Субота, 23 листопада

Портьє відмовився впускати блакитного та зеленого Чорного Піта. Дозволявся лише чорний, але пані де Руж сказала, щоб він не смів розкидати своїх дарів поверхами, як це заведено, бо вони в’їлися б у килими.

Подейкують, що синій та зелений Піти поскаржилися, що, мовляв, це дискримінація. Керівництво заявило, що портьє діяв за власною ініціативою. Вони боялися скандалу. Ніхто не знав, хто відправив тих Пітів.

Роблячи Еферту послугу, вчора я знову взяв участь у турнірі з белоту. Ніхто інший з Ефертом не гратиме. Вони і проти нього не грали б. Хтось зі старих скнар розвинув нездорову антипатію до мого друга, якої той не заслуговував, навіть якщо інколи й міг довести когось до білого коліна чи посидіти комусь у печінках.

На противагу своїй постійній звичці грати абияк, я й справді доклав усіх зусиль, і в результаті ми отримати третій приз — дві шоколадні літери.

Пан Пот надувся й похмуро заявив: «Я все одно шоколад не люблю, принаймні цей сорт».

«Ну, а я шоколад люблю, але віддаю свій приз наймилішій учасниці турніру — пані Алтьє, яка може без проблем використовувати солодкі калорії», — сказав Еферт, пропонуючи свою шоколадну літеру Алтьє, худорлявій маленькій мишці, яка прийшла останньою і тепер усміхалася на весь рот. Еферту не можна шоколаду через діабет.

Неділя, 24 листопада

Ніхто не знав, хто відправив нам тих трьох Пітів.

Зеленого та синього, як я й казав, не впустив портьє, а чорний пішов вже за три хвилини, видаючи усілякі незрозумілі звуки. Розповзлися численні теорії про таємну змову:

1. То були переодягнені злочинці («Я чув, як у мішку брязкали металеві предмети»).

2. Притулок-конкурент намагався нас розіграти («Той один Піт, ну, ви знаєте, був вилитим образом медсестри-сурінамки А з будинку догляду Б»).

3. То мав були сюрприз, влаштований нашою ж Спілкою пожильців, яка зараз, коли жарт не вдався, прикидається, що не має до цього жодного стосунку («Я навіть чув, як він сказав “Сюрприз!”»).

Тутешнім пожильцям бракувало уяви, окрім тих випадків, коли справа стосувалася перемивання кісточок та необґрунтованих звинувачень.

Ріа та Антуан вважали за честь взяти до себе домашні рослини Еф’є. Вони ходили побачитися з нею та сказати, що її рослини в надійних руках.

У моїй кімнаті нема ані грама зелені. У мене не виживала навіть сансевієрія. Бульби у горщиках — лише з ними я міг впоратися. Вони цвіли, а згодом опинялися на смітнику.

Єдине місце, де рослини мали ще менший шанс на виживання, — це в Еферта. Його пес Мо поїдав усе, що росло та цвіло. Лише для того, аби знову все виблювати.

Понеділок, 25 листопада

У коридорі я зіштовхнувся з милою маленькою соціальною працівницею, яку колись відправили дізнатися в мене, чи не збираюся я раптом зробити собі харакірі. Вона запитала, чи я й досі намагаюся побачити сонячний бік життя.

— Ну, правду кажучи, останнім часом небеса радше похмурі, — сказав я.

— Але за хмарами?…

Я чесно відповів, що більше не чекаю багато сонячних днів і що коли з мене нарешті вистачить цієї поганої погоди, то повідомлю їй першій, що позбавляю себе життя.

Учора ми з Ханеке провели разом кілька годин, сортуючи речі Еф’є. Те, що можна було віддати до комісійної крамниці, ми склали з правого боку кімнати. Зліва — кілька речей, які Ханеке хотіла спробувати продати онлайн. Посеред кімнати у двох коробках помістилися особисті речі: фотографії, картини, кілька статуеток, прикраси, книги та CD. Ціле життя — лише в двох коробках. Немає потреби у вантажівці під час переїзду — все поміститься на іграшковому возику.

Фургон із комісійного магазину прибуде в п’ятницю, щоб забрати те, що лишилося.

Директорка, як вияв доброї волі, сказала, що будинок покриє вартість зняття гвіздків та гвинтів зі стін.

«Як же це щедро!» — пробурмотів я, бо не зміг із собою нічого вдіяти.

Прижиттєвий заповіт так і не відшукався. Ми втратили надію його знайти.

Вівторок, 26 листопада

— Якщо пощастить, наступного року я знову віритиму в Санта-Клауса! — радісно мовила Грітьє.

— Так, просто продовжуй рухатися в тому ж напрямку і дістанешся туди досить скоро, — підбурював її Еферт.

Їй подобалася перспектива знову лишати черевики біля каміна.

— Санта-Клаус може подарувати мені устілки для підтримання склепіння!

— Марципанові.

Учора приходила Анья. Схоже, те, що її змусили достроково вийти на пенсію, пішло їй на користь. Сказала, що дуже шкодує, що їй не дали часу чи можливості витягнути усі документи, які Правління хотіло лишити «конфіденційними». «Не вийшло з мене шпигунки».

«Але як людина ти досягла успіху».

«Це так мило з твого боку, Хендріку, говорити так».

Ми вирішили сходити до музею Ноорд: вона — на електричному велосипеді, а я — на скутері. Я ледве встигав за нею. Музей Ноорд — це єдиний музей у цій частині Амстердама. У понеділок він не працює.

Середа, 27 листопада

Однією з переваг проживання тут є мізерний шанс, що ти можеш пролежати у своїй кімнаті років з десять до того, як тебе знайдуть. Усі пожильці могли б із цим погодитись.

— Але ж це перевага лише для живих, хіба ні? Сморід буде не таким вже й поганим. Тобі й так стане байдуже, щойно помреш, — заперечив пан Краувел.

Пан Краувел — наш останній суперприз: шкідливий, як нематода, і завжди скаржиться. Укупі з паном Беккером вони гарна пара дивакуватих стариганів.

Наші пані вважають Краувела привабливим, зважаючи на його левине сиве волосся. Через значну кількісну перевагу жінок тут з прихованим захватом радо вітають кожного нового пана. Якось не приколює бачити, як старі діви намагаються привернути увагу нового хлопаки. Вони намазують тонкі губи помадою, піднімають обвислі груди, оббризкуються парфумами, надто голосно говорять і часто сміються.

Але та, котра підчепить Краувела на гачок, житиме, аби шкодувати про це. Замість пари джек-потом їй буде гієна.

Мені трохи нездужається. Та я не можу собі зараз дозволити захворіти. Турботливий доглядальник має продовжувати робити свою справу.

Домовився післязавтра зустрітися з геріатром. Можливо, він зможе чимось зарадити із цим надокучливим, хай навіть і не сильним кашлем.

Четвер, 28 листопада

Мені наснилося, що я поклав на обличчя Ефʼє подушку, а тоді сів на неї. Прокинувся спітнілий, у якійсь паніці. Знадобилося тридцять хвилин та дві чашки чаю, аби заспокоїтися.

Сидячи біля її ліжка, бачачи її тугу та біль, я час від часу бажаю їй спокійної смерті. Але зробити це власноруч — ніколи не зміг би. Від самої лише думки про це мені стає зле.

Ми закінчили першу книгу. І слава богу. Продовжимо, сподіваюся, чимось світлішим. «Самотність простих чисел». Із заголовку багато й не второпаєш. Та з двох книг, що лишилися, Ефʼє обрала її.

Мені чомусь здається, ніби їй байдуже, що я читаю, аби лиш читав. Видаюся собі балакучим струмком, який тільки те й робить, що присипляє.

Вибір музики до її щоденного сеансу нічого не важить, хоча я ніколи не поставив би їй важкого металу на зміну або одного з тих англійських реперів, де всі пісні про факання того чи сього. З таким геніальним тріо Баха, Моцарта та Бетховена диск-жокей не може помилитися. Зазвичай її це гарно заколисує.

П’ятниця, 29 листопада

Я щойно пробігся по супермаркеті у своєму першому підгузку. За відчуттями — ніби нормально.

Тож бар’єр подолано. Це може бути якось пов’язано з тим, що у нас з’явилася нова мешканка, яку частенько бачать у коридорах з великою мокрою плямою ззаду на сукні. Хтось завжди вкаже їй на це — стримано, але й задосить голосно, щоби всі почули.