День спускався на Чорногір’я ярусами. Двоголову верхівку Беркутиного гнізда вже лизало заобрійне сонце, нижче, посеред обвітреного бескеття, тьмяно вимальовувались гострі шпичаки, а тут, в порослих дикою ліщиною яругах, тільки-тільки починало сіріти. А тиша — сучок трісне, наче крячка крякне над вухом. Ця тиша гнітить Григора тягарем самотності. Другий місяць блукає він отак щосві-тання лабіринтом крутобоких ущелин від сільця до сільця. Продирається крізь цупкі, вкриті памороззю, зарості і кляне себе на чім світ стоїть.

Ні, не обминали його сілець лисиці, та все руді, мов торішня солома. Вирячить круглі оченята, як не заплаче, а скавчить — цуценя та й годі. Потопчеться Григор, потопчеться- і випустить на волю; алюр, руда, поки ціла! Не заради тебе ноги б’ю, недосипаю, руда ти, руда і є.

Вимерзлий струмок слав під ноги хрумтливі скалки — крихке скло, поцятковане мертвим листям, барвистими камінцями. Беркутине гніздо спалахнуло жовтим віхтем, і з ущелини вниз, у долину, покотилися клубки сизого туману. Іноді Григор, наче плив по пояс в шумовинні. Плив, поки не оступився, аж у суглобі затріщало. Тоді вибрав оком терасу і присів на камені перепочити.

З чого все почалося? Та з тієї ж таки пам’ятної ночі під новий рік. Аби раніше хтось сказав Григору, що він блукатиме ущелинами Чорногір’я до схід сонця, без надії і без віри, мабуть, послав би пророка під три чорти. А, бач, вийшло ж саме так…

…Вона сміялась, а Григор дивився на неї і думав, що так недовго й збожеволіти. Ох, Кланю, Кланю… Тобі втіха, одна забава, наче тільки й щастя — живцем пекти чужу душу. А й невтямки, що й спопелити її недовго.

— Кланю…

Замовкла, ще й голову схилила на плече, нібито й слухати лаштувалась.

— Підеш за мене, Кланю?

Навіть при місячному світлі видно, як витанцьовують у неї в очах бісенята. Ось-ось виплигнуть на волю, і тоді на всю вулицю задзвенить-заллється дзвіночок — ні стишити, ні спинити, і хто-небудь із сусідів заздро скаже:

— Це Кланька, хто ж іще… Щасливий отой Григор.

Щасливий… Від такого щастя світ за очі хочеться, так несила. Хіба, може, якусь страшну клятву гаркнути, щоб всі чули, щоб уже не рачкувати, хоч земля гори під ногами. Невже й тоді засміється?..

— Не мовчи, Кланю, тільки не мовчи.

Крутнулась на каблучках за хвіртку, руки на паркан і манить пальцем.

— Чуєш, Григоре, ти вкрадь мене!

— І чого б це я мав тебе красти?

— Боїшся?

— Люди засміють. Живемо ж через дорогу.

— От бач, — Кланя зітхнула, — через дорогу. Це ж про-о-за. А я хочу, щоб примчав леґінь, як вітер, кинув мене на коня і через ліси, через гори. А ти, Григоре, в погоню…

— Насміхаєшся?

— Була охота… Григоре, а дідусь казав — у Чорногір’ї водяться лисиці, яких нема ніде на цілім світі. Голубі-голубі, як небо.

— Казка.

— А от і не казка! Дідусь сам бачив, як був молодим. Тільки нікому ще не вдавалося вполювати її. Як помітить мисливця — наче крізь землю. Принеси мені таку лисичку, Григоре, піду за тебе.

Брови врозліт, кінчиками аж під хустку, а бісики тут як тут, готові виплигнути.

— Ех ти, а ще комсомолка!

— Дивак. Нічого ти, ну, нічогісінько не розумієш.

І задріботіла цегляною доріжкою до ґанку, сміючись. Вже й двері давно зачинились, а сміх той ще довго вчувався в лункій чорноті, ніби сама втекла, а його й забула посеред двору.

Подибав тоді Григор додому сам не свій. Ні гніву в душі, ні образи. Одна журба. Як сів біля столу, так і просидів до ранку, схиливши голову на обіруччя — чи спав, чи думу думав.

Не питала мати, не розпитувала, а тільки, як ішов уже на лісопилку і не схотів снідати, скрушно промовила:

— Не суши серце, синку. Зелене дівча, вітряне. Красиві, всі вони собі ціни не знають.

Нічого не одказав на те Григор і Клані відтоді не шукав, а тільки став удосвіта десь пропадати. Мало хто знав, що перш, ніж іти на роботу, обходив він лисячі стежки, ставив сільця, а хто й знав, то не вбачав у тому ніякого дива — в Чорногір’ї мисливцями хоч греблю гати.

Сьогодні неділя, можна не поспішати, тим-то й сидів Григор замислившись, аж поки крижаники не забігали на спині. Кошлатий туман уже встиг скотитися в долину, до річки, щоб висіятись на голі лози сизими кришталиками. З-під куща, по-кошачому вигинаючи спину, виліз заєць, обнюхав повітря і поскакав уздовж вимерзлого струмка, вслід за туманом. Далеко за перевалом, пірнаючи в тунель, гуркнув поїзд, і земля відповіла глибинним ледь помітним двигтінням.

Чорногір’я прокидалось…

Григору пересохло в роті, він вибрав край струмка чистеньку скалку, та так і завмер з нею в задубілих пальцях. Невідомо яким побитом відчув, що хтось дивиться йому в спину, і одразу ж його охопило передчуття чогось незвичайного. Він рвучко озирнувся. Якраз там, на розгалуженні глинястого крутояру, де він учора помітив лисячі сліди й поставив сільце з принадою, саме там лежав клубок, голубий-голубий, і так сяяв на тлі брудної промерзлої глини, що. Григор кліпнув віями, проганяючи видіння. Всенький світ поплив у нього перед очима. Лисиця… Голуба лисиця! Значить, правда, що воно існує, оце невловиме чудо, значить, Кланя не жартувала…

Він дивився на лисицю, а бачив Кланю, в’юнку, усміхнену і так само невловиму.

І тут Григор допустився помилки. Йому б зачекати, поки лисиця знесиліє і здасться на його милість, а він кинувся до неї стрімголов, аби лиш мерщій схопити здобич. Досить було лисиці сіпнутися, як невблаганний зашморг ще цупкіше душив шию. Та, мабуть, вигляд мисливця, що біг до неї з палицею в руках, надав звіркові сили, лисиця відчайдушно шарпнулася, сільце порвалось.

Розпачливий вигук зірвався з пересохлих вуст Григора. Вони бігли вгору по дну вертлявого яру. Григор стрибав через каміння, трощив під ногами лід, продирався крізь ліщину, падав і знову підводився, щоб бігти, бігти, бігти… Відчай ніс його на своїх крилах. З порізаних рук капала кров і нависала на лозах спілими ягодами. Григор втратив уявлення, де він і що він, нелюдська сила змушувала його бігти навпрошки, куди завгодно, аби лиш не відстати.

Лисиця ніяк не могла вискочити з яру, круті урвища страхали її грізно навислими брилами, і вона петляла глибокими проваллями Чорногір’я. Була хвилина, коли обоє лежали за кільканадцять кроків, важко дихали і не зводили одне з одного очей. В тих очах уже не було нічого, навіть ненависті. Та досить було одному з них ворухнутися, як зводився й другий, і божевілля починалося спочатку.

Лабіринт вивів їх у дике бескеття, де Григорові ще ніколи не доводилось бувати. Ні дерев, ні кущів, ні навіть глини — одне каміння, голе, вилизане вітрами, химерні скелі, бездонні провалля. Все переплуталося в гарячковій свідомості, все миготіло перед очима без будь-якого зв’язку й послідовності.

Голуба лисиця знемагала, зашморг не випускав її з своїх страшних обіймів. Вона вповзла в якусь похмуру печеру, забилася в куток і вишкірила зуби.

Григор вже не біг, а ледве пересував ноги, мокрий, брудний, обшарпаний. Склепіння печери було низьке, густо втикане кам’яним вістрям, довелося влазити навпочіпки. Лисиччині очі жевріли в кутку жаринами.

— Тепер ти не втечеш, — шепотіли пошерхлі Григорові губи, — тепер ти моя, голуба лисичко…

Він не встиг збагнути, що сталося, не встиг навіть злякатися — підлога під ним задвигтіла, з гуркотом розверз-лася, і Григор покотився кудись униз. Інстинкт змусив його охопити обличчя руками, каміння зубами впивалося в тіло…

Свідомість пробивалася, наче ранкові промені крізь морок.

Стояла така тиша, що від неї аж стугоніло в голові. Та разом з тишею з’явилось моторошне відчуття небезпеки.