«Оце смердить!» — подумав Федюкевич. Він заліз у підвал одного з будинків свого району. За скаргами мешканців тут збиралися безхатченки. Складалося враження, що вони не помилилися. Знайшлися порожні пляшки з-під дешевої горілки й, що жахливіше, їхній туалет. Очевидно, у цьому місці мешкало двоє чи троє безпритульних.

Він іще раз уважно роздивився. Отже, зараз тут нікого. Дільничний ніяк не міг вирішити, що ж йому робити: чи зачекати на безхатченків, чи ж прийти пізніше, десь під вечір. Адже, скоріше за все, зараз вони шукають собі поїсти та випити й повернуться, аби переночувати. Електрика не працювала. На землі валялися підпалені газети й сірники. Певно, так вони освітлюють приміщення.

«Хай їм грець!» — подумки вилаявся поліціянт. Він походив ще трохи. Відтак уже зібрався йти, як раптом почув якийсь шум. Здавалося, хтось скрадається. Він заховався за трубами. У підвалі було темно — Федюкевич знав заздалегідь, що не зможе розгледіти прийшлого.

Минула хвилина чи дві, та нікого не було. «Дивно. Я ж чітко чув чиїсь кроки», — він повів плечима й підвівся. Дослухався ще раз. Тихо. Лише десь за спиною крапала вода. «Треба сказати комусь із ЖЕКу, щоб перевірили крани. Хтозна, що ці бомжі тут крутять», — розмірковував він, навіть не думаючи озирнутися.

Дільничний обтрусив свою світло-синю сорочку від пилу. Погляд його все ще був прикутий до вхідних дверей. Але ніхто так і не з’явився. «А хай тобі!» — на обличчя потрапила павутина, щойно він ступив іще крок уперед. На вухо з павутиння стрибнув павук. Дільничний з огидою скинув його із себе. Він спробував ступити ще один крок, але нога несподівано застрягла серед тоненьких труб, що були прокладені знизу. Він і зараз не озирнувся, настільки був упевнений, що хтось усе-таки є там, попереду, біля дверей.

А дарма не озирнувся… Може, не просто так на вухо йому присів павук і не просто так нога зашпорталася посеред труб… Може, хтось хотів його про щось ПОПЕРЕДИТИ?..

Я був у відділку разом із Малашком та Яриком, коли нам повідомили про смерть Федюкевича. Я вже встиг розповісти їм усе, що бачив нещодавно. Ми вирішили негайно ж затримати його й з’ясувати, що все те означало. Натомість нам довелося їхати на місце злочину.

Цього разу тіло не розрубали. Тут більше підійде слово «розчленували». Голова дільничного лежала за кілька метрів від тіла. За висновком експертів, спочатку йому перерізали горло, а потім відрізали голову. Нам не доводилося сумніватися в тому, що то діяв той самий убивця. Тепер ми зовсім не сумнівалися, що то був Криж.

Усі виглядали аж надто понурими. Фактично за один день ми мали два нові вбивства. Ставало моторошно від усвідомлення того, що наступне може статися зовсім скоро.

— Здається, нашому психові повністю зірвало дах, — мовив Малашко.

На це ніхто нічого не відповів. Проте всі з цим погодилися. І знову поблизу зібралося чимало людей. Хто ж устиг їм розпатякати? Зовсім скоро туди прибула й преса. Так, усе місто зараз тільки ці події й обговорювало.

Того дня мені вже взагалі не хотілося йти на роботу. Інтуїція підказувала, що через такі прогули в мене скоро почнуться проблеми, але я нічого не міг із собою вдіяти. Хто захоче тримати в себе ледачого працівника? Та зараз мені байдуже. Натомість я поспішив до Лізи. Вона вже прокинулася й чекала на мене. Я подзвонив і попередив, що скоро прийду. За її словами, вона почувалася значно краще. Я просив не відчиняти нікому, поки вона не буде певною, що то саме я.

Дорогою помітив, що Рівне спорожніло. Люди, звісно, були на вулицях, але якось небагато. Містом сновигали напружені й налякані обличчя. Чи не в кожного в очах були страх і підозра до будь-кого, хто несподівано опинявся поряд. Незвично тихо. Лише діти ще добре не зрозуміли, що відбувається. Для них то була цікава пригода. Справжнісінький детектив, який трапився в їхньому місті.

І мені теж не вкладалося в голові: два жорстокі вбивства за один день. Федюкевич помер так несподівано, що певний час я не міг вимовити й слова. До місця вбивства ми всі їхали мовчки. Я був просто приголомшений. Точніше, не так. Я був причавлений до землі. Причавлений і розчавлений. А на вулицях ставало все більш порожньо. Мене поволі полишала надія.

Я йшов, час до часу інстинктивно озираючись навкруги. І тепер не я один так робив. Чому ж Криж убив Федюкевича? Той щось знав і збирався розповісти. Федюкевич хотів видати злочинця. Того дня, коли я бачив їх разом, було очевидно, що дільничний виглядав не надто задоволеним у компанії того кримінальника. Може, вони були спільниками, але Криж вирішив його прибрати? Або ж, навпаки, Криж шантажував Федюкевича, і той просто мусив йому допомагати. А коли поліціянт відмовився це робити, той його прибрав?

А про що я, власне, розмірковую? Навіщо? Криж же божевільний. Хіба йому взагалі потрібен мотив для вбивства? Хоча, якщо поглянути на цю ситуацію з другого боку… Навіть психічно хвора людина завжди має мотив для скоєння злочину. Щось типу страху за щось чи наказу внутрішнього голосу. Або ж просто потяг до руйнування, як писав Фройд. Для будь-якого вчинку завжди є причина. По-іншому просто не буває.

Мені згадалася відрізана голова дільничного, яку акуратно поклали в калюжу сечі в підвалі. Вона стояла на шиї. І очі його теж були розплющені, як і в тієї вбитої жінки. А поряд було море крові…

— Що кажуть Ярик із Малашком? — Це були перші слова Лізи, щойно я прийшов. Я навіть не встиг переступити порогу квартири.

Я повів плечима.

— Не кажуть поки нічого. Вони надто приголомшені.

Я увійшов і стомлено поплентався до вітальні. Сьогодні був надзвичайно насичений день. Звісно, він іще не закінчився й ще могло трапитися будь-що. Але про це не хотілося думати. Ліза зачинила двері й пішла за мною. Вона виглядала дуже рішучою.

— Ми мусимо знайти Катю, — сказала вона твердо й таким самим безкомпромісним поглядом глянула на мене.

Я зітхнув і взяв її за руки.

— Серденько, її шукає вся наша поліція…

— Погано вони шукають, якщо й досі не знайшли. Що то взагалі за поліція? Ти подивись, Федюкевич, якому я так довіряла, з яким виховувала важких дітей у школі, і той виявився «перевертнем у погонах»…

На цих словах я відразу ж згадав, що Заречнюк міг шантажувати когось із тих, що потрапили в список для програми про «перевертнів у погонах». Тепер мені стало зрозуміло: він мав шантажувати Федюкевича! З Малашком у нього нічого не вийшло, тому він почав опрацьовувати дільничного поліціянта. Тому вони з Крижем його й убили.

Дівчина Заречнюка могла стати свідком або щось типу того, і вони її прибрали. Щоправда, до чого тут убивства Климовича й тієї жінки, я не міг збагнути. Єдиним поясненням для мене стало те, що хвора психіка Крижа не витримала й зламалася. Затим він просто не міг стриматися, аби не вбити. Я відразу ж поділився цими думками з Лізою. Вона теж вирішила, що все те було цілком логічним. А все ж її найбільше цікавила Катя. Які б не були причини всіх тих смертей, а життя Каті все ж лишалось у небезпеці доти, доки вона не буде з нами. Я погоджувався з Лізою, але нічого не міг їй запропонувати.

Ми провели зо дві години, розмірковуючи про те, де і з ким вона могла бути. Але, на жаль, так і не досягли бажаного результату. Єдиним варіантом для нас були Світлана й Вова — ті друзі Каті, яких Ліза так не любила. Щоправда, поліція вже допитувала цих двох. Незважаючи на це, ми вирішили самі розпитати їх іще раз. Відкладати не стали.

Надворі вечоріло, проте Лізу це не спиняло. Я теж був переконаний: що швидше ми знайдемо дівчину, то краще.

Близько сьомої нам вдалося спіймати обох у спортивній школі, де ті проводили тренування для маленьких дітей. Ліза ледь не силою виштовхала приятелів сестри за двері. Діти з подивом подивилися нам услід. Світлана лише встигла наказати їм виконувати розминку.