З Малашком ми домовилися зустрітись увечері в Лізи вдома. Він таки погодився, щоб я брав участь у розслідуванні. Цьому в першу чергу сприяв наш дільничний поліціянт Федюкевич (як ви пам’ятаєте, вони з Лізою знали одне одного. Вона й попросила його замовити слідчому за нас слівце). Окрім того, Малашко остаточно здався, дізнавшись, що я приятелюю з Артемом Віннічуком — працівником патрульної поліції. Вони були малознайомі, проте слідчий усе більше сприймав нас за своїх.

Отже, зараз ми перебували в Лізиній вітальні. Нас було п’ятеро: я, Ліза, Малашко, Ярик та Федюкевич. Чисто на автоматі я розглядав кожного поліціянта.

Малашко мені геть не подобався: говорить ніби і ввічливо, але завжди якось грубувато. Навіть риси обличчя він мав якісь жорсткі. Губи надзвичайно тонкі, як це часто буває в злих людей. Шкіра на пальцях видавалася згрубілою та шорсткою. Так, ніби він жив з якоїсь ремісничої професії. Ще з першої нашої зустрічі в мене виникла до нього якась антипатія. Цікаво, як до нього ставляться колеги?

Ярик мені сподобався більше. Вираз обличчя мав добріший, хоч і виглядав не менш грізно, ніж його напарник. На зріст він був однозначно нижчим за Малашка. Ярик (Як же його прізвище? Геть забув відразу після представлення) мав немісцеву засмагу. Очевидно, недавно повернувся з відпочинку на морі. На безіменному пальці правої руки виднівся слід від обручки. Отже, має сім’ю. Одяг на ньому сидів більш акуратно, ніж на Малашкові. Та й виглядав він свіжішим. Так, він однозначно має дружину, на відміну від Малашка: у цього одяг ніби й чистий, а проте не такий охайний. Він, скоріше за все, розлучений.

Щодо Федюкевича, то кілька разів я бачив його в школі разом із Лізою. У неї є два дуже проблемні учні, які вже навіть побували в колонії для неповнолітніх. Ми з дільничним ніколи не спілкувалися, тож познайомилися по-справжньому тільки сьогодні. Він був молодшим за своїх колег, виглядаючи роки на тридцять три. Більш мирний на вигляд, сухоребрий. Зі слів Лізи, роботу свою любив і виконував досить непогано. Щоправда, кохана підозрювала, що він уже з радістю б її кинув, адже не раз скаржився на малу зарплатню. А дітей же якось потрібно годувати, і на ноги ставити теж.

Роздивившись своїх нових знайомих, я звернув погляд до вікна. Надворі було, як завжди, похмуро, тому нам довелося ввімкнути світло. Хоча це особливо не допомогло: дві лампочки з п’яти перегоріли несподівано одна за одною. Довелося сидіти в напівтемній кімнаті. Звісно, настрою це нікому не додало.

Катя все ще перебувала в себе. Вона й до цього часу відмовлялася спілкуватися із сестрою. Та ми з Лізою з цього приводу лише раділи: нам не хотілося, щоб мала знала всі подробиці справи. По-перше, щоб не налякати дівчину. По-друге, вона була надто балакучою, їй ніколи не можна було довірити жодної таємниці.

У всіх нас був досить серйозний і занепокоєний вигляд. Справа здавалася надто заплутаною. Більше того, виявилося, що Ліза була знайома з убитою: жінка колись давала Каті уроки музики, та через занадто вередливий характер Катерини наставниця та учениця неодноразово сварилися. Навчання тривало недовго. Убивство знайомої людини справило на Лізу ще більш жахливе враження.

Отож ми вирішили поділитися одне з одним тим, що знали. Ліза та я розповіли про те, як Катя бачила того підозрілого типа, і про таємничий дзвінок у двері відразу після того, як Ліза поїхала зі мною до лікарні.

— Усе повністю вказує на цього невідомого: він стежив за вбитою, стежив за вами із сестрою, хтозна за ким ще, — проказав Малашко. — Він цілком міг штовхнути вас, Назаре, зі сходів. Окрім того, чолов’яга мав до цього й мотив: боявся, що ви поскаржитесь у поліцію.

— А побачивши, що нікого немає вдома, вирішив зазирнути до дівчини, — додав я.

Ліза занепокоєно подивилася на мене. Проте цього разу вона, варто зазначити, виглядала сміливішою. Певно, турбота про сестру надавала їй відваги. Ліза за темпераментом — справжній флегматик. Її досить важко вивести з рівноваги. Зараз кохана поки що сиділа мовчки, слухаючи розмову. Я був певен: вона аналізує кожне слово, намагаючись скласти психологічний портрет убивці.

— Цілком імовірно, — погодився Ярик.

— Я дізнався про цього типа все, що міг, — заговорив Федюкевич. — А зміг я дізнатися досить цікаву інформацію. Отже, його звати Ігор Климович. Сидів. Угадайте, за що. — Однак поліціянт не чекав наших відповідей, він серйозно продовжував: — Сидів за домагання своєї колеги по роботі. Точніше, він ледь її не зґвалтував.

Федюкевич поклав досьє на стілець, що стояв перед диваном. Ярик узяв папку та почав ознайомлюватися.

— Так, нібито все вказує на нього. Він цілком міг убити дівчину Тьоми, проте потрібно перевірити його алібі. Якщо воно є, звісно.

— Спершу треба його знайти, — гмикнув Ярик, не відриваючи погляду від паперів.

Малашко кивнув.

— Нічого, знайдемо, — вів далі він. — Цей мужик цілком міг спихнути Назара зі сходів та завітати до Каті.

— Можливо, Тьома теж знав про те, що той спостерігає за його дівчиною, і ходив, як і Назар, з ним розбиратися. Відповідно, Ігор Климович вирішив його позбутися. Це, власне, пояснює те, що й Назара хочуть убити. Зрозумівши, що Назара він не добив, вирішує зникнути. Адже ж він не чекатиме, поки до нього прибіжить поліція. — Федюкевич розвів руками. Ідея була цікава. Однак тут втрутилася Ліза:

— Можливо, але є ще дещо. Андрію Степановичу, ви повідомляли, що на вбитому, а саме на його рані, знайдено жіночу волосину.

— Так.

— Це, відповідно, вказує на те, що вбивала жінка.

— Вбивала або ж просто була там присутня. Важко уявити, як жінка вбиває молодого сильного чоловіка. Так само, як і те, що вона могла перенести тіло вбитої подалі від місця злочину. Хоч у будь-якому випадку нам потрібно пам’ятати про її існування.

— Не варто забувати й про розірване фото. Навіщо вбивці потрібно було це робити? Отже, це можуть бути ревнощі. З ревнощів убивають Тьому та його дівчину. Як я зрозуміла, убита жінка нечасто бувала в Тьоми, інакше б її добре знали сусіди. Таким чином, вона може бути його коханкою.

— Думка цікава, а проте ніхто із сусідів не бачив, щоб до Артема навідувалися гості. Лишень його брат та ще якісь знайомі, та всі не надто часто, — зауважив Федюкевич. — Схоже на те, що він не хотів світитися. Цілком імовірно, через якусь свою незаконну діяльність. Хоча, звісно, не можна відкидати ревнощі як один із мотивів. Це теж треба враховувати. Особливо, коли потенційним убивцею є жінка. — Дільничний поліціянт посміхнувся.

Ліза кинула на нього не надто схвальний погляд.

— Ви так кажете, ніби чоловіки ніколи не вбивають із ревнощів. — Однак, як я й передбачав, вона не стала розвивати дискусію. Натомість звернулася до Малашка: — Волосся не належить убитій, наскільки я зрозуміла?

— Ні, не належить, — знову погодився з Лізою Малашко, відтак додав: — Окрім того, ми з Яриком знайшли у вбитого статті з журналів, з яких явно вирізали літери. Наші експерти перевірили, які літери були використані, та сформували приблизне повідомлення, яке мав би скласти Тьома. Воно звучить так: «Покладеш гроші у сміттєвий бак ресторану “Тарас”». Далі мало би бути ще щось, проте ми більше нічого не знайшли.

— Це означає… — почав був Федюкевич.

— Це означає, що він когось шантажував. І це цілком могло слугувати мотивом до вбивства.

— І тут усе зійшлося, — зазначив Федюкевич. — Він міг шантажувати Климовича тим, що розповість про його таємниче захоплення спогляданням жінок через бінокль.

— Воно-то так, проте вбита скаржилася на Климовича в день своєї смерті. Навряд Тьома так швидко міг організувати шантаж, а той, відповідно, їх убивство.

— Цілком імовірно, що Климович спостерігав не тільки за жінками нашого будинку, — додав я свою думку.

— Отже, з цим Климовичем фактично все зійшлося, окрім одного моменту: волосся жінки.