Поліціянт щось записував. Його обличчя спохмурніло ще більше. Усі напружилися й чекали від нього чогось страшного й неприємного. Тільки Ліза ще очікувала якоїсь підбадьорливої новини. У неї все ще жевріла надія, що Катя не вбивця. Особисто я був на сто відсотків упевнений у невинності дівчини. Нарешті Малашко поклав слухавку. Відтак глянув на нас, роздумуючи, як і що казати. Набрав у груди повітря й промовив:

— Світлана й Вова таки зізналися, де Катя. — Усі мовчали й чекали на продовження. — Катя переховується вдома у свого друга на ім’я Олег. Прізвище цього Олега вони не знають, але знають адресу. За описом цих двох, ним цілком може виявитися Криж.

Я помітив, як Ліза двічі здригнулася: перший раз при слові «переховується», другий раз при слові «Олег». Усе сходилося. Навіть я вже починав нервуватися й підозрювати Катю у зв’язку з Крижем.

— Наші хлопці поїхали на затримання. Скоро мають бути новини, — повідомив Малашко.

Він спокійно йшов додому. Нарешті Катя зникла з його життя. Можна спокійно дихати. Чоловік іще не дивився сьогодні новин. Він не знав, що тепер дівчину розшукують за підозрою у вбивствах.

Щойно він вийшов із супермаркету «Арсен» із двома великими торбами. Увечері мав прийти його університетський товариш із двома цікавими панянками. Ні, не малолітніми. Від малолітніх він уже втомився. З двома дорослими кралями його віку. Сьогодні мала бути класна вечірка.

Біля квартири на Олега чекали. Двоє чоловіків у штатському, двоє — у поліційній формі. Він одразу відчув, що щось не так. Ступив кілька кроків назад, але потім зрозумів, що й за ним хтось іще стоїть. Не було сумнівів: незнайомець теж із поліції.

— Олег Антонович Іванченко? — запитав один із тих, що були в штатському. Вираз його обличчя був надто суворим.

— Так, — підтвердив той, розуміючи, що ця розмова не віщуватиме для нього нічого доброго. Він нутром відчував, що все це через ту малолітню. Чоловік злився на себе. Поліціянт показав посвідчення. Це був лейтенант поліції Ігор Філіпчук.

— У нас до вас кілька запитань, — продовжив працівник поліції.

— А що, власне, трапилося? — Він збирався відпиратися. Каті в нього вже не було. Навряд вони зможуть щось проти нього висунути. Він добре ховав дівчину. Виходив із нею кілька разів лише на вечір. Хіба хтось із сусідів міг бачити їх разом… Або ж чути їхні безкінечні сварки…

— Зайдімо, — запропонував іще один, що був у штатському. Кивнув на квартиру Олега. Мовляв, відчиняйте двері. Він теж вийняв і показав своє посвідчення. Теж лейтенант поліції. Щоправда, Олег не встиг прочитати його ім’я. Та й навіщо?

Усі ввійшли до квартири. Філіпчук сказав:

— У нас ордер на обшук вашого помешкання. Ось, — і він показав папірець, оформлений, наскільки в тому розбирався Олег, за всіма правилами.

Чоловік кивнув, не вимовивши й слова. Ще один працівник, який був у штатському, виявився криміналістом. Він розклав свої речі для проведення обшуку й чекав лише на понятих, за якими пішли двоє працівників поліції у формі.

— Стосовно чого ви хотіли зі мною поговорити? І що це все означає? — запитав Олег, хоча знав, на яку відповідь чекати.

Та чоловік помилився. ТАКОГО він не очікував почути. Лейтенант, ім’я якого він не встиг прочитати, повідомив:

— Нам стало відомо, що ви переховуєте Катерину Стетченко, — почав чоловік. Він вимовив це так, що Олег відразу ж зрозумів: тут відпиратися не варто. Тож відповів:

— Так, вона жила в мене деякий час. І що з того? Дівчина втекла з дому. Не хотіла повертатися туди, де її не сприймають і не поважають. А що, я здійснив якийсь злочин? До чого тут усе те, що ви вчинили? Поняті, обшук, робота експертів-криміналістів?

До квартири завітало двоє сусідів із поверху вище. Їх привели поліціянти у формі. Вони лише на хвильку глянули на Олега й відвели погляди. Певно, було якось незручно перед ним. Почався обшук. Нарешті Олег почув відповідь на своє запитання:

— Катерину Стетченко підозрюють у жорстоких убивствах, про які ви не могли не чути. Відповідно ми перевіряємо й вас, — коротко пояснив поліціянт.

— Що?! — Обличчя Олега витягнулося від здивування. — Катя? Це вона вбивця?

— Так, вона — головна підозрювана. У неї має бути ще спільник. Якого, власне, теж звати Олегом. Спершу ми подумали, що це ви, але, дізнавшись ваше прізвище та побачивши вас, зрозуміли, що помилялися. Проте ми мусимо тут у вас усе перевірити й розпитати.

Олег не йняв віри тому, що йому говорили. Катя? Убивця? Так, вона була психованою малолітньою з важким характером, але щоб убивцею?! Ні, у це він аж ніяк не міг повірити.

Чоловік зо хвилину приходив до тями. Відчував, як обидва лейтенанти розглядають його. Але Олег думав про своє: ні до чого подібного він не був причетним. Тут його совість чиста. Але тепер він зрозумів: інтуїція його не підвела. Він давно знав, що добра від цієї дівчини йому чекати не варто. Ще тоді, уперше, коли вона зчинила скандал і втекла з дому. Утекла ввечері… Думки його перервав Філіпчук.

— Пройдемо до кімнати? — запропонував поліціянт.

— Так-так, звичайно, — ніби отямившись, погодився Олег.

Вони увійшли у вітальню.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував Олег. Щойно він зрозумів, що все ще тримає в руках два пакети з покупками. Вони були нелегкі. Чоловік поставив пакунки й сів. Навпроти на диван сіли двоє поліціянтів.

— Закупляєтеся? Видно, надовго, — почав розмову, хитнувши головою в бік пакунків, Філіпчук.

— Ні, просто сьогодні чекаю на гостей. — Олег був доволі напружений.

— Та ви заспокойтеся, — стримано промовив другий лейтенант поліції.

Проте обличчя його аж ніяк не могло заспокоїти: з надто великою підозрілістю витріщався він на Олега. Часом зіщулював очі, уважно розглядаючи. Відтак запитав:

— Отже, де і за яких обставин ви познайомилися з Катериною Стетченко?

— Ми познайомилися на дискотеці. В «Октанті». Кілька місяців тому. Вона була зі Свєтою та Вовою. Катя відразу мені сподобалася. Ми обмінялися телефонними номерами. Спочатку просто зідзвонювалися, потім почали зустрічатися час до часу. Стосунки стали міцнішими. А якось вона попросила мене пожити тут. Мовляв, сестра не дає життя, відіслала в село до батьків. Їй там нудно.

— І ви погодилися?

Філіпчук теж уважно його роздивлявся. Він був невисокого зросту, але дуже кремезний. Олег подумав, що він, певно, часто буває в спортзалі. Погляд Філіпчука лякав Олега, напевно, навіть більше, аніж погляд його напарника. Надто він був грізним. Із сусідньої кімнати чулися голоси працівників поліції та сусідів. Їх теж про щось розпитували. Про що саме, Олег почути не міг.

— Так, звісно, що я погодився, — продовжив він. — Катя мені подобалася. Та й допомогти хотів. Сам колись приїхав із провінції. Знаю, як там нецікаво, особливо коли ти молодий. Але на той час їй уже виповнилося вісімнадцять, — усе ж таки вирішив уточнити чоловік.

— Це ми знаємо, ви цим не переймайтеся, — знову відповів Філіпчук. Його колега продовжував уважно роздивлятись Олега. — Що було потім?

Олег важко зітхнув і продовжив розповідь:

— Одного разу в програмі «Патруль» ми побачили, що Катю розшукують. Тому вирішили, що вона сидітиме просто в мене вдома й ми нікуди не ходитимемо. Вона надто боялася того, що доведеться повернутися додому. До того, як ми дізналися про розшук, ми виходили вечорами, коли я повертався з роботи. Виходили посидіти в якомусь кафе чи ресторані. Ходили на дискотеку чи пограти в боулінг. Потім, як я вже сказав, припинили. Дуже скоро дівчина почала влаштовувати істерики: їй набридло сидіти в чотирьох стінах.

— А що ви?

— А що я? Що я міг вдіяти? — повів плечима Олег. — Її все місто шукає. Я не дозволяв їй виходити. Хоча кілька разів вона кудись ходила ввечері сама.

— Куди? — цього разу запитання поставив другий поліціянт. Він запитав дуже швидко. Помітно було, що саме цей момент його найбільше зацікавив.