Я знову глянув на дівчат. Здавалося, вони трохи заспокоїлися. Так приємно почуватися в безпеці. Нині я був певен, що нікому з нас нічого не загрожує. Але все це відносно. Насправді ніхто не може почуватися в безпеці. Ніколи. Ми не можемо знати, що чекає на нас наступної миті. Це просто неможливо. За хвилину на нас можуть очікувати тисячі як приємних, так і неприємних сюрпризів. І ми не в змозі їх передбачити. Тому мені конче треба бути насторожі. Час від часу я поглядав у вікно. Того мудака я більше не бачив. Я дав собі слово неодмінно розібратися з ним, якщо знову помічу, що він продовжує за нами стежити.

Близько десятої вечора я вже збирався йти додому. На вулиці було дуже темно, радше через хмари, що весь день збиралися, та все ніяк не могли принести дощу. Здійнявся сильний вітер; я поспішив, аби не втрапити під зливу. На той час я вже був досить стомлений і водночас надто розслаблений, щоби думати про всі ті події.

— Коли прийдеш додому, подзвони мені, — попрохала Ліза. Вона завжди так робила, коли я повертався пізно: жив аж на іншому кінці міста.

Я пообіцяв зателефонувати й ще раз сказав, щоб вони нічим не переймалися та лягали спати. За мною зачинилися двері, і я опинився в напівтемряві під’їзду. На поверсі нижче горіло світло, тому я без проблем спустився. Проте від третього до першого світла не було. Я запалив сірника, але він одразу ж згаснув від протягу, що вдерся в під’їзд крізь прочинене вікно. Я зупинився, аби запалити ще один. На поверсі вище почулося, як хтось тихцем спускається. Я зрозумів, що був не один. Дослухався, запалив черговий сірник та прикрив його рукою, щоби знову не згаснув.

Дослухався ще раз більш уважно, та цього разу нічого не почув. Незадоволено похитавши головою та відігнавши від себе дурні думки, я почав обережно, аби не загасити сірника, спускатися. Іще раз дослухався: довкола було тихо. Я впевненіше пішов далі. Та щойно згаснув сірник, я чітко почув кроки: хтось спускався згори…

Ще мить — і чиясь сильна рука штовхнула мене.

Я полетів униз, боляче вдаряючись. Страх паралізував мене настільки, що я не міг витиснути із себе нічого, окрім стогону. Злетівши зі сходів, я вдарився об стіну. Останнє, що пам’ятаю, це тихі кроки вбивці, що невблаганно швидко та напрочуд легко наближалися до мене…

Я зрозумів, що мені кінець…

Отямився вже в лікарні. Біля себе побачив стурбоване обличчя Лізи. Поряд стояв чоловік у білому халаті (як виявилося потім, мій лікар).

— Що трапилося? — Я здивувався, наскільки слабким був мій голос.

— Ти в темряві впав зі сходів, — відповіла Ліза. — Тебе знайшли наші сусіди з першого поверху. Вони почули твій крик і відразу прибігли на допомогу. — Ліза говорила досить тихо: у палаті були ще пацієнти, вони спали.

— Так, ви впали, — спокійно сказав лікар. — Ми провели потрібні обстеження, з вами все гаразд. Щоправда, моя вам порада — переночувати в лікарні. Так мені буде спокійніше. — Він усміхнувся.

Моя голова боліла, проте потроху я починав згадувати все, що сталося в під’їзді. Мені стало моторошно. Я зрозумів, що мене хотіли вбити. Якби не ті люди, що дивом опинилися поблизу… мене, можливо, тут не було б. Я на хвильку заплющив очі.

— Ну, я піду, — мовив лікар, записавши щось у моїй картці. — Можете ще трохи поговорити, але недовго. — Він знову всміхнувся та вийшов із палати.

— Як ти почуваєшся? — змучено, але спокійно спитала Ліза.

— Нормально, але трохи болять голова та ребра.

— Ти досить сильно вдарився. Щастя, що нічого не зламав. Набив чимало синців, але нічого не зламав. — Вона всміхнулася.

— Так, мене непросто зламати, — сказав я, сам не тямлячи, чи то до неї, чи то хотів тим заспокоїти себе.

Відтак подивився на її, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трішечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвіст. Мені більше подобалося її вільно розпущене волосся.

— Лізо, — тихо промовив я, — нахилися до мене. — Пацієнти спали, проте я хотів бути певен, що мої слова почує лише вона.

— Що таке? — Вона виконала моє прохання.

— Мене… Мене хотіли вбити.

— Що? — Її очі збільшилися від подиву, вона різко підвелася. — Я не ро…

— Опустися. Тихо. Не кажи нічого.

Вона знову нахилилася. Я відчував, як калатає серце в її грудях.

— Мене хтось зіштовхнув зі сходів, — прошепотів я їй у вухо. — Якби не ті люди, я не знаю, чи був би живим.

Ліза відсахнулася від мене, мов ошпарена.

— Що ти таке кажеш?! — пошепки, але досить чітко вимовила вона.

— Так, це так.

Вона знову схилилася біля мене.

— Починаючи з дня вбивства, я чітко відчував, що за мною стежать, проте не міг зрозуміти, хто й навіщо. Я не бачив нічого підозрілого на квартирі у вбитого, я не чув і не знаю абсолютно нічого, що могло б якось виявити вбивцю. Тому не можу зрозуміти, навіщо за мною стежити. Часом я навіть думав, що помиляюся, настільки безглуздою мені видавалася сама думка про це. Проте сьогодні ввечері я зрозумів, що таки не помилявся. Комусь я заважаю…

— Слухай, а той чоловік, з яким ти сьогодні сварився?.. Може, то він? Він з’явився якраз із вівторка!

— Де Катя? — У голові спалахнула страшна думка.

— Удома. — Ліза затамувала подих.

— Швидко повертайся, але будь обережною.

Ліза відразу схопилася.

— Хоча ні, стривай. Подзвони Антонові, нехай поїде з тобою. Сама не їдь, попроси, нехай приїде сюди. Поясни, що сталося. Та головного, звичайно, не розповідай. — Антон — це чоловік моєї рідної тітки. Він жив разом із моїми племінниками після розлучення з нею.

— Добре, я зараз же йому зателефоную. — Вона вийняла із сумки телефон. — Ти думаєш, він може вдертися до Каті? — Її руки тремтіли, голос дрижав.

— Сподіваюся, що ні. Скоріше, він прийде до мене, щоб добити…

— Що?!

— Але не хвилюйся, я в палаті не сам, тому тут я в безпеці. Телефонуй Антонові, і їдьте негайно додому. Подзвони Каті, скажи, щоб вона нікому не відчиняла.

— Я вважаю, треба негайно повідомити про все це поліцію! — Ліза сиділа біля ліжка, досить близько нахилившись до мене, бліда, як полотно. Ми розмовляли тихо, щоб ніхто випадково не почув.

— Мені дуже не сподобався слідчий, який тоді приїздив.

— Що? Чому? Що в ньому такого було?

— Не знаю, якийсь він був підозрілий. Явно нервувався та забагато випитував. Здається, він не повірив, що я нічого не бачив…

— Невже ти думаєш?..

— Я не знаю насправді, що думати. Мені не хочеться розмірковувати над цим, бо якщо він якось із тим пов’язаний, то мені точно не жити.

— Чому ти так вирішив?!

— Він — мент. Він може з-під землі дістати. Навіть може прийти в лікарню, і його без проблем до мене пропустять…

— Ні, Назаре! Ти що? Не лякай мене так! — У неї ще більше пришвидшилося дихання. Ліза явно дуже злякалася.

— Я не хочу повідомляти в поліцію про те, що сталося. Розумієш чому?

— Так, розумію… Але що ж робитимемо?

— Ще не знаю. Головне зараз — подзвони Каті та Антону і їдь швидше додому. За мене не хвилюйся. Тут я в безпеці.

Вона швидко набрала номер Каті… Та навіть після третього довгого дзвінка Ліза не почула відповіді…

Катя занепокоєно ходила квартирою. Ліза щойно поїхала з Назаром у лікарню, дівчина ж тепер не знала, куди себе подіти. Надворі гриміло. Час від часу помешкання освітлювалося від блискавки.

Сестра наказала лягати спати. Та хіба ж можна так просто лягти спати після всього, що сьогодні трапилося?! Та й узагалі після всього, що трапилось останнім часом? Спочатку те вбивство, свідком якого став Назар. «Хоча він каже, що нічого не бачив, але ж він усе-таки знайшов той труп», — так вважала Катя. З одного боку, усе те було таким моторошним, з другого, — настільки ж цікавим… Потім отой придурок, який за ними постійно стежить… До речі, з вівторка! Затим Назарові розбірки з ним… Буде що розповісти друзям…