е.

Харлан мерщій вистрибнув із капсули.

— Нойс! Нойс! — з усієї сили гукав він.

Гучна луна відбилася від стін порожнього сектора й поступово завмерла вдалині.

— Зачекай, Харлане!.. — гукав йому вслід Твісел, не встигаючи за своїм молодим супутником.

Харлан щодуху мчав до тієї частини Сектора, де вони з Нойс звили собі щось на зразок домашнього гнізда.

Ураз промайнула думка про можливу зустріч із «надлюдьми», як називав їх Твісел, і він відчув, як мурашки забігали по спині, однак острах заглушило палке прагнення знайти Нойс.

— Нойс! І несподівано, перш ніж він розгледів її як слід, вона опинилася в його обіймах, міцно обвила його руками, притулилася щокою до плеча, і Харланове підборіддя потонуло в її шовковистому М’якому волоссі.

— Ендрю, — шепотіла вона, задихаючись у його обіймах, — де ти пропадав? Тебе не було кілька днів, і я вже почала боятися.

Харлан випустив дівчину з обіймів і захоплено пожирав її очима.

— З тобою все гаразд?

— Зі мною — так. Я думала, з тобою щось трапилось. Я думала…

Вона затнулась, і в очах її промайнув переляк.

— Ендрю!

Харлан різко обернувся.

Та це був всього-на-всього Твісел, засапаний від швидкої ходи.

Вираз Харланового обличчя, видимо, заспокоїв Нойс. Вона запитала тихим голосом:

— Ти знаєш його, Ендрю? Все буде гаразд?

— Не хвилюйся, — сказав Харлан. — Це мій начальник, Старший Обчислювач Лабан Твісел. Він знає про тебе.

— Старший Обчислювач? — Нойс злякано відсахнулася.

Твісел поволі підійшов до неї.

— Я допоможу тобі, дитино моя. Я допоможу вам обом. Я пообіцяв Технікові, однак він не хоче вірити.

— Пробачте, Обчислювачу, — сказав Харлан, хоч з виразу його обличчя не було помітно, що він глибоко розкаюється.

— Пробачаю, — сказав Твісел.

Він узяв дівчину під руку, й видно було, що вона погодилася на це неохоче.

— Скажи мені, дівчино, тобі добре тут жилося?

— Я хвилювалася…

— Тут нікого не було відтоді, як Харлан залишив тебе?

— Н-ні, сер.

— Нікого? Жодної живої душі?

Нойс похитала головою і запитливо глянула на Харлана.

— А чому ви запитуєте?

— Просто так. Пусті фантазії. Ходімо, ми відвеземо тебе назад у 575-е.

По дорозі до капсули Ендрю Харлан поступово поринув у глибокі роздуми. Він навіть не глянув на лічильник, коли вони, вже рухаючись назад, у минуле, пройшли крізь 100 000-е Сторіччя, а Твісел полегшено зітхнув, немов до останньої хвилини боявся потрапити в пастку.

Не вийшов Харлан із задуми й тоді, коли рука Нойс ковзнула в його долоню; він тільки у відповідь машинально потис її пальці.

Коли Нойс заснула в сусідній кімнаті, Твіселове занепокоєння досягло крайньої межі.

— Оголошення! Давай сюди оголошення, мій хлопчику! Твоя дівчина вже з тобою. Я виконав свою обіцянку.

Мовчки, ще й досі занурений у свої думки, Харлан погортав журнал, що лежав на столі, і знайшов потрібну сторінку.

— Все досить просто, — сказав він, — але це оголошення написано англійською мовою. Я спочатку прочитаю по-англійському, а потім перекладу.

Невеличке оголошення містилося на 30-й сторінці у лівому горішньому кутку. На тлі контурного малюнка було надруковано великими чорними літерами:

А внизу дрібними літерами значилася адреса: «Поштова скринька, 14, Денвер, Колорадо».

Твісел, уважно вислухавши переклад, був розчарований.

— Що таке «Market»? — запитав він. — Що все-таки мається на увазі під цим словом?

— У даному разі це означає «продаж акцій», — нетерпляче відповів Харлан. — Система залучення приватного капіталу. Але тут річ зовсім у іншому. Хіба ви не бачите, на якому тлі надруковане оголошення?