Нойс звела вищипані брови.

— Все це дуже складно.

— Атож. На жаль, складно.

Твісел потер руки й подивився на них так, ніби його мучили якісь внутрішні сумніви. Потім випростався, закурив нову сигарету й навіть примудрився напустити на себе безтурботний вигляд.

— А тепер, друзі, щасливої вам дороги!

Він поквапливо потис руку Харланові, кивнув Нойс і вийшов із капсули.

— Ми вже вирушаємо? — запитала Нойс, коли вони залишились удвох.

— Через одну-дві хвилини.

Харлан окинув її швидким поглядом. Вона дивилася йому просто в очі й безстрашно всміхалась. Тепла хвиля здійнялась у Харланових грудях. «Не треба піддаватися емоціям, — подумав він, — тут потрібен холодний розум». І Харлан відвів погляд.

У їхній подорожі не було нічого або майже нічого особливого; вона нічим не відрізнялася від подорожі в звичайній капсулі. Вони лише відчули миттєвий внутрішній поштовх, який, очевидно, міг означати, що капсула перетнула нижню межу Вічності. А втім, поштовх був ледь помітний.

Капсула зупинилася, й вони вийшли в скелястий, пустельний простір, яскраво освітлений промінням призахідного сонця. В легенькому подуві вітерцю вже відчувалася вечірня прохолода. Кругом стояла тиша.

Громадилися голі й величні скелі, розфарбовані оксидами заліза, міді й хрому в усі барви веселки. Безлюдне, майже позбавлене життя громаддя, що оточувало їх звідусіль, гнітило Харлана й ніби придушувало собою. У Вічності, яка не належала до матеріального світу, не було сонця і навіть повітря завозилося. Спогади про своє рідне Сторіччя були туманні. А під час Спостережень у різних інших Сторіччях Харлан мав справу тільки з людьми і їхніми містами. Жодного разу в житті йому не доводилося бачити такого краєвиду.

Нойс торкнулася рукою його ліктя.

— Ендрю, я змерзла.

Здригнувшись, він обернувся до неї.

— Може, поставимо обігрівач? — запропонувала вона.

— Гаразд. У Куперовій печері, — відповів Харлан.

— А ти знаєш, де вона?

— Тут поряд, — кинув він.

Харлан у цьому не сумнівався. В мемуарах точно зазначалося місцезнаходження печери, і спочатку Купера, а потім їх закинули саме туди. Йому пригадалася давня розмова з Наставником Ярроу. «Але ж Земля обертається довкола Сонця, — доводив тоді Харлан, — а Сонце рухається довкола центру Галактики, і сама Галактика рухається також. Якщо ви переміститеся з якоїсь точки земної поверхні на сто років назад, у минуле, то опинитеся в порожнечі, тому що Землі потрібно буде цілих сто років, щоб досягти цієї самої точки простору». (Тоді він ще казав «сто років» замість «Сторіччя»), Наставник Ярроу тоді так відповів йому: «Не можна розділяти Час і Простір. Рухаючись у Часі, ти рухаєшся і в Просторі разом із Землею. Чи ти, може, вважаєш, що птах, здійнявшись у повітря, може опинитися в порожнечі, бо Земля, обертаючись навколо Сонця, рухається із швидкістю вісімнадцять миль на секунду і, відповідно, з такою самою швидкістю тікає від пернатої істоти?»

Аналогія, звісно, річ ризикована, але пізніше Харланові довелося познайомитися з вагомішими доказами, і тепер, після безпрецедентної подорожі в Первісну епоху, він упевнено ступив кілька кроків і зовсім не здивувався, знайшовши вхід до печери саме там, де вона й мала бути згідно з мемуарами.

Він розгріб купу каміння та ріні, якими був замаскований вхід, і ввійшов до печери. Білий промінь його ліхтарика, немов скальпель, розтинав темряву. Дюйм за дюймом він ретельно оглядав стіни, стелю, підлогу. Нойс, яка невідступно йшла слідом за ним, пошепки запитала:

— Що ти шукаєш?

— Сам не знаю. Будь-що, — відповів він.

Це «будь-що» знайшлося аж у глибині печери — пачка зелених аркушиків, пригнічених пласким каменем. Харлан відкинув камінь убік і провів пальцем по краю пачки.

— Що це таке? — запитала Нойс.

— Банкноти. Засіб обміну. Гроші.

— Ти знав, що вони є тут?

— Нічого я не знаю. Просто надіявся.

Це була та сама логіка навиворіт, якою користувався Твісел, — визначення причини, виходячи з наслідку. Вічність існує — отже, Купер діє правильно. Якщо він розраховував, що оголошення приведе Харлана в правильний Час, то цілком логічно було скористатися печерою як додатковим засобом зв’язку.

Обставини складалися навіть краще, ніж Харлан сподівався. Не раз, готуючись до подорожі в Первісну епоху, він потерпав, що коли з’явиться в місті без грошей, із зливками золота, його можуть запідозрити й затримати. Щоправда, Купер примудрився роздобути гроші, однак він мав досить часу. Харлан зважив у руці пачку. Нелегко було назбирати стільки грошей. Непогано попрацював цей юнак, просто чудово!

Коло поступово замикалося.

Багряне сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли вони перенесли все своє спорядження із капсули в печеру. Капсула була накрита дифузною плівкою, яка надійно ховала її від сторонніх очей. Її можна було помітити тільки зблизька, але на такий випадок Харлан був озброєний випромінювачем. Встановили рефлекторний обігрівач, увіткнули в розколину ліхтарик, і в печері одразу стало тепло й затишно.

А надворі заходила холодна березнева ніч.

Нойс задумливо дивилася на лискучий параболічний рефлектор, що повільно обертався довкола своєї осі.

— Що ти збираєшся робити, Ендрю?

— Завтра вранці я вирушу до найближчого міста. Я знаю, де воно розташоване… тобто, де воно повинно бути.

Харлан знову скористався Твіселовою логікою навиворіт.

«Все буде гаразд», — подумав він. — І я піду з тобою, правда?

Він заперечливо похитав головою.

— По-перше, ти не знаєш мови, а, по-друге, тобі важко буде йти.

Несподіваний гнів, що промайнув в очах Нойс, змусив Харлана зніяковіло відвернутися. В цю мить коротко підстрижене волосся надавало Нойс напрочуд дивного, архаїчного вигляду.

— Не роби з мене дурепи, Ендрю. Ти майже не розмовляєш зі мною. Ти навіть не дивишся на мене. Що сталося? Чи тебе стримує мораль твого Сторіччя? А, може, думаєш, що через мене мало не занапастив Вічність, і тепер мене винуватиш? Чи вважаєш, що я спокусила тебе? У чім річ?

— Ти навіть не уявляєш, що я думаю, — відповів він.

— То поділись зі мною своїми думками. Нам треба зараз усе з’ясувати. Хтозна, чи буде в нас колись іще така нагода. Ти й досі кохаєш мене? Чи просто хочеш мене зробити козлом відпущення? Навіщо ти привіз мене сюди? Поясни. Чому не залишив у Вічності, якщо я не потрібна тобі, якщо тобі не хочеться навіть дивитися на мене? — Існує небезпека, — пробурмотів Харлан.

— Невже?

— Навіть більше, ніж небезпека. Кошмар. Кошмар Обчислювача Твісела. Коли ми в паніці мчали до тебе в Приховані Сторіччя, він довірив мені свої думки про ці Сторіччя. Він припускає, що в далекому майбутньому ховається від нас еволюціонований людський рід, може, надлюди, які відгородилися від нашого втручання й задумали покласти край нашим Змінам Реальностей. Він вважає, що це вони могли поставити бар’єр у 100 000-му. Потім ми знайшли тебе, і Твісел забув про свої кошмари. Він вирішив, що ніякого бар’єра не було, і повернувся до невідкладних проблем урятування Вічності.

Але його острах передався мені. Адже я знаю, що бар’єр існував. Жоден із Вічних не міг поставити його, оскільки, як сказав Твісел, така річ теоретично неможлива. А втім, може бути, що теорія Вічних не досить розвинена. Однак бар’єр був. І хтось поставив його.

Певна річ, — задумливо провадив далі Харлан, — Твісел міг помилятися. Йому здається, що людина обов’язково має еволюціонувати, проте це не зовсім так. Палеонтологія не належить до тих наук, якими цікавляться у Вічності, однак вона успішно розвивалася в пізній період Первісної епохи, і я трохи розуміюсь на цьому. Ось що мені відомо: живі істоти еволюціонують тільки під впливом змін у навколишньому середовищі. У стабільному навколишньому світі вони можуть залишатися незмінними протягом мільйонів Сторіч. Первісна людина еволюціонувала швидко, бо жила в суворих умовах мінливого середовища. Та як тільки людство навчилося створювати власне середовище, воно зробило його приємним і стабільним, і цілком природно, що по тому перестало еволюціонувати.