— Що ти маєш на увазі?

— Всі на нього зляцця, бо він розпустив язика.

— Поясни, будь ласка.

— Нє, не можу. Я не хочу вляпацця в ту ж халепу, шо й Девід.

— А чому Девід у халепі? — запитала психолог, спохмурнівши.

— Бо все вибовкав.

— Що ж він таке вибовкав?

— Ви самі знаєте шо. Він роздзвонив таємницю.

— Що ж, гаразд. А ти можеш розповісти мені трохи про себе, Крістофере? Скільки тобі років?

— Тринаццять.

— Маєш якісь улюблені заняття?

— Я трохи вмію грать на ударних, але краще за все я граю на губній гармоніці.

— А звідкіля ти родом?

— З Англії.

— У тебе є брати чи сестри?

— Є сестра, Крістін. Їй три рочки.

Психолог уважно спостерігала за юнаком, поки він відповідав їй на своїй виразній говірці кокні. Хлопець тримався відкрито, щиро і безтурботно, анітрохи не скидаючись на індивіда, з яким вона розмовляла вчора. Мілліган мусив бути до біса здібним актором.

4 лютого Дороті Тернер утретє прийшла до в’язниці. Молодик, який увійшов до кімнати, поводився геть інакше, ніж під час попередніх двох бесід. Невимушено відкинувшись на спинку стільця, він зміряв її гоноровим поглядом.

— Як у тебе справи? — запитала вона, майже побоюючись того, що може почути у відповідь.

— Нівроку, — стенув плечима юнак.

— А як поживають Девід і Крістофер?

Він глипнув на неї з-під насуплених брів.

— Послухайте, пані, я навіть не знаю, хто ви така.

— Я тут для того, щоб тобі допомогти. Давай поговоримо про те, що відбувається.

— Трясця, та я й гадки не маю, що відбувається.

— Хіба ти не пам’ятаєш, про що ми розмовляли позавчора?

— Та де там! Я вас уперше в житті бачу.

— Ти можеш мені сказати, як тебе звуть?

— Томмі.

— А прізвище?

— Просто Томмі.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Не розповіси мені трохи про себе?

— Пані, я з незнайомцями не балакаю, тож облиште мене.

Вона ще зо чверть години силкувалася розговорити юнака, проте Томмі відмовчувався. Вийшовши з окружної в’язниці, Дороті Тернер якийсь час просто спантеличено стояла на вулиці, розмірковуючи про Крістофера і про те, що вона заприсягнулася Девідові ніколи не розголошувати його таємницю. Зараз вона розривалася між своєю обіцянкою й усвідомленням того, що адвокати Міллігана повинні дізнатися правду. Згодом вона зателефонувала до офісу громадського захисту і попросила покликати Джуді Стівенсон.

— Слухайте, — почала вона, коли Стівенсон узяла слухавку, — я наразі не можу вам багато розповісти, але якщо ви не читали книгу «Сивіла»[4], то негайно купіть собі примірник.

Джуді Стівенсон, здивована дзвінком від психолога, того ж вечора придбала примірник «Сивіли» у м’якій палітурці й почала читати. Зрозумівши, про що йдеться у книжці, вона відкинулася в ліжку на подушки і задивилась у стелю, мізкуючи: «Отакої! Розлад множинної особистості? Невже Тернер саме на це натякає?» Вона пригадала, як Мілліган тремтів під час процедури впізнання і як за інших зустрічей він зненацька ставав балакучим і переконливим, кмітливим і дотепним.

Вона завжди припускала, що мінливість його поведінки пояснюється депресією, проте зараз згадала розповіді сержанта Вілліса про хитрого суб’єкта, що вислизав з усіх можливих гамівних сорочок, і зауваги медбрата Раса Гілла про те, що часом їхній підопічний виявляв надлюдську силу. В голові адвоката відлунювали слова Міллігана: «Я не пам’ятаю, як накоїв усе те, в чому мене звинувачують. Я нічого про це не знаю».

Джуді вже було хотіла розбудити свого чоловіка, щоб усе обговорити, але вона й так знала, що сказав би Ал. Те саме, що й будь-хто інший, кому вона наважилась би переповісти хід своїх думок. За понад три роки, що вона пропрацювала в офісі громадського захисту, дівчина жодного разу не стикалася з випадком, бодай віддалено схожим на Мілліганів. Вона вирішила навіть Ґері поки що нічого не казати. Спершу їй необхідно було самій усе перевірити.

Наступного ранку вона зателефонувала Дороті Тернер.

— Розумієте, — сказала вона, — я бачусь і розмовляю з Мілліганом уже протягом кількох тижнів. Іноді він поводиться химерно. У нього спостерігаються зміни настрою. Він має імпульсивну вдачу. Однак я не помітила настільки суттєвих розбіжностей у його поведінці, щоб можна було рішуче провести паралелі зі справою, описаною в «Сивілі».

— Мене вже кілька днів дещо мучить, — відповіла Тернер. — Я заприсяглася нікому про це не розповідати і поки що дотримувала слова. Єдине, що я зробила, це порадила вам почитати ту книжку. Але я спробую переконати хлопчину, щоб він дозволив розкрити вам його таємницю.

Джуді нагадала собі, що її співрозмовниця працює в Південно-західному центрі, який дотепер майже завжди підтримував сторону обвинувачення.

— Робіть усе, що вважаєте за потрібне, — мовила вона. — І дайте знати, якщо від мене щось знадобиться.

Коли Дороті Тернер прийшла до Міллігана вчетверте, він знову постав перед нею в подобі Девіда, маленького переляканого хлопчика, з яким вона познайомилася під час першої бесіди.

— Я знаю, що пообіцяла нікому не відкривати твою таємницю, — сказала вона, — але я мушу про все розповісти Джуді Стівенсон.

— Ні! — зойкнув він, схопившись на ноги. — Ви заприсяглися! Якщо ви розкажете все пані Джуді, вона мене більше не любитиме.

— Авжеж любитиме. Вона — твій захисник, і їй потрібно знати правду, щоб тобі допомогти.

— Але ви дали слово. А порушувати слово — це так само погано, як і брехати. Не можна нікому розповідати. Мені й так уже дісталося. Артур і Рейджен сердяться на мене за те, що я не втримав язика за зубами, і…

— А хто такий Рейджен?

— Ви пообіцяли. А виконувати обіцянки — це найважливіше, що є на світі.

— Невже ти не розумієш, Девіде? Якщо я не розкажу всього Джуді, в неї не вийде тебе врятувати. Тебе навіть можуть надовго кинути до в’язниці.

— Мені байдуже. Ви дали слово.

— Але…

Вона побачила, що його погляд зробився скляним, а губи заворушилися, мовби він говорив сам із собою. Потім він виструнчився на стільці, склав руки пучками пальців докупи і вп’явся в неї невдоволеним поглядом.

— Пані, ви не маєте права порушувати обіцянку, яку дали дитині, — процідив юнак із карбованим акцентом, притаманним лише британській аристократії. При артикуляції його щелепа ледве рухалася.

— Думаю, ми ще не зустрічалися, — сказала психолог і вчепилася в бильця крісла, щосили намагаючись приховати подив.

— Девід розповідав про мене.

— То ти — Артур?

Він підтвердив її здогадку бундючним кивком.

Вона набрала побільше повітря.

— Послухай, Артуре. Необхідно повідомити адвокатів про те, що відбувається.

— Ні, — відрізав той. — Вони вам не повірять.

— Чому б нам у цьому не пересвідчитися? Я приведу Джуді Стівенсон, вона з тобою познайомиться, і тоді…

— Нізащо.

— Це може врятувати тебе від ув’язнення. Я повинна…

— Я вам ось що скажу, пані Тернер, — почав юнак, нахиляючись до неї і свердлячи її зверхнім поглядом. — Якщо ви сюди когось приведете, то всі наші просто мовчатимуть і ви тільки виставите себе на посміховисько.

Просперечавшись із Артуром понад чверть години, жінка помітила, що його погляд знову затуманюється. Він відкинувся на спинку стільця, а коли знову нахилився до неї, голос його звучав інакше, а на обличчі був невимушений і доброзичливий вираз.

— Нічого нікому не розповідайте, — сказав хлопець. — Ви заприсяглись, а це святе.

— І з ким я говорю тепер? — прошепотіла вона.

— Мене звуть Аллен. Здебільшого це я спілкуюся з Джуді й Ґері.

— Але ж вони знайомі тільки з Біллі Мілліганом.

— Та ми всі відгукуємося на ім’я Біллі задля збереження таємниці. Хоча насправді Біллі спить, і то вже давно. Отже, так, пані Тернер… Ви не проти, якщо я називатиму вас Дороті? Матір Біллі також звуть Дороті.