— Ти лежи, лежи, тобі не можна… І, будь ласка, тихіше, бо мене виженуть. А, може, покликати лікаря?

Я не ворушився, заплющив очі, прислухаючись, як гаряча хвиля згасає, холоне, тільки шкіра геть уся — з голови до ніг — свербить так, ніби мене доїдають москіти.

Ось так, з заплющеними очима, я розказав Сашкові все, що сталося зі мною в Ущелині синіх туманів. Як я натрапив на випалені у базальті письмена і як гейзер мало не зварив мене там живцем. І про сон чи, може, галюцинацію — не знаю, що воно в біса було.

Сашко довго мовчав, потираючи долонею лоб.

— Слухай, Сергію, — сказав він чомусь пошепки, — а ти не думаєш, що твої галюцинації почалися трохи раніше? Ну, ще до того, як ти знайшов оті… - Сашко ковтнув слину, — письмена?

Я ображено відвернувся

— Гаразд, гаразд, я вірю, — заспішив Сашко. — Але ж тоді це… Що, коли й справді Чужий залишив землянам послання… Коли вірити Дангуру, а заодно й Теренцію, Чужий змушений був летіти передчасно. Не міг же він покинути Землю, не залишивши після себе ніякого сліду. Ну, хоча б для нащадків! Сергію, та чи варить твій казанок, що ми на порозі таємниці?

Останні слова він так гаркнув, що вбігла перелякана медсестра, і не допомогли ніякі благання. Уже біля порога Сашко обернувся.

— А знаєш, хто тебе витяг з того пекла? Оте дівча, почуло вибух і примчало…

Далі я не розчув, розгнівана сестра зачинила двері.

Он як! Значить, це Тіна… Як я не силкувався уявити її собі, нічого не виходило. Пригадувалося щось тоненьке, гнучке, як лозинка, а ще хлоп’яча зачіска. Я впіймав себе на думці, що мені хочеться побачити Тіну, і почервонів, хоч в палаті нікого й не було.

…Ці рядки я пишу ще в лікарні. Бинти вже зняли, та про виписку лікар не хоче й говорити. Щовечора прибігає Сашко, і ми сперечаємось до хрипоти, аж поки йому делікатно не вказують на двері. Приходив і Кайдаш. Нашого “професора” я ледве впізнав — він ніби помолодшав: зморшки на лобі розгладилися, чисто виголений, підстрижений, одяг напрасований. Та найбільше мене вразило, що від Кайдаша пахло не кислотами, а одеколоном.

— Інка, нарешті, зважилася, — шепнув Сашко. — Второпав?

— Бреши, — не повірив я. — Щоб Інка сама… Та ніколи!

— Що ви там шепочетесь? — поцікавився Кайдаш.

Сашко прикинувся заклопотаним.

— Та це… сперечаємось. Я кажу, що якби в альбіті окиси натрію замінити окисами берилію, був би чистісінької води смарагд. Як ви гадаєте, це можливо?

Довірливий Кайдаш одразу ж поліз у пастку і терпляче пояснив нам те, що ми й без нього добре знали. Перед тим, як попрощатися, Кайдаш сказав:

— Завтра в Ущелину синіх туманів їде комплексна експедиція Академії. Я одержав телеграму з проханням відрядити двох-трьох чоловік на поміч. Йому ось пощастило, а ти… Дуже жаль, але нічого не вдієш. Хоч тобі, Сергію, певно, й свербить якомога швидше зазирнути таємниці в душу. Хіба не так?..

Я удавано зітхнув. Не міг же я сказати нашому “професорові”, що ми з Сашком про все уже домовилися. Сьогодні вночі він потай принесе мені одяг. Експедиція без мене, звичайно, обійшлася б, зате я без неї вже не міг. Мене кликала таємниця.

Із свідчень Леві Хартлена

— Бачте, пане слідчий, я людина чесна, бог тому свідок, що за всеньке життя я ні разу не знався з поліцією. Я бідний торговець, моєї виручки кіт наплакав, аби на харч та в казну на податок. І мушу сказати, я справно сплачую, недарма податковий інспектор, як стрінеться, то завше ввічливо знімає капелюха. І батько мій, і дід торгували. Хартле-ни всі добували собі шматок хліба чесною працею. А щодо цієї справи, пане слідчий, то я все скажу, хоча по правді мені й сказати нічого. Так, я продав доктору Клірку пластмасову закладку фірми “Барсон і сини”. Чого ж не продати, доктор вельми симпатична людина. Кажуть, з ним якесь лихо скоїлося. Коли правда, то я щиро засмучений. Подробиці? Ну, які ж тут подробиці, пане слідчий. Був вечір, десь там уже на сьому годину, я збирався зачиняти свою лавку, коли це ввійшов доктор Клірк. Купив закладку і одразу ж пішов. Навіщо купив?.. Дивне запитання, пане слідчий, відомо для чого купують закладки. А доктор — людина страх яка вчена. Що було далі?.. Того вечора сіяв дощ, і доктор довгенько стовбичив у мене під вікнами, виглядав таксі. До Гроутауна миль шість або й сім — не близький світ. Він, бачте, купив там дім у якогось банкрота фермера. Так от, таксі кудись запропастилися, і я вже подумав, чи не запросити доктора на чашечку кофе, як тут нагодилася якась колимага, і він поїхав. Яка? Ну, з отих, знаєте, музейних ровесниць вимерлих мамутів… Ні, Клірк поїхав не один, в машині вже сиділа жінка, здається з дитиною. Все, пане слідчий, повірте Леві Хартлену, чесному торговцеві галантереєю. Хартлени завжди були торговцями — і батько мій, і дід, царство їм небесне… Що ви сказали? Я вільний?.. Вельми вдячний, пане слідчий, вельми вдячний. Маю честь…

Хроніка провінціальної газети “Стар”.

“Сьогодні вранці поблизу Гроутауна знайдено розбитий автомобіль. Загинули шофер — власник машини Річард Маклей — і його пасажирка, особу якої встановити не вдалося. Причиною катастрофи був на рідкість густий туман минулої ночі. Машина впала з урвища”.

Рей Грегорі — Гарольду Х’юду.

“Хелло, дружище Гарольд! Ти, певно, встиг уже мене й забути. І не диво — ось уже рік, як ми не бачилися, а писати було ніколи і ліньки. Щоправда, ти теж не можеш похвалитися любов’ю до епістолярного жанру.

Отже, ми квити, але зараз набирайся терпіння і читай листа, хоча він, можливо, й здасться тобі надто багатослівним.

Дідько його знає, мабуть, так уже влаштована людина.

Ледве стукне їй тридцять, як вона починає менше спати і більше філософствувати. А на біса, власне кажучи, філософствувати? Все одно кінець для всіх один, і нам не раз про це нагадували розкопки. Кістки однаково білі і в царів, і в пастухів.

Прочитавши ці рядки, ти, певно, подумаєш: захандрив твій Рей, втомився. І це буде правда — майже рік я нікуди не їжджу, і на мене все більше насідають спогади… Пам’ятаєш, як ми шукали амфори біля грецького узбережжя? Ех, і добряче ми тоді засмагли! А життя в горах з чарівними помічницями на обслідуванні сталактитових печер? Це була казка.

І знаєщ, дружище, з наших мандрівок проситься на світ божий один висновок: ми з тобою археологи-туристи і, мабуть, більше туристи, ніж археологи. Це, звісно, добре, та мені не дають спокою кістки.

До кісток фараона і зараз люди ставляться з більшою повагою, ніж, скажімо, до живого смертного, бо ці кісточки, що не кажи, а ввійшли в історію. Іноді історія здається мені великим деревом, біля якого юрмляться люди, прагнучи зробити на його стовбурі зарубку. Декому вдається протовпитися й зробити цю зарубку, маленьку чи велику — кому яка під силу.

Слухай, друже, а чом би й нам не протовпитися вперед?

Недавно по дорозі між Харнвортом і якимось маленьким містечком (назва вилетіла з голови) я бачив рідкісне дивовисько: за здоровенним парканом стояла людина. Але яка! Вона височіла над тим парканом метра, мабуть, на два, не менше, сягаючи головою до верхівки клена. Спершу я подумав, що винне бренді, якому того ранку я віддав щедру данину, та щось усе ж таки змусило мене зупинити машину. Невдовзі я почув голос за парканом:

“Поменше швендяй, Піт! Твої кісточки ще надто крихкі”.